Зранку мало не до сліз не хочеться піднімати себе з ліжка і йти на роботу. І не тільки тому, що треба рано вставати, а тому що зовсім немає на це сил. Знайомо, чи не так? Подібний стан – не рідкість. Якщо про депресію більшість людей говорять неохоче, мовляв, «іноді буває, як у всіх», то про емоційне вигорання останнім часом  доводиться чути все частіше.

У новому дослідженні Міжнародного кадрового порталу hh.ua. цифри невтішні – виявляється, в Україні 64% громадян перебувають у стані емоційного вигорання. Що ж це за «звір» і чи є від нього ліки – спробуємо розібратися.

Коли нічого не в радість

Мовою науки, синдром емоційного вигорання (англ. Burn-out) — поняття, введене в психологію американським психіатром Фрейденбергом в 1974 році, яке виявляється наростаючим емоційним виснаженням. Характеризується «блокадою» всіх сил людини та втратою відчуття радості від життя.

Звідки ж це береться? Повертаючись до дослідження: 22% українців стверджують, що основною причиною такого стану для них є невдоволення роботою. Вони не відчувають можливостей для кар’єрного росту та розвитку своїх амбіцій. Так люди іноді  роками можуть «тягнути» роботу, навіть не розуміючи, що з ними відбувається. Як наслідок – погані результати праці та нездатність продукувати нові ідеї.

Прийнято вважати, що емоційне вигорання притаманне здебільшого тим, чия робота пов’язана з постійним спілкуванням. В таких випадках представники «соціальних» професій найчастіше самі заспокоюють себе тим, що, мовляв, навколо просто багато людей і треба від них відпочити. Однак виявляється, що цим синдромом страждають представники дуже різних професій, і часто він поширюється не лише на роботу, а й на особисте життя людини.

В кожного причини свої: комусь робота здається надто монотонною, комусь навпаки – заважають багато різних завдань, хтось просто не отримує задоволення від такого роду праці, ну а декого не влаштовує фінансова винагорода та відсутність мотивації.

Чим емоційне вигорання відрізняється від втоми?

Часто, коли хтось із наших колег чимось невдоволений або надто нервовий, ми радимо цій людині відпочити і зібратися з думками. А натомість отримуємо ще більше негативу. Чому так стається?

Емоційне вигорання суттєво відрізняється від втоми, кажуть психологи, бо воно нікуди не зникає після відпочинку. «За вихідні втомився ще більше» – часто скаржаться колеги один одному в понеділок. Навіть якщо дати людині просто кілька годин, щоб виспатися, то той, хто просто стомився, набереться сил, а той, хто страждає «вигоранням», так і залишиться млявим.

На відміну від депресії, під час якої людина найчастіше починає «копатися» в собі, вигорання характеризується дратівливістю і невдоволеністю оточуючими. Зазвичай,  у таких випадках людині здається, що всі проти неї, а її працю ніхто не цінує. Більше того,  вона починає часто ставити питання:  «А для чого я взагалі цим займаюся?» При цьому часто це супроводжується постійною стомлюваністю, безсонням, погіршенням працездатності.

Як із ним боротися?

– Усуваєш причини – долається й вигорання, – пояснює системний розстановник, психолог Антоніна Прошина. – Причини можуть бути різні: робота не подобається і там немає можливостей особистісного розвитку; порушений баланс, тобто енергетичні витрати не компенсуються відповідною оплатою; неправильний режим праці та відпочинку; і, мабуть, один із найважливіших моментів – неусвідомлені очікування. Наприклад, “тут реалізується не моя мрія, а мамина, татова” і так далі, є потреба у визнанні чи любові, а робота цього не передбачає, і багато чого іншого.

У неї самої було емоційне вигорання, поки не любила свою роботу, – зізнається психолог. А тепер, коли воно все ж з’являється, шукає, яка з причин його викликає, і працює з цим.

Як стверджують фахівці, багато що залежить від того, наскільки людина взагалі вважає своє життя змістовним і насиченим. Так, у результаті проведених досліджень було встановлено, що часто на емоційний стан впливає не так об’єм роботи, як відчуття повноти життя. Воно й зрозуміло  – яка там працездатність, якщо не знаєш навіть заради чого живеш?

Тому дуже важливо, щоб людина сама бачила сенс у житті й тому, що робить.

– Поняття емоційного вигорання мені не чуже, – каже працівник поліції Олександр. – Загалом, втома від роботи поліцейського поєднується із величезним нервовим напруженням. Через це, буває, приходиш додому (часто вже вночі) і відчуваєш абсолютну апатію до всього і всіх.

Розповідаючи, як йому вдається з цим боротися, пояснює: щоразу мотивує себе тим, що ця робота важлива, бо її метою є безпека людей, які потребують захисту і допомоги від поліцейського.

– А оточуючим абсолютно все одно, наскільки ти втомився і чого потребуєш, – міркує Олександр.

Його колега, патрульний Віктор, хоч і розуміє, що його робота дуже значуща, однак все ж не вважає, що вона має стояти на першому місці. Щоб уникнути емоційного вигорання, каже хлопець, треба обов’язково мати захоплення у вільний від праці час, а робочі моменти залишати на роботі. Серед власних рецептів боротьби з емоційним вигоранням називає відпочинок із друзями, зміну обстановки та побачення  з коханою дівчиною.

До слова, за принципом самомотивації (“я це роблю, бо це потрібно людям”) живуть і наші волонтери – ті, хто допомагають армії, хворим діткам, бездомним тваринам. Якщо хтось думає, що вони ніколи не втомлюються і взагалі «залізні», то він дуже помиляється. Багато хто з них, надто ті, хто займається цим не перший рік, теж відчувають втому. І навіть у найвідомішого волонтера хоча б раз виникало питання до самого себе «а навіщо я це роблю?». В таких випадках, зізнаються вони, часто допомагають елементарні речі, – наприклад, дзвінок чи світлина від бійців із передової, яким вони допомогли. Кажуть, у такі моменти чітко усвідомлюють, заради чого це все.

Що ж до самих воїнів, колись почула думку, що їм треба давати медалі лише за те, що вони витримують стільки в часу в холодних окопах під обстрілами. Чим мотивувати себе на війні – знають лише вони самі.

«Люблю свою роботу, але…»

Серед тих, чиї професії можна назвати «соціальними» – і державні службовці. Цікавлюся  в них, як долають “емоційну хворобу”.

– Я люблю свою роботу, але маю визнати: інколи в мене виникає почуття розчарування, результати не надто радують, хочеться закритися в собі, – розповідає Марина. – Однак останнього собі не дозволяю, бо все ж постійно працюю з людьми. Насамперед, намагаюся не брати роботу додому, як колись мала звичку. Натомість намагаюся у вільний час займатися собою, “переключатися”. Ходжу на тренування, дивлюся фільми, які можуть викликати посмішку, гуляю з друзями. Тоді життя набирає інших барв і з’являється натхнення.

А ще – важливо змінювати думки на більш позитивні і вірити в хороше, – переконана Марина. Тоді точно все складатиметься – і на роботі, і в особистому житті.

Комусь для «переключення» з роботи на більш радісні думки вистачає лише улюбленого заняття.

–  У мене зараз хоббі – будівництво, тому немає часу ні на втому, ні на апатію, – пояснює Сергій, який нині увесь вільний від державної служби час присвячує облаштуванню власного житла.

«Дати собі перерву»

Недалеко від емоційного – і професійне вигорання.

На думку доктора педагогічних наук, професора, завідуючої кафедри методики навчання, стилістики та культури української мови ЧНУ імені Б.Хмельницького Тетяни Симоненко, в цьому випадку групами найбільшого ризику є студенти, які після лояльних років навчання в університетах повинні виконувати роботу, що пов’язана з високою компетентністю та достатньою відповідальністю; люди літнього віку, які бояться втратити основне місце роботи; та жінки, які переживають постійні  суперечності між роботою та сім’єю.

– Думаю, що в таких випадках варто розвиватися, формувати впевненість у собі, оптимізм, перемикатися на інші види діяльності, зокрема, мистецтво, спорт тощо, виділяти час на відновлення енергії, – пояснює Тетяна Володимирівна.

Владислава, яка поєднує роботу з навчанням, зізнається – взагалі не впевнена, що знає, що таке емоційне чи професійне вигорання.

– Не впевнена, що вже відчувала таке, – каже вона. – Але щодо втоми, то тут можу розповісти дуже багато. Поєднуючи навчання і роботу, я неодноразово стикалася із втомою і бажанням покинути усі справи, перестати ними займатися. Інколи навіть з’являлася думка залишити все. Часто приходиш додому, приносиш якусь роботу і розумієш, що не залишилося ні сил, ні бажання нею займатися.

У такі моменти, каже Влада, вона намагається дати собі невелику перерву, організувати  якийсь відпочинок: прогулянку містом, перегляд фільму, читання книги, а ще краще – сон.

– Коли ж у мене виникає апатія до роботи, то я починаю шукати щось цікаве в Інтернеті, якісь креативні ідеї, гарні проекти. Тоді, надихаючись цим, продовжую, працювати. Ще допомагають при апатії подорожі. Та найголовніше у такій ситуації, я вважаю, це відпочинок. У кожної людини він особливий та індивідуальний, – каже студентка.

Іноді втомлюються від своєї роботи і спортсмени.

– Звісно, що я відчуваю професійну втому. Головне завдання, коли у людини виникає таке відчуття – повністю відволіктися від роботи, – розповідає чемпіон світу з бойового самбо В’ячеслав Василенко. – Щоб не було перевантаження, як фізичного так і емоційного, я для себе вирішив, що треба 5 днів працювати, а на вихідних займатися улюбленими справами. Наприклад, зустрічами з друзями чи походами в кіно. Також безумовно має бути і активний відпочинок.

Щоб повністю відволіктися від роботи, треба хоч раз у квартал по можливості на тиждень робити перерву, – каже В’ячеслав. Можна присвятити цей час подорожам, наприклад, поїхати до іншого міста.

– Зараз я тренуюся лише для себе, але якщо говорити про спортсменів, які тренуються постійно, то здебільшого вони також активно відпочивають: гра у футбол, баскетбол, настільний теніс та інше, – говорить він.

Насамкінець, цікавлюся у колеги, чи відчуває вона на собі професійне вигорання.

– Журналістська діяльність мені дуже подобається. Але інколи на мене «находить» і я втомлююсь, – розповідає Наталія. – Через великий потік інформації та спілкування мені набридають люди і хочеться тиші. Виникає бажання побути на самоті десь тиждень, щоб «відновитися» і щоб мені знову захотілося спілкуватися з людьми.

В такі моменти, каже колега, вона намагається по можливості менше контактувати з людьми та у прямому сенсі зробити тишу вдома: не вмикає музику, соцмережі і відпочиває, поки “домочадці” йдуть займатися своїми справами.

А як у світі?

Звичайно, стало цікаво, а чи бувають такі стани в людей закордоном і як борються з ними там. Виявляється, бувають, і не рідше ніж у нас! А якщо вірити розповідям людей, які там побували, то в деяких країнах підходи до цього аж надто нестандартні.

Наприклад, у Франції, кажуть, із вигоранням борються за допомогою садівництва. Так людина перелаштовується на інший вид діяльності й перестає сумувати. У Фінляндії цю проблему долають «методом тюленя»: людина три дні лежить і нічого не робить. Скоріше за все, експериментатори сподіваються, що за цей час вона набереться сил і скучить за роботою. А в США дорослим, які стомилися від життя, взагалі іноді пропонують погратися в “дитячий садочок”: побавитися іграшками, поспати в обідню пору – словом, відчути себе “маленьким”.

Як бачимо, скільки людей, стільки  й особистих думок,  емоційних негараздів та способів із ними боротися. Однак знайти причину, щоб відчувати бажання кудись іти після сигналу будильника, треба кожному.

«У вас має бути мрія, щоб знати заради чого прокидатися вранці», – тепер розумію, що цей вислів гуляє в інтернет-мережі недарма…