Пережити втрату неможливо, але треба вчитися з цим жити… Історія мами загиблого “азовця” Оксани Коцуконь (ВІДЕО)

— У якийсь момент я зрозуміла наскільки ми всі різні, і наскільки все це індивідуально. Кожній людині в певну хвилину потрібно сказати звичайні слова: “Якщо тобі потрібно, знай, що я поруч”, “Ти можеш просто мені написати”, “Якщо ти не хочеш говорити, ми можемо просто мовчки посидіти”. 

Я вже знала, які слова є тригерами. Наприклад, коли тобі пишуть: “Ти сильна”, “Тримайся”, “Як у тебе справи?” І ти сидиш і думаєш, що людині відповісти? Бо справи в тебе такі, що ти просто хочеш померти. 

І не треба на мене ставити клеймо, що я сильна. Я сильна лише тому, що мушу. Я сильна, щоб нести пам’ять. І триматися за що, за кого? Уже немає за кого триматися.

Коли у людини відбувається таке горе, потрібно дати їй зрозуміти, що вона має право прожити його так, як вона хоче. Якщо хочеш нафарбуватися — нафарбуйся, хочеш піти в кав’ярню — сходи, хочеш на тиждень десь закритися й поплакати — поплач. Але все одно, зрештою, вставай і йди, бо він за тебе віддав життя, бо він хотів би, щоб ти жила. 

Коли Саша був на Азовсталі, він написав мені повідомлення: “Щоб зі мною не трапилося, я не хотів би з Вальхали дивитися, як ви плачете”. Я вірю, що є якийсь кращий світ, всі вони на нас дивляться й бачать наші вчинки. 

— Критика є постійно. Людям краще бачити нас у тотальному горі. Але ж я знову повертаюся до тези, що ми всі різні. Можливо, хтось буде горювати й рік, і два, і три, і більше… Я знаю дружину полеглого захисника, яка розповідала, що от у неї в колективі всі знають, коли вона приходить на роботу й у неї губи нафарбовані яскраво-червоною помадою, значить їй цього дня дуже погано. Тобто гарна зачіска, макіяж, красиві речі, участь в якихось заходах — це не про веселощі, це пошук якихось можливостей на певний час в собі приспати ці відчуття. 

Багато людей намагаються мінімізувати спілкування з такими людьми, ніби вони не такі як всі. Це теж неправильно. 

На жаль, це є, це присутнє в нашому житті. Мені, наприклад, говорять такі страшні речі, що я піарюся на пам’яті свого сина. А чому так говорять? Бо я веду достатньо активну громадську діяльність, організовую разом з іншими родинами акції на підтримку полонених та зниклих безвісти, намагаюся постійно щось ініціювати — хвилину мовчання, Прапор Надії та інші соціальні проєкти. А це сприймається суспільством як такий вид піару. І як пояснити людям, що бути зануреною 24/7 в усі процеси — це не піар, це мій спосіб виживання. 

— Вони (рідні полеглих захисників і захисниць, – ред.) мають жити на мільйон відсотків. Їхня рідна людина заплатила за це високу ціну. Я захоплююся дружинами полеглих захисників, які мають гарний вигляд, поруч із ними щасливі діти. Це набагато краще, ніж вони будуть у такій стадії горювання, коли почнуть психологічно травмуватися ті, хто поруч із ними. 

Я часто кажу, що родини захисників — це найкращі люди, які заслуговують на повагу, підтримку й розуміння суспільства. 

— Перша моя участь в акції відбулася ще в 2022 році, до цинічної страти наших полонених в Оленівці (Теракт в Оленівці — це заздалегідь спланований воєнний злочин рф у ніч проти 29 липня 2022 року, коли в окупованій колонії №120 на Донеччині загинули понад 50 українських військовополонених, зокрема захисники «Азовсталі», – ред.). Ми тоді в Черкасах організовували разом із молодіжними осередками, “азовськими” родинами, Ambros Hub, Цивільним штабом забіг, щоб привернути увагу до того, що оборонці Маріуполя зараз у полоні й про це треба говорити. З цього все почалося. Потім були інші організатори акцій, але вони не були сталі. І вже другий рік поспіль я взяла на себе таку відповідальність, залучившись підтримкою інших родин та молоді, і ми організовуємо ці акції щотижня. Я приходжу на ці акції перш за все, щоб показати свою позицію і подякувати побратимам сина, багато з яких досі знаходяться в полоні. 

Для цих людей важливо бути почутими й побаченими суспільством, і розуміти, що про них і про їх рідних не забувають. 

— На сьогодні я працюю в Черкаському обласному ветеранському просторі “Ветеран ПРО”. Це проєкт Міністерства у справах ветеранів. Це мережа таких просторів по всій Україні. У Черкасах розташовується найбільший в області. На той момент, коли мені запропонували приєднатися до колективу, я ніде не працювала. І для мене було дуже важливо, що тут є можливість самореалізуватися. Ми запустили тут роботу так, як ми це бачили. Як говорять: “Не робіть нічого для ветеранів без ветеранів”. Так я хочу, щоб робили для кожної категорії населення. Перед тим як ми плануємо якийсь захід для захисників, ми радимося з ними. 

Тому для мене сьогодні це місце надважливе, бо я маю змогу робити те, що я люблю. Я бачу результат, бачу, як вкладаються у цю справу мої колеги. У нас колектив складається переважно з дотичних до цієї сфери людей. І ми працюємо по принципу рівний — рівному, рівна — рівній. 

Я — мама загиблого воїна, працюю на посаді заступниці начальника. Начальник — ветеран російсько-української війни, фахівець із супроводу — ветеран російсько-української війни, ще одна фахівчиня з супроводу — дружина загиблого оборонця Донецького аеропорту… Незабаром також на базі нашого простору відкриється облаштований для потреб осіб з інвалідністю, ветеранів спортивний зал.

Ми розуміємо, наскільки важливо працювати без формалізму. Жодні заходи у нас не проходять просто для галочки. Ми не саджаємо людей за столи, а стараємося забезпечити більш домашню атмосферу. До нас можна прийти, зробити собі чай чи каву і просто поспілкуватися в колі своїх людей. 

— У нас попереду ще дуже багато роботи. І мені б хотілося, якщо створюють якісь ініціативи з вшанування полеглих захисників, то це б не виходило від самих родин. Чому родина полеглого захисника повинна створювати петицію про хвилину мовчання, якщо це має відбуватися автоматично. Чому, щоб щось реалізувати, потрібно проходити сто кіл пекла й стикатися з нерозумінням і запитаннями: “А що це дасть?”  

Думаю, що ми все-таки дійдемо до того, що буде напрацьована одна для всіх культура з вшанування. І буде розуміння того, що вшанування — це не тільки про трагізм і сльози. Це перш за все про пам’ять, а вона може бути й світла. Але це потрібно правильно доносити. 

Якщо говорити про відношення до військовослужбовців та ветеранів у суспільстві, то тут теж є велика проблема. Майже щодня вони зіштовхуються з нерозумінням. Вони не хочуть, щоб їх героїзували чи робили з них надлюдей. Їм потрібне елементарне — вдячність і повага. 

Вибачте, коли заходить звільнений з полону військовий оформлювати пакет документів, і йому говорить працівниця певної установи, щоб він пішов і зробив десь ксерокопії,  а він бачить, що у неї на столі стоїть вся техніка… Він це сприймає як приниження і неповагу. 

— Я не вважаю це випадковістю. Коли водій зупиняється, бо бачить, що перед ним стали автівки, стоять люди з плакатами й прапорами з портретами загиблих, а потім свідомо набирає швидкість і здійснює наїзд, це вже про цинізм. Я була очевидицею цієї події. Це сталося на річницю повномасштабного вторгнення. І мені хотілося б запитати, коли ви робите такі речі, на яку реакцію ви очікуєте від військових і родин військових? Це може закінчуватися трагічно. Тобто відсутнє мінімальне розуміння у людей, що така поведінка викликатиме тільки агресію від розуміння того, що відбувається несправедливість.

Якщо говорити про ситуацію на кладовищі, то коли людина говорить такі цинічні речі, то це ж теж свідомо. То значить у людини в голові є ця думка, що треба було дивитися за ними краще (за синами, – ред.), а тепер доглядайте за ними тут (на кладовищі, – ред.). Це випадковість? Це не випадковість. І людям вже зараз треба розуміти, що за такими діями стоятимуть негативні наслідки. Люди, які втратили рідних, ветерани, які на війні втратили своє здоров’я, — мовчати не будуть. Бо для нас найважливіше зараз — це справедливість. 

— Я вже говорила про те, що для мене захисники та родини захисників — це найкращі люди, яких я коли-небудь зустрічала. Наші воїни — це надлюди, яким потрібно дивитися прямо в очі. І я знаю такий жест: коли я бачу військового, я прикладаю руку до серця, посміхаюся і киваю головою. Так я без слів дякую йому. І він так само тоді посміхається. Це мінімальне, що можна зробити.

Але про це потрібно говорити. В ідеалі, якби було більше соціальної реклами, побудованої на реальних прикладах, як потрібно спілкуватися. У суспільстві взагалі існує такий наратив: “Ну він же контужений, що від нього можна очікувати?” Так говорити не можна. 

Ці люди серед нас. Можна просто підійти й запитати: “Чи можу я тобі чимось допомогти?”, “Чи можу бути корисним, чи корисною?” Не хапати, не брати за руку, не чіпати, тому що хлопці повернулися з зони бойових дій і коли його хапають, він може агресивно відреагувати.