Зазвичай 6 грудня прийнято вважати “днем усіх чоловіків”. Однак реалії показують, що за військову справу дедалі частіше беруться й жінки. Українські дівчата перестали бути просто тилом для чоловіків та стали до лав армії  нарівні з ними.  І нічого дивного в цьому не бачать.

Вони причепурені, тендітні й усміхнені. Водночас відповідальні і серйозні в розмові. А форма безпомилково засвідчує: вони – військові. У День Збройних Сил України в Навчальному центрі підготовки молодших спеціалістів Держприкордонслужби України в Оршанці знайомимося з історіями п’яти жінок-військових.

На, мабуть, вже звичне для них питання – “Чому Ви вирішили обрати таку “чоловічу” професію?” – кожна відказує, що жінки й чоловіки в армії – рівні, тому співставляти військо тільки з сильною половиною людства – не зовсім доречно. При цьому говорять, що хлопці ставляться до них із розумінням і завжди чим можуть допомагають. Але перед тим, як зважитися і стати на цей шлях, треба добре подумати.

Жінки зізнаються: звикнути до армійських буднів – нелегко, однак, коли призвичаюєшся, сприймаєш це вже не як роботу, а як спосіб життя.

“В армії немає чоловіків і жінок, є солдат”

Ольга Білобородова:

– Я не ділю професії на чоловічі і жіночі. Бо часто з роботою, про яку всі звикли думати, що  її добре виконують лише чоловіки, жінки іноді справляються навіть краще, – говорить Ольга.

Чому стала військовою, пояснює просто: виникло таке бажання – призватися на контракт. Потім вийшла заміж, чоловік теж військовий. Служили в Криму, а в 2014 році звідти вийшли – були серед тих, хто залишилися вірними присязі…

– На мою думку, всі так мали зробити. Іншого вибору я для себе не бачила. Пропонували, звичайно, там лишатися, але я відмовилася, – каже жінка.

Чи бачить своїх дітей військовими, Ольга ще не знає: донька вже доросла, навчається. Якщо в неї буде бажання, то це її вибір. А от син  ще маленький, йому 5 років. Жінка й тут не береться передбачувати:

– Хоче бути як тато, але побачимо, все ще попереду, – каже вона.

Дівчатам, які надивилися красивих картинок в Інтернеті, Ольга радить готуватися до того, що в армії немає чоловіків і жінок – є солдат. На картинках все красиво, а в реальному житті по-іншому. А якщо врахувати ще й ситуацію в країні – треба готуватися до всього.

Василина Худа:

Дівчина родом із Закарпаття. Каже, що завжди хотіла стати військовою, подобалася форма. В Оршанці вона не вперше – вже була тут три роки тому, проходила підготовку молодших інспекторів. Каже, що на Черкащині їй подобається, хоча роздивлятися сам край часу немає, треба багато вчитися.

Як і будь-якій жінці, хочеться чепуритися і бути привабливою, однак сидіти довго перед дзеркалом змоги немає, – каже Василина.

–  Нам не дозволено “наводити красу” так, щоб аж занадто, все має бути в міру і згідно стандартів, – розповідає вона.

Рано вставати і швидко збиратися для неї не проблема – запевняє дівчина. Це вже звичка. Взагалі, каже, до такого способу життя треба просто пристосуватися. Хлопці, говорить, підтримують і ставляться з повагою, проблем у спілкуванні не виникає.

Рідні та друзі її прагнення пов’язати своє життя зі Збройними Силами підтримують, та й свого майбутнього чоловіка Василина теж бачить військовим.

Зараз вона разом із групою інспекторів проходить курси підвищення кваліфікації. Плани далі – служити.

“Просто захотілося щось змінити в житті”

Наталія Хміль – із Хмельницької області. Служить у Чопському прикордонному загоні на Закарпатті. Піти до війська дівчина вирішила через те, що просто захотілося щось змінити в житті – місце проживання, роботу.

– В мене є вища освіта за спеціальністю облік і аудит. До цього я була держслужбовцем – працювала в управлінні соцзахисту, – розповідає вона.

Могла б просто сидіти в кабінеті й перекладати папери. Однак не захотіла.

– Я проявила ініціативу, рідні не мали нічого проти. Батько сказав, що я можу піти спробувати. Так і сталося, – розказує дівчина. –  Звичайно, буває важко, морально. Але як кажуть, добре там, де нас нема.

Контракт Наталія підписала ще до буремних подій у країні, однак військові дії, що нині тривають на Сході, її не лякають – бачить себе прикордонником і надалі, після курсів планує повернутися у свій підрозділ.

Жінки і зброя – речі сумісні, – вважає дівчина. Каже, коли йшла служити, морально була готова. Хоча спершу, як і багато інших дівчат, думала, що все буде як у фільмах. Дівчатам, які мріють стати військовими, радить готуватися до того, що буде нелегко. Однак переконана – якщо людина чогось дуже хоче, то для неї немає нічого неможливого.

Світлана Шерстюк:

Для себе жінка ще в шкільні роки вирішила – хоче допомагати людям. Тому після закінчення навчання їй лише залишалось обрати – стати медиком чи військовою. В результаті, можна сказати, поєднала обидві професії – закінчила Київський медколедж, а коли поступила на службу, стала військовим фельдшером.

– Коли знаєш, що не просто лікуєш людей, а ще й допомагаєш військовим, розумієш, що робиш щось корисне для країни, – каже Світлана.

Подруги та знайомі, говорить жінка, ставляться до такого вибору професії з розумінням, насамперед через те, що майже  постійно перебуває у військовому містечку і працює серед військових. Недарма ж кажуть, що служба – це не просто робота, а таке життя. Тим більше, коли військові і чоловік, і дружина – вони одне одного розуміють як ніхто.

Як і попередні героїні матеріалу, Світлана запевняє, що працювати з чоловіками не складно. Колектив хороший, робота йде злагоджено, – каже вона. Та й чоловікам із жінками, певно, веселіше. А головне – працю жінка поєднала зі своїм прагненням допомагати й бути корисною людям.

“Якщо буде потрібно, то підуть всі”

Катерина Сорокопуд:

Катерина – можна сказати, спадкова прикордонниця.

– Мої батьки теж були прикордонниками і в мене з самого дитинства закладалися такі поняття як почуття відповідальності, і, може хай це прозвучить трохи пафосно – патріотизм, – розповідає вона. – Я бачила все це ще з дитинства, тому військовий розпорядок мене не лякав. Пишаюся тим, що мала змогу навчатися в Національній академії Держприкордонслужби України,  потім – була у Криму. А після цього випала нагода повернутися додому, на Черкащину, в цей Навчальний центр.

До дівчат, каже Катерина, особливого ставлення як такого немає – тут усі військовослужбовці – нормативи і плани для всіх однакові.  Хоча, звісно, хлопці завжди підтримають і допоможуть. Та й якби у колективі не було дівчат, чоловікам було б сумно, – з усмішкою каже дівчина.

Однак у разі чого хлопці в біді не кинуть і на саму передову дівчат відразу не відправлять, – впевнена вона.

– Зараз така ситуація в Україні… Можливо, доведеться йти і нам.  Звичайно, в кожної людини присутній цей страх. Для нас це щось нове. Але я думаю, що в разі чого підуть всі. До речі, з нашого Центру жінки-кухарі вже були в зоні АТО, – каже Катерина.