Тридцять років тому 01:23, вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС. На ліквідацію аварії їхали пожежники із усієї України. У складі Черкаського зведеного загону було близько 300 осіб, серед них – 19 уманчан. Володимир Лаута досі дослівно пам’ятає заяву добровольця, яку писав, аби його відіслали у зону відчуження. Про його  історію пише “center-news”.

– Ми знали куди ми їдемо. У своїх заявах як один писали: «Просимо Вас направити за власним бажанням на ліквідацію наслідків аварії Чорнобильської АЕС». Ми тоді не мали страху, лише ентузіазм. Нам було всього по 23 роки, і , якщо чесно, ми не знали всієї серйозності наслідків вибуху, – ділиться з нами Володимир Лаута. – У зону відчуження  приїхали 6 червня. Перед нами був Вінницький об’єднаний загін, він працював 10 днів, а ми  – 20.

Колишній пожежник пригадує, що в далекому 1986 році на ліквідацію аварії приїхало дуже багато людей з усієї України. У складі зведеного загону Черкаського управління були хлопці із Черкас, Сміли, Жашкова, Умані. Він розбивався на три частини. Одна забезпечувала пожежогасіння районну, друга – працювали на реакторі,  і третя – була у резерві.

– Наша група їздила гасити пожежі на торф’яниках. Пригадую момент,  що ми навіть так на місці роботи і ночували, бо не знали як виїхати, – пригадує Володимир. –  А взагалі ми жили в сільській школі, неподалік від Чорнобиля. Із спортзалу нам було видно трубу АЕС, але вікон вночі ми все одно не зачиняли.

 Із засобів захисту ліквідаторам видавали лише распіратор та прорезинені чоботи. А от харчуванням, засобами гігієни, одягом були забезпечені на 100%. Перевдягатися могли хоч кожен день.

– Біля палаток стояла машина, яка гріла воду, можна було купатись після пожежі. Переодягнувся і знову поїхав. Були накопичувачі у вигляді значків. Ми щодня їх здавали, і фіксували у накопичувальні картки рівень отриманої дози опромінення. Взагалі тільки за офіційними даними кожен з нас за ті 20 днів отримав по 24-25 ренген. Це при допустимій нормі 1 ренген в рік. Проте я впевнений, що кількість опромінення була насправді значно більша, – ділиться спогадами  Володимир Лаута.

Кожен із уманських ліквідаторів нині бореться із своїми проблемами, хворобами,що стали наслідком перебування  на Чорнобильські АЕС. Переважно – це серцево-судинні хвороби. На жаль, більшої половини із ліквідаторів уже немає в живих.

– Найбільше мене тоді вразив дух наших хлопців. Ніхто не тікав, не ламався, не ховався. Що спонукало? Ми давали присягу. Всім кому запропонували їхати – всі їхали. Ми просто виконувати свій обов’язок. Їхали як на звичайну пожежу, – додає Володимир.

Нині уманські ліквідатори Чорнобильської АЕС ніби об’єднані в одну міцну родину. Вони підтримують та допомагають один одному.

Джерело: center-news.com.ua