1932-1933 роки… Cтрашні роки Голодомору, роки чорних сторінок в книзі історії нашого народу. Тисячі смертей, спорожнілі хати, у яких не буде більше дитячого сміху, мудрих татових порад і смачної випічки мами. Це все забере він – зловісний, жорстокий Голодомор, скосить цілі сім’ї, села, знищить людей, а потім піде, залишивши невимовний біль, розпач і сум. Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору наше видання підготувало низку історій черкащан, які поділилися спогадами про ті страшні роки. Проте у матеріалі ми подаємо не лише свідчення живих очевидців, а також із власних архівів висвітлюємо історії тих, хто вже відійшов у вічність, проте залишив нащадкам спогади про Голодомор, аби ті знали і пам’ятали.

                Прийма Ганна Оксентіївна, 1921 року народження

“У нашій сім’ї було четверо дітей. Я – 1921 року народження, брат Степан – 1925 року народження, брат Іван 1928 року і сестра Марія 1930 року. Батьки наші були працьовитими господарями та в голодовку у нас не було вдосталь харчів. “Активісти” забрали ще з осені все зерно. Не було з чого і млинця спекти. Мати варила із буряків юшку, кидаючи в неї сухий кріп, так і перебивались. Ждали весни. Та вона принесла у нашу сім’ю горе. Мій батько, Тинченко Оксентій, взяв мамині сережки, перстень, дукачі і пішов у Західну, аби виміняти на них якогось зерна. Я з братом Степаном допомагала мамі копати город. Ми так хотіли їсти, що аж в очах було темно. Брат Степан, покопавши, побіг на Бакай (ставок). Десь там нарвав і наївся зелених вишень. Ввечері йому стало погано, болів живіт. Зігнувшись він ліг на лежанку. Мама нічим йому допомогти не могли. На ранок брат Степан помер. Мама самі його нарядили, загорнули у рядно, викопали яму і поховали Степана на цвинтарі. Батько прийшов із торбинкою суржику, а сина нема. Він так плакав, що я й до сих пір не можу той плач забути. У мого дядька Хоми, двоюрідного брата мого батька, було 6 дітей. У голодовку в хаті ні крихти хліба, ні картоплини. Пам’ятаю, як дядько Хома прийшов до нас (у нього вже були пухлі ноги) і попросив у матері щось для дітей поїсти. Мати дала дядькові два бурячки. Тремтячими руками дядько взяв їх і почав одного сирим їсти. І з сльозами на очах, дякуючи матері за буряки, пішов додому. А на другий день чуємо, що дядько Хома помер, і померли всі його шестеро дітей. Хай Господь боронить – сім покійників у хаті. Голод – це величезне горе, голод – це смерть”, – розповідала Ганна Оксентіївна.

Гудзенко Ганна Володимирівна, 1918 року народження

“У голодовку мені було 15 років. Наша сім’я голодувала, вижили тому, що варили буряки, пекли коржики із листя липи, їх називали листяники. Були такі дні, що у хаті не було ніякої їжі. Не пам’ятаю, де батько взяв жменю жита. Потовк його і зварив юшку, накидавши у неї листочків петрушки. Налив у тарілки так званого житнього супу і дав нам – дітям. Менших мене у сім’ї було ще четверо. Ми їли той суп, ніби нічого добрішого ніколи не їли. Брат Саша попросив, щоб йому добавили ще супу. Після того, як він поїв, раптово скрутився, впав на землю, піджав під себе ноги і через кілька хвилин помер. Батько сам зробив труну, викопав у садку яму і ми похоронили брата. Батько з горя зчорнів, мати заламувала мовчки руки і не плакала. Голод, голодна смерть – це таке велике горе, що і виплакати його не можна”, – ділилася гіркими спогадами Ганна Володимирівна.

Власенко Дарія Яківна, 1925 року народження

“Я народилась у 1925 році. У голодовку мені було 8 років. У мене було два менших братики. Сім’я наша дуже бідувала. Не було чого їсти. Батько працював у радгоспі. Звідти можна було принести, крадучись, якусь їжу. Не знаю, як це вдалося батькові, але одного разу він із радгоспу приніс кусок м’яса. Мати його зварила. А воно таке ликувате та тверде, ще й без солі зварене. Хліба в хаті ні крихти. Дали нам юшки із того м’яса та по кусочку й самого м’яса. Ми понаїдалися, втамували голод. Мені нічого. А брати сказали, що животи заболіли. Від того м’яса мої братики померли. Батько не плакав, а кричав на весь куток, картаючи себе, що приніс у хату те кляте м’ясо. Мати плакала, аж зчорніла від горя. Пізніше мене до себе забрали дядько Яків і дядина Зінька. Вони й порятували мене від голодної смерті”, – згадувала страшні події Голодомору Дарія Яківна.

Тинченко Параска Романівна, 1928 року народження

(На фото  чоловік Параски Романівни Іван Оксентійович, який також прожив страшну сторінку історії України)

“У нашій сім’ї було 13 дітей. Чи пам’ятаю я голодовку? Пам’ятаю, і на все життя у мене зберігся присмак напівгнилої картоплі, яку мама шукала, перекопуючи весною, тільки зійшов сніг, город. Я збирала ту мерзлу картоплю, вона була для нас порятунком. У голодовку у нас померло два брати. Прокіп пас вівці, наївся мерзлої моркви, ще й додому трішки приніс. Сам уже дома не їв, хватило тої, що наївся на полі. Болів живіт, постогнав трохи і помер. А вранці під’їхали грабаркою дядьки, викинули його на підводу та й повезли на кладовище. А Семен пішов із дому і не повернувся. Може впав десь під тином голодний, а може викинули напівживого на грабарку та і завезли на цвинтар. Такий страшний був цей час. Нас від голодної смерті порятував батьків пайок, він працював на заводі. Їм там кожен день давали по 400-500 грамів хліба. А так їли всяку зелень: лопуцьки, калачики, цвіт акації”, – розповідала Параска Романівна.

Марченко Віра Семенівна, 1927 року народження

“Я народилась у Петрівській Гуті. У нашій сім’ї було 6 дітей. У голодний 1933 рік від смерті нас порятувало те, що у колгоспі давали по 200-300 грамів вівса. Із нього варили кандьор, затерушки-галушки. Весною 1933 року мій батько пішов на роботу у Почапинський радгосп. У радгоспі була скотина, яку годували соломою, давали макуху. Директор Ладар був непоганим чоловіком і дозволяв робітникам крадькома брати додому молоко, просо. Це допомогло багатьом людям вижити. Бувало, жінки на полі чи буряки полять, чи кузку збирають (це робили і діти), і бачать, що їде підводою додому мій батько. Вони кидають роботу біжать і гукають: «Семене Гнатовичу, дядьку Семене!». А батько, якщо молоко віз, то наливав кожній у кухлик, якщо висівки віз, то насипав по жмені кожній. Це був порятунок від голодної смерті”, – ділилася враженнями Віра Семенівна.

Терещенко Григорій Єфремович, 1932 року народження 

(Григорій Єфримович разом із своєю дружиною)

“Я народився в селі Журжинцях. Маленький був. Не знаю, мабуть, Бог мене порятував від голоду. Зате голод забрав у мене бабу, батька і тітку. Мати розказувала, що робили мені «куклу» (давали маленьким дітям, як тепер пустушку) із цвіту акації потовченої лопуцьки. Сік із «кукли» я висмоктував і знову плакав, бо ж їсти хотілось. Пам’ятаю 1937 рік. Тоді після хвороби я скалічів. Пам’ятаю голод 1947 року. Також було важко. Та якось вижили. От тепер є усе, та здоров’я немає, бо ж забрано його ще у дитинстві. Не можу спокійно дивитись на цвіт акації, вона мені і не пахне, так я її наївсь у дитинстві”, – розповідає Григорій Єфремович.

Зараз уже немає Григорія Єфремовича, а Ганна Маркіянівна, його дружина, яка теж знає страшну сторінку в історії нашого народу, ще доглядає правнуків та висаджує коло будинку квіти.

Дійсно страшні спогади про страшні події. Щороку ми згадуємо їх, аби не забувати, через що довелося пройти нашому народу, що довелося стерпіти, за що вони безневинно розпрощалися із своїм життям. Ми не забуваємо і нині, адже Голодомор торкнувся сім’ї кожного з нас і незалежно від того, більшою чи меншою мірою, наші рідні пізнали його чорноту і біль.

Ми пам’ятаємо… Світла пам’ять жертвам Голодомору.