Вичерпно
Інформаційне видання черкащини
Він був дуже правильний. І це врятувало не одне життя: історія Михайла Чабаненка — Героя України з Черкас
Педантичний до дрібниць… і саме ця риса його характеру врятувала не одне життя там, де воно щодня висіло на волосині. Так про брата, єдиного з початку повномасштабної війни в Черкасах Героя України, згадує його сестра Інна Шкляр.
Михайло Чабаненко з позивним “Фокс” один з тих, з ким, після розповідей про нього, хочеться познайомитися. Проте від 16 серпня 2022 року, коли його життя обірвала куля російського снайпера, він живе лише в спогадах рідних, близьких, друзів і житиме в памʼяті тих, хто прочитає цей матеріал.
Михайло Чабаненко народився у багатодітній родині у селі Ярошівка, що на Звенигородщині. У нього були три сестри, дві з яких – старші за нього, та брат. Між кожним із них різниця у п’ять років. Кожен не схожий на іншого, та й життя розкидало свого часу по різних куточках України й світу. Проте, як це не гірко, знову родину об’єднала загибель Михайла.
“Ми всі дуже різні, проте смерть Михайла нас здружила. Ми почали краще одне одного розуміти. І кожного разу, коли ми спілкуємося, я кажу: “Я вас люблю”, – Інна Шкляр.
“Михайло був до занудства правильний…”
За своїм характером, Михайло був спокійний, сестра Надія пригадує лише декілька разів як Міша підвищив голос. У школі найбільше любив зарубіжну літературу.
І вже тоді відрізнявся від своїх однолітків не тільки своєю глибокою допитливістю, але й зовнішнім виглядом, зокрема, носив зачіску “Ірокез”. За це його матір навіть до школи викликали.
“Ми з сестрою Інною бува його питали, що тобі передати, то він просив футболки із його улюбленим гуртом “Король і шут” і гель для волосся. Не знаю, де він знаходив у селі перукаря, щоб його так стригли”, – розповіла найстарша сестра Надія.
Любов до деталей, ретельний аналіз всього, що його цікавить, вірність обраному шляху – саме таким був Михайло Чабаненко.
“Михайло був занудний, Михайло був дуже правильний, – з посмішкою, на яку здатна тільки любляча людина, розповідає про брата сестра Інна. – Будь-яка тема, про яку він говорив, детально ним досліджувалася. Йому завжди було важливо донести свою думку. Наприклад, він не просто читав книгу, а мав дізнатися все про цього автора. Він читатиме книгу тільки тоді, якщо йому сподобається сам автор, як людина, чи вона залишила по собі слід в цьому світі”.
Любов до читання у нього була з самого дитинства.
“Тоді у нас в селі був цукровий завод і від нього була бібліотека. Але більше ніж три книжки там не давали, то Міша прочитає ті книжки за два дні й просить, щоб друзі на себе ще взяли. А вже як подорослішав, почав купувати книги. В електронному вигляді не читав, бо казав, що потрібно відчувати запах листків. Навіть на передовій, в бліндажі він сидів і читав книги”, – додала сестра Надія.
Його улюблені письменники — Ніл Гейман та Стівен Кінг.
“Він декілька разів перечитував “Довгу прогулянку” Стівена Кінга. Дуже любив комікси”, – розповідають рідні.
Дуже багато часу захисник присвячував своєму саморозвитку, якої б сфери його життя це не стосувалося.
Також сестри пригадують про надзвичайну силу волі брата.
“От він встав зранку, подивився в дзеркало і каже: “Я поправився. Із завтрашнього дня я не їм солодкого, займаюся, бігаю…”. І він як сказав, так і зробив, – розповідає Інна Шкляр. – Так само він хотів розібратися в натівських стандартах введення бою, то він знайшов купу книг і вивчив це питання. Він був дуже цілеспрямованим. Якщо він хотів дістатися до суті чогось, то розбирав усе до молекул”.
Певний період Михайло проживав під одним дахом зі своєю старшою сестрою Надією Чабаненко. Вона пригадує, що йому дуже смакували її страви, тож постійно просив щось йому приготувати.
“Зараз повернути б ті часи, кожен день би йому готувала”, – крізь сльози розповідає сестра.
Також Михайло разом із рідними любив ходити на фільми, проте й до їх перегляду ставився дуже прискіпливо, згадує сестра Інна:
“От ми пішли на фільм, після його перегляду я кажу, що мені фільм не сподобався, от просто не сподобався, мурня якась. А він скаже: “От мені він не сподобався, тому що гра акторів була не на вищому рівні, діалоги були якісь дуже награні й в такому ж дусі…”.
“Він розповідав такі історії, після яких ми думали, що він зійде з глузду…”
Загалом у сім’ї Чабаненків разом із Михайлом було троє військовослужбовців. Інна пішла на службу ще у 2009 році, з 2016 року — в АТО. Михайло підписав контракт у 2018 році, до цього за його плечима вже була строкова служба в армії. А Василь встав на захист країни з початком повномасштабного вторгнення росії на територію Україну.
Молодший брат Михайла Василь ще близько півтора року після його загибелі продовжував служити, хоча вже на той момент мав право демобілізуватися.
“У Василя були поранення, дуже довго він перебував в облозі, був в штурмовиках, пережив дуже важку морально-психологічну травму. Василь був в окопі, його побратима поранило в голову, і його тіло впало на нього. Разом їх присипало землею. І він півтори доби пролежав під землею зі своїм побратимом, який ще хвилин 40 був живий. А його мізки й кров витікали на обличчя мого брата. Він не міг сам вибратися і не був впевнений, що його витягнуть, бо якщо позиції захопить ворог, то ніхто його викопувати не буде”, – розповіла про моторошні жахи війни, які пережив ще один її брат, Інна Шкляр.
Михайло Чабаненко прослужив в армії сім років, за цей час встиг побувати практично в усіх гарячих точках нашої країни. Маючи неабиякі здібності та хорошу пам’ять, він міг легко здобути військову освіту й стати офіцером, проте робити це на заочній формі навчання не хотів. І тут знову ж таки проявилася його правильність.
Проте самоосвітою займався постійно, перечитав купу спеціалізованої літератури та виписував найголовніше у свій нотатник.
“У нього залишилися блокноти, різноманітні замальовки зброї. Їх зараз взяв мій син, який навчається у військовому інституті. Дуже багато записів залишилося після Михайла”, – розповіла сестра Надія, син якої пішов стопами свого дядька, для якого він був авторитетом.
Михайло рідко ділився побаченим і пережитим на передовій.
“Поділився вже тоді, коли приїхав на реабілітацію після дуже важкого поранення й перебував дома два тижні. Телефоном він ніколи не розповідав, що вони роблять, де знаходяться. Єдине, коли вони переміщалися, він кидав мені позицію, оскільки ми, як військові, розуміли, якщо щось трапиться, щоб я знала, в якому місці його шукати”, – розповіла сестра Інна.
Після загибелі брата вона забрала собі його телефон, з якого поскидала собі всі фотографії. Згадавши про це, вона розповіла одну з тих моторошних історій, якою з нею поділився Міша:
“Під Сєвєродонецьком була велика свиноферма, коли її розбомбили, понад дві тисячі голів свиней просто порозбігалися. Там на той момент була нейтральна зона між ворогом та нашими. Це поле, яке все було всіяне двохсотими й трьохсотими… й бігають свині, які хочуть їсти. І ось Міша розповів історію, після якої я думала він зійде з глузду. Поряд із ним, буквально у двох метрах, був побратим, який отримав поранення в пахову частину тіла, кишки вивалися назовні… І підійшла свиня й почала їсти обличчя ще живій людині. Він пролежав поруч практично дві доби, не маючи змогу навіть голову підняти. І за цей час свиня практично з’їла людину”.
“Смерть Михайла змінила всіх нас…”
Коли Михайло Чабаненко загинув, двоє його сестер перебували за кордоном, одна в Фінляндії, інша — в Польщі. Отримавши трагічну звістку, вони відразу вирушили в Україну.
“Коли мені зателефонували, я була на роботі. Був шок, відразу почала думати, як добиратися, оскільки дорога далека й нелегка. Я зателефонувала перевізнику, але місць уже не було. Потім він мені сам перетелефонував і сказав, що одна жінка відмовилася від свого місця, оскільки перейнялася моєю історією. Тому вже наступного дня я виїхала в Україну”, – розповіла старша сестра Надія Чабаненко.
До приїзду двох сестер, усіма організаційними питаннями займалася середня сестра, також військовослужбовиця, Інна Шкляр. Ми зустрічаємося і говоримо про Михайла саме в її помешканні. Вона в тій же зеленій сукні, в якій зроблене її останнє фото з братом перед його загибеллю.
“Мені подзвонили й сказали, що Михайло двохвостий. Я розуміла на той момент, що організація поховання та все інше – на мені, тому я дала волю емоціям, коли по смерті Міші було вже 40 днів”, – ділиться вона.
Мати Михайла Валентина на той момент перебувала в Києві зі своїм онуком (сином від старшої доньки – ред.), який вступав до вищого навчального закладу.
“Я розуміла, що наразі мамі про це говорити не потрібно. Я знаю порядок дій: зібрати документи, з’їздити до військкомату (ТЦК – ред.), організувати поховання, зв’язатися із військовою частиною…”, – розповідає Інна Шкляр.
Смерть сина дуже змінила Валентину Чабаненко. Вона залишилася жити в Ярошівці, щоб бути поближче до могили сина й мати змогу його постійно відвідувати.
“Мама у нас такий живчик, оскільки у неї п’ятеро дітей, постійно рухалася. Проте після смерті сина вона впала у відчай. Пригадую такий випадок: мама з дитинства дуже боїться грози, і якось ми приїхали до неї в село, було вже пізно, на вулиці гроза, я вийшла покурити… А мама сидить в темноті з Михайловим портретом і каже, що він її врятував”, – поділилася своїми спогадами Інна.
Загинув Михайло 16 серпня, тіло привезли 21 серпня, а 22 числа з ним попрощалися у його рідному селі. Хоча Михайло й був прописаний у Черкасах і мали б його поховати на Алеї Слави, проте рідні вирішили інакше.
Нині місце, де спочиває вічним сном Герой України, можна помітити ще здалеку: ошатний постамент, велична фігура воїна приковує погляд, поряд висаджені квіти… хоча тоді, коли ховали Михайла Чабаненка, зовсім поруч був смітник. Проте родина власними зусиллями та, об’єднавши громаду села, за короткий період навели поряд із могилою Михайла Чабаненка ідеальний лад.
“Час не лікує, він тільки приглушує біль…”
Для родини Чабаненків дуже важливо розповідати про їхнього сина й брата. Тож разом вони роблять усе можливе, щоб його життя залишило слід. Адже Михайло не встиг створити свою сім’ю, тож живе у пам’яті рідних, близьких і друзів.
“Коли зараз розмовляєш із кимось і кажеш, що у тебе загинув брат. Тебе питають, коли це було? І ти кажеш, що два роки тому. І всі відповідають: “ну вже ж два роки пройшло…”. Кажуть, що час лікує… Він приглушує біль, але не лікує. Скажу із власного досвіду – боляче кожного разу”, – говорить Інна Шкляр.
Щоб увіковічнити пам’ять про воїна, у рідному селі захисника з’явився спортивний майданчик із тренажерами, на якому висить табличка, що він споруджений в пам’ять про Героя України Михайла Чабаненка. Спорудили його на кошти, виплачені родині після загибелі Михайла.
Окрім того, Михайлу встановили великий постамент із його пам’ятником в повний зріст. Роботу виконав місцевий скульптор, який тільки саме обличчя робив два місяці.
“Це дійсно вражаюча робота. Дуже сильна портретна схожість. Ти підходиш, а це наче жива людина, передалося все. Він спочатку зробив його молодшим, але нам не підійшло. Ми хотіли, щоб був ніс Михайла з горбинкою, щоб були його якісь зморшки, які з’явилися з віком”, – розповіла сестра Інна.
Кожен в родині по-своєму намагається пошанувати загиблого Михайла Чабаненка… Інна з мамою займалася організацією і встановленням спортивних майданчиків, постаментів на честь Михайла, у планах — ремонт сільського клубу, в якому хочуть облаштувати кінозал. Найстарша сестра Надія виховує сина на прикладі його героїчного дядька. А наймолодша сестра назвала на честь брата сина Михайлом.
“Молодша сестра на момент загибелі Михайла працювала в Польщі, – розповідає Інна Шкляр. – Мені для поховання Михайла моя військова частина виділила автомобіль, яким відвозять в останню путь вищий офіцерський склад, він єдиний такий в Україні. І моя молодша сестра познайомилася з водієм цієї автівки, згодом вони одружилися. І в них тепер дата знайомства – це і день поховання Михайла. Наразі у них вже народився син і вони назвали його теж Михайлом. Тому тепер у нас в родині є Михайло молодший”.
А ще Інна зробила собі тату в формі лисиці в пам’ять про брата, у якого був позивний “Фокс”…
Щонеділі хтось із рідних відвідує могилу Михайла.
“У кожного з нас є пачка цигарок, які курив Міша. Це жовтий “Camel“. І коли ми до нього приїжджаємо, ми запалюємо цигарку, і поки вона димить, розповідаємо йому, що відбувається в нашій родині, загалом у світі. І коли їдемо з села, то ще не було такого, щоб ми не заїхали з ним попрощатися, скільки б годин вечора вже не було”, – розповіла сестра Інна.
“Він був неординарною особистістю. Найбільша для нього радість – коли його розуміли”
На звання Героя України Михайла Чабаненка подали ще прижиттєво. Він удостоєний цього був за знищення ворогів та ворожої техніки. Проте всі деталі, відзначає сестра Інна, будуть оприлюднені вже після закінчення війни.
На жаль, отримати цю нагороду військовий не зміг, оскільки через чотири місяці загинув.
Наостанок сестра Інна розповідає, що Михайло був досить неординарною особистістю, не всім легко було з ним знайти спільну мову, тому саме моменти, коли його розуміли, робили його щасливим і викликали посмішку на обличчі.
“Він дуже багато читав, багато всього дивився, тому йому дуже подобалося, коли людина розуміла його тонкий гумор. От, наприклад, він говорить якусь фразу, а я її продовжую, отже я знаю, звідки вона і це його дуже тішило й веселило. Найбільша для нього радість, коли він розумів, що його розуміють”, – сказала Інна Шкляр.
* Фото для матеріалу надала Інна Шкляр.
Авторка
Анна Романенко
