Багато розповісти про Другу світову війну можуть не лише фронтовики, а й діти війни – ті, хто з’явилися на світ під обстріли гармат, а дитинство провели, ховаючись в окопах.

Ганна Петрівна з Руської Поляни Черкаського району народилася у розпал війни – напередодні Різдва 1943 року. Про ту війну чула від своєї бабусі. Про життя після неї добре пам’ятає сама…

Її покійний чоловік, Михайло, був сиротою. Через війну із двома трохи старшими за нього, але теж маленькими братиками, втратив найдорожчих людей – маму і тата.

– Жили вони тоді в селі Бубнівська Слобідка Золотоніського району – розповідає Ганна Петрівна. – Коли почалася війна, його батько, Лука, пішов на фронт. У боях був тяжко поранений. Таким і привезли додому. Спочатку лікували в Золотоноші, потім у госпіталі в Черкасах.

Лука

У чоловіка були прострелені легені. Тож дуже скоро до однієї біди додалася ще й інша – він захворів туберкульозом. Мати, Горпина, як могла, тяглася допомогти чоловікові.

–  Ходила до нього в лікарню, – каже Ганна Петрівна. – А весною те село заливала вода. Тоді саме розтавало, але ще холодно було, крига плавала. Ну вона поки туди дісталася, поки назад… А річку тоді хіба перебрести можна було? Щоб побачити його пораненого, йшла через крижану воду. Після цього сильно застудилася, захворіла…

Горпина

Здавалося би, кохання, яке перемагає навіть природу, приречене жити довго. Та не судилося – спочатку помер на лікарняному ліжку Лука, а за ним і Горпина. Троє синів лишилися сиротами…

Долі склалися по-різному. Старших – Миколу і Василя – забрали у школу ФЗО. Після навчання обидва поїхали в Луганськ, там працювали на шахті. Василь згодом повернувся і оселився з дружиною в Каневі, Микола ж там зустрів своє кохання – Катерину, яка працювала на будівництві водієм вантажівки – і так і залишився на Східній Україні назавжди. Наймолодший, Михайло, спочатку жив у родичів, а після армії (служив на Кубі) повернувся на Черкащину, де одружився з Ганною.

«Ходив по селу і жоден снаряд не влучив»

…Про війну Ганні розповідала бабуся.

У сім’ї їх було троє дітей. Батько у війську не був, бо в нього була «чорна хвороба» – епілепсія, після дитячої травми. Під час війни недуга тільки загострилася. Він навіть під час обстрілів не ховався.

– Бомбили тоді дуже. Покопали окопи в городах, в них і пересиджували. А батько наш не ховався. Бомби летять, усі тікають, а він собі ходить по селу, по лісі. І жоден снаряд не влучив. Так вже, мабуть, треба було…  Або в погреби ховалися. Я тоді ще дуже малою була, то мене туди не брали – дуже кричала. Клали у ночви і ставили їх під ліжко.

Людей тоді ганяли працювати в колгосп, змушували полоти для німців тютюн. А поряд жив «поліцай».

– От наша мати пішла, виполола свою «дачку» (земельну площу – ред.). А цей поліцай приходить і каже: «Йди і замість моєї жінки поли». А мати в нас із характером була. Пішла та й вирубала їй на ділянці все до бадилинки – і бур’ян, і тютюн, – розказує Ганна Петрівна. – То баба казала, мама потім  два тижні ховалася, бо поліцай кричав, що знайде і розстріляє…

                 Батьки Ганни – Петро і Софія

«Розбили шибку, давали паски, сало. Хтось доніс»

Запам’яталися і розповіді бабусі про партизанів. Партизани – це як тепер добровольці. Багато йшло місцевих чоловіків – когось не брали за станом здоров’я, хтось із полону тікав,  хтось від своїх відстав. У кожного своя причина. В лісах вони трималися до останнього, потім, хто здоровіший, пішли далі за переміщенням фронту.

Серед руськополянських всі знали і юного партизана Ваню Босенка. Відважному земляку односельці навіть пам’ятник поставили.

Приходили партизани по харчі і до хати батьків Ганни.

– Їх же там багато було, і всі хотіли їсти. Якось прийшли якраз на Великдень. А знали, що поряд поліцай живе, то йшли вночі, – каже вона. – Батьки тоді видовбали шибку та так і передавали – паски, яйця, сало – все що у самих було. Але ж хтось доніс. Наступного дня приходили німці робити допит. А вони «Та що ми, ми ж і з хати не виходили…» Стерегли після цього нас два тижні. Видно здогадалися і партизани, бо наступного разу прийшли аж через місяць…

«В один клас ходили і старші, і геть малі»

Після війни, згадує Ганна Петрівна, жилося несолодко. Бідність була страшенна, голодували.

– Нас виручало те, що мали корівку, – каже вона. – А ще пекли оладки з кукурудзи. Мати і в школу давала, але я їх не їла – підгодовувала двох хлопчаків. Вони жили аж на іншому кутку села. Так мені шкода їх було – як гляну, які малі та худі.

Хоча сама ледь не світилася. Пізніше хлопчиків забрали в Суворівське училище (батько був контужений на війні, то добився, щоб синів туди взяли). Потім щоліта приїжджали в гості – вже молодими гарними парубками.

До школи ходили тоді по-різному: до першого класу багато «переростків» ішло – на війні ж яка наука… В один клас ходили і старші, і геть малі.

– Та скільки всього було. Виживали, як могли. Коноплі мочили. Ходили далеко, аж на луг. Якось матір привезли звідти, а вона як льодина – вся у крижаній воді, – пригадує бабуся Ганна.

Скільки людей, стільки й доль. Скільки занапастила їх війна минула, і ще невідомо стільки скалічить теперішня…