Про неньку Тараса Шевченка, яка народилася 1783 року в Моринцях і була кріпачкою Василя Васильовича Енгельгардта (1758 – 1828), на жаль, залишилося мало документальних матеріалів, як і споминів сина та сучасників. Немає й світлин чи малюнку. Збереглася могила та нещодавно зведений пам’ятник-символ. Незаперечно єдине, що нам слід запам’ятати: мати Тараса – Катерина – була натурою лагідною, безмежно чутливою, жіночою і люблячою.
Відомо, що Катерина Якимівна мала дівоче прізвище Бойко. Бойками одвічно йменували жителів Бойківщини – історичної області на заході України. Маючи нахил до різних ремесел, бойки з часом осідали і на східних землях України. Моринські Бойки, з роду яких була Тарасова мати, на час її заміжжя були вже «пішими» кріпаками, тобто такими, що не мали ні волів, ні коней і працювали на панських ланах, у кузнях та млинах всього лиш за харч.
Вийшовши заміж за Григорія Івановича Шевченка (1781-1824) влітку 1802 року, подружжя вісім років прожила в свекрів у селі Кирилівка (у провулку Могильних) на батьківщині чоловіка, у батьків Григорія з трьома дітками – Катериною, Марією, Микитою, а в 1810 році переселилися до Моринець. У цьому селі жив батько Катерини – Яким Бойко (1751- р.с.н.), але родина Шевченків оселилася не в тестя, а окремо, у дворі кріпака Копія, садиба якого пустувала, бо самого господаря за бунтівний характер та непослух панові було заслано до Сибіру.
Отже, Тарасові судилося народитись саме в хаті Якима Бойка, в Моринцях. Тут, на Копіївщині (так звався куток села) й оселилася Катерина з Григорієм.
З часом сім’я Шевченків мала вже ниву, леваду, воза та пару волів; у саду на визубі гори дивилася вічками на сонце з-під сніпків пасіка – два вулики-дуплянки. У Моринцях 9 березня 1814 року побачив світ і Тарас, там,
…де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… (Т. Шевченко. І виріс я на чужині. 1848).
Скоро із заслання Копій втік. І хоч він не був проти того, щоб у його хаті жила кріпацька сім’я, одначе відвідання ним Шевченків прискорило повернення родини Григорія на батьківщину — до Кирилівки. З перепису 1816 року (у березні складена «ревізька казка») відомо, що Григорій Шевченко та його сини Тарас і Микита були записані в дворі Івана Андрійовича Шевченка (1756 – 1849), діда поета, в селі Кирилівці. Про ту сільську хату, де ненька «колотилася» з ранку до пізня, Тарас залишив теплий спомин:
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки в гаї
Над чистим ставом край села,
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… (Т. Шевченко. Якби ви знали, паничі. 1850).
Панщина забирала у Катерини Якимівни час, і тим самим забирала і у неї, і у дітей неминуче потрібний, навіть хоч би один материнський догляд. Але Тарасова ненька була з тих матерів, які віддають дітям усе своє життя до решти, які нічого не знають, окрім самопосвяти й непосильної праці: то на панщині, то в господарстві, то коло дітей (а їх стало шестеро). Вона горіла в тій праці й клопотах, як свічка на вітрі.
Катерина Якимівна пішла з життя у сорок літ, 20 серпня 1823 року, коли Тарасові було дев’ять із половиною років. Уже відчуваючи наближення кінця, попрощавшись зі своєю родиною та висловила, ймовірно, один-єдиний заповіт за своє коротке життя: «Коли помру – поховайте не на цвинтарі, а тут, у нашому рідному садку. Нехай до мене прибігають малесенькі мої діти – сироти, виплакують гіркі сирітські сльози».
Неспроста одна з найбільш пам’ятних у народі поем Шевченка носить мамине ім’я – «Катерина»…Тарас Шевченка про трагічну неньчину долю згодом напише:
…ще молодую у могилу
Нужда та праця положили…
Чому ж, усе-таки, Тарасова мати похована окремо від чоловіка та від дітей? Коли був заповіт, або ж, коли дуже бідні були селянські родини, то священик і влада дозволяла ховати небіжчика у перетичці – на межі городу. Але траплялося, що й на території садиби, як і заповіла Катерина Якимівна. Родина на той час, маючи багато «ротів», не тримало господарство, як попервах, і загалом жила біднувато, якщо не сказати – в скруті, хоч мали майже гектар землі та садок. То ж маму Тараса Григоровича поховали на родинному обійсті, де вона сутужно працювала й ще молодою пішла в далекі світи. А на цвинтарі покояться родичі Кобзаря по батьковій лінії та діда Івана.
Образ матері навіки закарбується в Шевченковій пам’яті та знайде творче відображення в образах жінок-матерів – світлих, аж святих, наповнених щастям і стражданням за долі своїх дітей. Поховання неньки на дворищі, неподалік від хати – символічне – неспроста над її могилою в селі Шевченковому схилила кетяги калина, на якій весною виспівує соловейко…
Список використаних та рекомендованих джерел
Шевченківський словник. -Т. 2. – К., 1977. – С. 358; Жур П. Труди і дні Кобзаря. — К., 2003. — С. 21; Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. -К., 2008. —С. 18; Крайній І. Четверте Різдво для четвертої влади // Україна молода. — 2009. – 20 січня. – С. 15; Кониський О. Тарас Шевченко – Грушівський: Хроніка його життя. – К., 1991. – С. 28; Універсальна енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. – К., 2010. – С. 983.
Віктор Жадько, заслужений працівник освіти, професор, письменник, публіцист, лауреат Міжнародного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
