Із часом усе змінюється, не виключенням є і традиції. Сучасність поступово витісняє знані нашими бабусями і дідусями звичаї і обряди, видозмінює їх, певною мірою трансформує на новий лад. Багато чого відходить у минуле і залишається лише пам’яттю, згадкою про життя наших предків. Команда «ВиЧЕрпно» вирішила відкрити скриню українського фольклору, зокрема, зануритися в атмосферу  Андріївських вечорниць.

Зазвичай, 13 грудня українці відзначають День святого Андрія Первозванного, першого з апостолів, хто пішов слідом за Ісусом Христом. Незважаючи на те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають язичницьких часів. З усіх свят річного календарного циклу день Андрія Первозванного є одним із найтаємничіших, найцікавіших, цього дня відбуваються заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калитою та інші ворожіння. А щодо ворожінь, то є вірування, що Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю: чи доведеться ще рік дівувати, чи на щасливицю чекає вдале заміжжя.

Ворожити, веселити, розважатися, але не сприймати ворожіння всерйоз – так радить робити черкаська фольклористка Наталія Ярмоленко.

– Ворожіння – це язичницькі пережитки, які не сприймаються християнством. Ворожити дівчата починали на Катерини. Зранння зривали вишневу гілочку, ставили у воду і чекали, чи зацвіте до Меланки. Якщо зацвіте – дівка вийде заміж, а ні – то буде ще дівувати. Раніше жіноча доля вимріювалася понятям шлюб, а тепер жіноча доля вимірюється не тільки ним .Тому ворожити можна, бо це закономірно, що  ті звичаї, у які колись вірили, переходять у статус розважальний. Так, збиратися, розважатися, але не сприймати все це серйозно, не програмувати себе завчасно на удачу, чи невдачу, – говорить пані Наталія.

Зазвичай ворожили 12 грудня, у ніч перед Андрієм. Ворожіння були різноманітними. Від того, що дівчата ставали у рядок, ставили перед собою тарілку, на якій лежав вареник. Потім запускали голодну собаку, яка цілий день нічого не їла, і дивилися. Ось до прикладу, якщо собака вкусить вареника, але не буде його їсти, значить доля буде невдалою, залишиться без чоловіка, а якщо вхопить і понесе кудись, значить дівчина поїде із милим, покине свою домівку. Також раніше дівчата ходили під хатами, підслуховували розмови і гадали на ім’я свого коханого, яке перше чоловіче ім’я почують, так і зватимуть нареченого. Або ще був звичай місити балабушки та кликати свою долю. Спочатку дівчата носили ротом воду, потім на ній замішували  балабушки, а після цього виходили на роздоріжжя і проповлялм: – «Доле, Доле, іди до мене вечеряти». Звідки чувся гомін, гавкання собак, чи інші звуки, звідти і коханий має прийти, але якщо навкруги панувала тиша, то знач Доля не обізвалася і дівці прийдеться дівувати. Також гадали на чоботях, рахували тини та різними способами прагнули вивідати свою долю.

Неможливо було уявити святкування Андрія без калити.  Це такий круглий корж, який прив’язували до сволока, піднімали на певну висоту, а під час розваг всі охочі його намагалися укусити.

Хоча за словами дослідниці української народної творчості, сьогоднішня калита зовсім не така, яка була сто років тому.

– Сьогодні її печуть пухку, а раніше вона така тверда була, що її не можна було вкусити, адже  була замішена на медові та попередньо засушена, оскільки  мета не вкусити, а не дати вкусити, помазити сажою. Її прикрашали калиною, мазали, а після ігор та розваг розламували цілу калиту, не надкушену, ділили поміж усіма присутніми, при цьому дівчатам безкоштовно давали, а хлопцям за гроші, – розповідає Наталія Миколаївна.

 

Охороняв калиту пан Калитинський, який намагався не дати пану Коцюбинському, будь-якому бажаючому, який приїжджав на кочерзі і намагався вкусити калиту, це зробити.Традиційно ці два герої вели між собою такий діалог:

 Добрий вечір, пане Калитинський!
— Здоров будь, пане Коцюбинський!
— Чого пожалував?
— Калиту кусати.
— А я буду по зубах писати!
— А я вкушу!
— А я впишу!
— Ой чи впишеш, чи ні,я на білому коні

Сьогодні все це сприймається просто, як розповіді із фольклору, занурення у глибинну звичаїв свого народу,  а якщо десь щось подібне і роблять, то лише з метою розважитися, вдало провести вільний час. Але  навіть такі видозмінені традиції та обряди безперечно є поціновуванням давньої історії нашого народу.

Отож наші журналісти вирішили  дізнатися також, чи відзначають це свято у Черкасах, а тому завітали до одного із нічних клубів на Андріївські вечорниці. Звісно, це мало чим нагадує вечорниці минулих століть, але відгомін та атмосфера тих традицій тут присутні. Вишитий одяг, українська музика та деякі осучасненні конкурси та безперечно калита, так молодь черкащини відзначає свято Андрія. Радує, що на танцювальному майданчику танцюють і дітлахи, тут також водять хороводи, підспівуючи українські пісні. Так традиції святкування уже видозміненні, але є те, що переходить із покоління в покоління – це безцінне живе спілкування та позитивні емоції під час цього свята.

У світі ніколи нічого не стоїть на місці, все змінюється, але пам’ять минулих поколіть має жити, має жити історія, адже це робить нас індивідуальними та духовно багатими.