«В окопи, туди, де стріляють», - як відчайдушна волонтерка з Черкас і «гуманітарку» возила, і бійців із поля бою рятувала

Приїжджали, відсипались, завантажувались і їхали знову. Завантажувались і їхали знову, – саме так протягом пекельного для України 2014-го року їздили на лінію фронту волонтери-відчайдухи з Черкас. Через день протягом року літала на своєму мікроавтобусі в окопи до бійців і Оксана Циганок.

Це все Майдан

Війна талановито вміє змінювати долі. До революції та війни жінка жила звичайним життям, крутилася у колі “друзі-робота-сім’я”, та буремні події січня 2014-го змінили повсякдення назавжди.

«Я не обирала цей шлях. Це все Майдан. Мене найбільше обурило, коли побили хлопців на дамбі. Я була шокована, коли дізналася про це. У халаті о 12-ій ночі вскочила в машину і поїхала туди. Сама-самісінька. Там я познайомилася з багатьма активістами», – сказала Оксана.

Звідти все й розпочалось.

Згодом, після візиту «тітушок» в Черкаси, біля міської ради зібралось віче. Жінку здивувало, що ніде не було міліції, чоловіків, а місто заховалось від трьох автобусів непроханих гостей. Оксана вирвала мікрофон і мовила: «Шановні жінки! Я зрозуміла, що в нашому місті немає чоловіків, міліції, прокуратури, СБУ. Нас всі кинули, у нас немає нікого. Але це наше місто, тут наші домівки, наші діти. До нас додому лізуть якісь бандюки і ми що, будемо їх боятися? Дівчата, якщо у нас немає чоловіків, ми самі відстоїмо наше місто». Тоді ж Оксана проініціювала складання списків людей для створення блокпостів на дорозі на Смілу та на дамбі. Потім однодумцями було створено ГО «Громадський блокпост», а з початком окупації всі переключилися на війну.

Волонтерство тоді і зараз

«Мене називають «обезбашеною». Колега хотів затягти подалі від лінії фронту, а я – ні, ні, ні. Ми ж повинні їхати в окопи, туди, де стріляють, щоб там їх підтримати. В штаби ми ніколи не їздили. Я людина неправильна, я возила продукти та речі тим, хто в окопах, а не віддавала десь у штаб, щоб воно там застрягло і не дійшло до хлопців. Навіщо підтримувати генерала, у якого зарплата 40 тисяч, який на передку і не був? З генералів лише одиниці там були: Кульчицький, Момот наш, усі інші відсиджуються», – розповіла Оксана.

У 2014-ому, на хвилі Майдану, люди масово зносили все, що могли. Потреби тоді були дійсно в усьому – хлібові, воді й картоплі.

«У них не було «броніків», касок, рацій навіть не було. І ми оце все везли. У них навіть не було елементарних карт. Я була шокована. Ми на заправках вигрібали усі звичайні карти і везли їм», – каже волонтерка.

Оксана згадує, як відвозили мирним жителям продукти у село Семенівку під Слов’янськом, що найбільше постраждало. Бійці тоді відмовились від гостинців, адже мали що їсти.

«Їдемо, а бійці ідуть пішки польовою дорогою попереду автомобіля і чухрають землю ногами. «Ви чого? – питаю, – поїхали». «Ні, тут розтяжки можуть поставити кожну ніч, ми їх знімаємо,» – відповідають. «А як ви ті розтяжки шукаєте?» – питаю. Я ж думала, що з міношукачем, як годиться. А вони кажуть: «Ну як, очима, ногами». Я їду за кермом і розумію, що якщо вони якусь пропустять, це все буде на моїх очах. Мені так стало страшно за них. Я приїхала з АТО і сказала, що міношукач ми повинні купити. Його ми й привезли наступної поїздки», – розповіла жінка.

На фото дорога на Семенівку

За день до смерті до волонтерки зателефонував легендарний генерал-майор Ігор Момот, просив елементи живлення для датчиків руху на кордон. На місяць потрібно було 24 тисячі. В Україні всього було 7 тисяч батарейок, іншу кількість дозамовляли з Китаю. Щоб виконати прохання Ігоря Федоровича, довелось «підняти» очільника Черкащини.

На фото другий справа прикордонник з позивним “Морпіх”, який воював разом з Ігорем Момотом, воює по сьогодні. Його син також “на передку”

Та зараз, у 2018-ому році, волонтерство перемістило свій напрям діяльності. Потреби вже не ті, що були у 2014-ому. Не картоплі хлопцям треба, і не макаронів, такого навіть не вези. Із продуктів хіба що щось домашнє, особливе, те, що вони не готують. Армія дійсно стала кращою. Зараз приїжджаєш – у них є все. Ну, майже все. Бійці потребують запасні частини до ремонту техніки, особливі бронежилети.

Та й можливості у волонтерів вже не ті. Оксана розповідає, що зараз вони не в змозі придбати щось коштовне, наприклад, автомобіль. На допомогу бійцям волонтерка особисто за 4 роки витратила 100 тисяч гривень.

«У мене більше немає грошей. Зараз я навіть не можу поремонтувати свою машину. От такі часи настали, і не тільки в мене. Мої друзі, які особисто купили дві машини для бійців, зараз теж у великих боргах. І коли снайпери просять нас поремонтувати машину, то ми зберемо 10-15 тисяч гривень за місяць, вліземо при цьому в борги, але таки поремонтуємо», – розповіла жінка.

Зараз Оксана з іншими волонтерами набагато рідше їздить, ніж раніше. З різних причин.

«Щоб мені поїхати в АТО, треба заправити 150 літрів бензину, а це 4 тисячі гривень. За ці гроші можна придбати хлопцям бензопилу на зиму або генератор відремонтувати, або перерахувати гроші на ремонт машини. Зараз частіше перераховую бійцям на лікування, тим самим ветеранам, – розповідає. – А якщо їдемо, то це, швидше за все, візит ввічливості, підтримки, знак того, що ми їх пам’ятаємо, любимо».

Жінка на полі бою

Окрім гуманітарної допомоги, Оксана з колегою-волонтеркою й з поля бою хлопців рятувала: і з-під Іловайська витягали, і з Дебальцевого. Жінка не цуралась найгарячіших точок.

«Ми продовжуємо дружити із Сашею Буравченком з міста Токмак Запорізької області, якого ми витягли з-під Іловайська з Ларисою (Лариса Семиз – волонтерка – ред.). Ми його та інших хлопців дійсно вивозили звідти, без одягу, без нічого, обгорілих. Місто тоді було під «сепарами». Зараз він у 57-ій бригаді, тоді він воював у 51-ій. Цей хлопець (Саша Буравченко – ред.) отримав травму на нозі, йому дали інвалідність, але він по сей день воює, і шкандибає по цей день. Відмовився від мирного життя, неодружений. Зараз він у Пісках. Де він воює – ми за ним, просто щоб обійняти. Хрещеником його називаємо», – розповідає Оксана.

На фото Оксана Циганок із Сашею Буравченком

Жінка зізнається, що зараз на поле бою волонтерів не дуже хочуть пускати.

«Буває, ми пробиваємся, але через особисті знайомства», – не вгаває Оксана.

На фронт у Піски і Дебальцево жінка їздила на 5-му місяці вагітності. Як наважилась ризикнути – пояснює: просто була впевнена, що син Андрій народиться і все буде добре.

«Це зараз я почала боятися наїхати на міну, а тоді нічого не боялась», – каже жінка.

Майже полон

А ще Оксана дуже боялася потрапити в полон, хоч і не носила при собі гранату, як багато волонтерів. Й одного разу таки потрапила б, якби зробила те, що хотіла.

Оксана з іншими волонтерами та головою Черкаської обласної ради мала віддати подарунки від черкащан групі розвідників, які мали повертатися із завдання. Зв’язатися з ними можна було лише по телефону, але зв’язок постійно зникав. Волонтери сяк-так домовилися із бійцями про зустріч, але не відбулося все так гладко, як того хотілося.

«Вже була 12-та ночі, не можна було їздити по цій території, бо стріляють як наші, так і не наші. Ми стали біля кафе, зв’язку з нашими немає, куди їхати – не знаємо, де ночувати – теж. Раптом під’їхала одна машина з донецькими номерами, інша. Я давай далі їхати, з непрацюючої заправки нас прогнали. Отак петляємо, а зв’язку нема й нема з нашими хлопцями. Їду, а збоку церквушка стоїть. Світиться всередині. Думаю, треба ж десь лягти, відпочити, бо вже третю добу за кермом сиджу. А церква для мене була осередком, де немає війни, де спокійно, безпечно, такий собі острів миру. Дивимося у вікно – дядіньки з бородками ходять. Ну священики ж напевно. А потім чуємо – працює рація. І до мене дійшло, що то не прості дядіньки. Ми як дременули звідти», – розповідає Оксана.

А то були чеченці, а в церкві – склад зброї.

У кукурудзяному полі і знайшли загублених бійці, які приїхали на КрАЗах з автоматами.

«Оксано, тут так не гуляють», – попередили хлопці.

«Так я ж не сама катаюсь, а з головою облради», – віджартувалась тоді жінка.

У той день, коли волонтери таки зустрілися з бійцями

На питання чи важко було, Оксана зізнається – важко. Інколи хотілось покинути все, здатися. Емоційне вигорання дуже сильно проявлялося у багатьох. Особливо коли віддаєш все, а чуєш, що заробили мільйони, що волонтери крадуть. Через це було дуже важко.

«Чи жертвувала чимось заради волонтерства? Так, найдорожчим – дітьми. І грошима теж жертвувала. Але гроші то таке, хоча через волонтерство бізнес «угробила». Чоловік сердиться через це, адже з фінансами зараз не дуже. Та в мене одна відповідь: одні віддають життя, інші здоров’я. Я віддаю те, що можу. Це мій вклад», – розповіла Оксана.

Волонтерство – це не робота, на ньому не заробиш грошей, скоріше віддаси. Це поклик душі, який приносить жінці величезне задоволення.