“Готуй нових бійців, Холодний Яре!”

В. Чучупака

Сьогодні на Чигиринщині вшановуватимуть героїв Холодного Яру. Розпочнуться заходи із відкриття пам’ятника братам Чучупакам та покладанням квітів до могили Івана Компанійця. Ким же вони були, ці відчайдушні вояки, яких пам’ятають і дотепер?

Що ми знаємо про братів Чучупаків?
Обоє їхніх батьків були неписьменні. Зате своїм дітям освіту дали. Всього у Степана та Оксани було п’ятеро синів: Петро, Орест, Василь, Олекса і Дем’ян. Орест загинув на фронті Першої світової. Петро, Василь і Олекса повернулися з війни прапорщиками. І знову почали вчителювати. Петро у Києві, Василь у Пляківці, а Олекса в Мельниках. Дем’ян, наймолодший, допомагав батькам на господарстві.

Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував відділ 22 особи. Він, власне, і став першою організаційною клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.

Першою його бойовою акцією була антинімецька: в Зам’ятниці козаки наскочили на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізоване у селян зерно, худобу, полотно й інші цінності. Козаки полонили німців та роздали селянам відібрані в них продукти і худобу. А полонених зачинили в підвалах Мотриного монастиря.Але невдовзі зі  Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами та змусила капітулювати відділ самооборони. І розформувала його.
Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї. Невдовзі відділ самооборони під командуванням Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.

Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків.

До речі, разом із Петром приїхала в Мельники його дружина Ганна та дочка Ліда. Саме Ганні доручили брати вишити прапор Холодного Яру. Саме вона переховувала цей прапор в тяжкі для повстанців хвилини…

Між боями козаки працювали вдома на господарстві та прислухалися до монастирських дзвонів. Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.

..Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор’єва проти московської комуни і ЧК.
“Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. – Настав час всім кращим синам України, синам волі… взятися за зброю… Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом…
Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю…”

Повстання літа 1919-го року було грандіозним за своїм масштабом. Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна… Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас.
В лютому 1920 р. у гайдамаків Холодного Яру сталося велике свято – зустріч з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід. 12 лютого в Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко. Запросили і Василя з Петром…
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України” та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками. Армія УНР пішла на Лівобережжя через Худоліївку і Топилівку. За кілька днів частини Армії повернулися до Холодного Яру, де стали на відпочинок після боїв на Лівобережжі. У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: “…Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам’ятники – Чигирин і Суботів, монастирі – Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила… Зуміли створити на диво стійку військову організацію” – це оцінка командувача Армією УНР. І цю організацію створили брати Чучупаки…
Коли частини Армії УНР рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних. Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Настрій підносило й стрімке наближення весни…
На жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.

Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана – ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою. Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули і в сіни: “Палучайтє сваєґо бандіта!”

Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. “Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці…” Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою. А більшовики – нарочито: “Палюбуйтєсь.  Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганна – в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: “Не дам батька!” Кацап’юга, відіпхнувши її ногою, наказав: “Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом”.  Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили.

Василь Чучупак

Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. “Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна  юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”.
За кілька днів у Смілянському ЧК розстріляли Петра…Та попри тяжкі втрати, попри смерть отамана та начальника штабу, холодноярська організація не розсипалася… Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Холодноярщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду.
Отамани загинули, але не загинула ідея… Навколо неї і об’єднувалися все нові й нові партизани і повстанці Холодного Яру. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра – Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак – член Холодноярського повстанкому.
Зовсім інакше сталося в сусідній Чигиринській республіці. Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, – хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно свідома частина Чигиринської республіки на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців…

Завдяки романові Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – до наших днів.

Роман Коваль

Складність висвітлення життя сотника кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця полягає в обмеженому колі джерел. Насамперед, це “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського та спогади зведеної сестри (по батькові) Кириченко Федори Маркурівни.

Іван Маркурович Компанієць народився в с. Суботові Чигиринського повіту Київської губернії у 1890-х роках. У селянській сім’ї, крім нього, було ще троє дітей. Долі їх склались по-різному. Про дитячі та юнацькі роки Івана Компанійця інформація вкрай скупа. Відомо, що закінчивши п’ятикласну суботівську школу, він деякий час у ній викладав. Потім поїхав до м. Новоросійська (Краснодарський край) на заробітки. До рідних країв Іван Компанієць повернувся в 1918 році, маючи вже військовий досвід.

В 1919 – 1920 рр. у Суботові безроздільно панував Свирид Коцур, керівник “Чигиринської республіки”, який вів збройну боротьбу проти всіх, хто не поділяв його поглядів. За свою бурхливу біографію проти кого тільки він не боровся: проти Гетьмана Павла Скоропадського і Директорії, проти денікінців і червоних, врешті, проти холодноярців.

Іван Компанієць

Стосунки з односельцем і далеким родичем Свиридом Коцуром у Івана Компанійця не склалися з самого початку. Під час суперечок справа доходила до зброї… Коцурівці довго полювали за Іваном. “Прискочить, було, з товаришем чи сам із Холодного Яру вночі, – згадувала Федора, – і говорить, щоб вікна позавішувала, бо стрельнути можуть. Звали один одного не “товариш”, а “добродій” чи “пан”. Чула, як товариш звав Івана: “Пане сотенний!”

У словесному портреті сотника розбіжностей немає: жінки, які становили переважну більшість опитаних, насамперед відзначали, що Іван був гарний на вроду.

Маємо підтвердження цього у книзі Юрія Горліса-Горського, осавула штабу полку гайдамаків Холодного Яру: “Розмовляючи з ним, – писав Юрій Горліс-Горський, – я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальовані брови, палкі чорні очі – ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався – здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса”.

Батько, боючись за життя сина, час од часу прохав його облишити небезпечну справу, на що Іван відповідав: “Як сволоч уб’є, то не візьмете мене в Суботів. А як взнають добродії, то поховають в Холодному Яру. Не хочу, щоб на мою могилу тут паскудили” .

Іван Компанієць мав великий успіх у жіноцтва. Як із гумором казав Юрій Горліс-Горський, жінки “бігали до манастиря молитися до його чорних брів” . Власне, через жінку, “вдовичку” з с. Адамівки, що лежало на березі Дніпра по той бік дороги Черкаси – Чигирин, Іван і загинув. Десь у середині лютого 1920 р. він поїхав до неї на побачення. Вже на зворотній дорозі потрапив у засідку коцурівців. Люди говорили, що якби не осічка, залишився б Іван живий…

Холодноярець Андрій Чорнота, побратим Компанійця, був буквально розлючений, що Іван загинув “ні за цапову душу” – “із-за якоїсь задрипаної спіднички”. “Думаєш, – говорив Чорнота Залізняку (Юрію Горлісу-Горському), – багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути?” .

Похорон був величним і надзвичайно велелюдним. Відспівали Івана у Покровській церкві с. Мельників. Потім на руках віднесли до Мотронинського монастиря, на цвинтарі якого його і поховали.
Деякий час, поки існував монастир, за могилою доглядала двоюрідна сестра Івана, яка була черницею. Пізніше, за наказом місцевої влади, могилу розгорнули… За свідченням Юрія Горліса-Горського, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак під час промови на кладовищі Мотронинського монастиря назвав сотника Компанійця “одним із найкращих борців” .

Віктор Гугля,
Історичний Клуб “Холодний Яр”
с. Суботів Черкаської обл.

Більше інформації читайте тут.