Пригадую, як моя перша вчителька якось мені сказала, коли я засмутилася через низьку оцінку з математики, що, звичайно ж, треба старатися вчитися добре, проте головна наука, яку всі ми маємо засвоїти – бути людиною. Ці слова так відклалися в пам’яті, що вже подорослішавши, я зрозуміла, що будь-які досягнення і професійні висоти не варті, щоб переступити через людську гідність, чесність, достоїнство. Досі надзвичайно вдячна тим вчителям початкових класів, які зуміли закласти своїм вихованцям прості та вкрай необхідні людські якості – доброту, тактовність, чуйність і щирість.

Найчастіше ми за них згадуємо у день їхнього професійного свята – День освітянина, проте мами знають, наскільки важливе, без перебільшення, місце ця людина посідає у житті кожної родини. І якщо вона стане не просто вчителем, а другом, порадником і другою мамою, то буде набагато більше шансів виховати розумну і добру людину, що займе достойне місце в суспільстві.

Тож моя розповідь про «першу вчительку»: як порозумітися з дітьми і з батьками, як не розгубитися, переступивши перший раз поріг класу, коли на тебе дивиться більше 20 пар очей, та заробити серед дітей авторитет і повагу. Про все це розповіла вчителька 4-Б класу ЗОШ №26 ім. І. Ф. Момота Лариса Бицюк.

Це був свідомий вибір, про який я ні разу не пошкодувала

– Це був однозначно свідомий вибір. З того часу як я вперше задумалася про свою майбутню професію, іншого варіанту, окрім як стати вчителем, не було. Професія вчитель для мене на той момент було чимось надприродним. І настільки загорілася цим, що з першого разу вступила до Уманського педагогічного інституту й вже за 4 роки стала вчителем початкових класів.

Діти  відчули, що ми потрібні один одному

– Працювати вчителем розпочинала у своєму рідному містечку Монастирищі, у  школі, в якій і сама навчалася. Чесно кажучи, коли вперше переступила поріг школи і вже отримала свій перший клас, то якихось особливих труднощів не виникло, все ж таки рідні стіни та й рідні вже колеги-наставники, яких і сьогодні згадую з душевною теплотою. Було хвилювання, яке до речі присутнє і зараз. Вже маю понад 24 роки педагогічного стажу, проте хвилювання присутнє і досі. Чому так було? Мабуть тому, що попала тоді в такий клас, де і розуміли, і підтримували. А діти відчували моє тепло до них, любов, нашу взаємну потрібність одне одному. Тому по цей час з дітьми у нас складається все добре, ладнаємо.  Не можна сказати, що все ідеально. Звичайно бувають проблеми. Одні дітки швидше пристосовуються, інші повільніше, але стараємося шукати позитив у всьому і дарувати його один одному.

Співпраця з батьками й дітьми – запорука успіху

– Ти маєш завжди себе налаштовувати на те, що діти є різні, кожна з них індивідуальність, тому потрібно шукати до них різні підходи. Але в першу чергу повинна бути співпраця. Такий собі трикутник вчитель-дитина-батьки. Коли є розуміння в цьому трикутничку, тоді можна творити будь-які справи. Найважчий – це перший клас. Саме там потрібно розгледіти індивідуальність кожної дитини. Перші пів року потрібно зрозуміти чи є якась проблема і коли ти їх вже розгледиш, то пробувати її вирішувати.  Також увесь перший клас ми навчаємо дітей як вони мають сидіти, ходити, правильно харчуватися і просто берегти своє здоров’я.

У нашому 4-му класі, слава богу, дуже спокійна атмосфера. Я завжди говорю, що клас – це наша маленька сім’я і ми маємо любити один одного, поважати і чути. А завзятий дружний батьківський комітет нашого класу зі свого боку всіляко допомагає у вирішенні будь-яких питань, за що я їм і вдячна.

Всі мої діти – найкращі

На сьогодні, близько 15 років, живу і працюю у Черкасах. Мої перші випускники саме тут – це вже студенти 4-го курсу Найперший випуск він тому і запам’ятався найбільше, мабуть, тому що був перший. Проте не знаю, може так зірки склалися, але розуміння у нас було на найвищому рівні.  До цього часу і з батьками і з дітьми зустрічаємося, і вони не забувають привітати мене з Днем народження чи забігти до школи просто побачитись. Ще одні мої діти, нинішні восьмикласники, можна сказати зі мною. Ми часто бачимось, спілкуємось, як кажуть, завжди на зв’язку. А їхні фото ще малесеньких першачків я досі зберігаю у класі поряд із фото моїх сьогоднішніх четверокласників, бо це все мої рідні найкращі діти, яких я люблю.

Я для своїх дітей не просто вчителька, а ще й друга мама

– Я завжди намагаюся бути не просто вчителько, а ще й мамою. Діти віддячують сторицею, вони відчувають оцю теплоту. Тому у спілкуванні з ними завжди намагаюся бути спокійною. Цей душевний спокій передається і дітям. У своїй роботі я  не використовую підвищення голосу. Діти просто не сприймають цього. Окрім того, у мене індивідуальний підхід в роботі до кожної дитини, кожної сім’ї.

«Чоботар без чобіт»

– З власною дитиною вийшло знаєте як кажуть «чоботар без чобіт». Іноді вона навіть скаржилася: «мама, ти мене не любиш, ти любиш інших діток». Хоча, звичайно, моя дитина не була поза межами моєї уваги. Вона відчуває, що ми з чоловіком її любимо. Проте педагогічна діяльність дійсно забирала багато часу, тому можливо трішечки менше уваги приділяли. Але допомогти, вислухати нашу доньку ми завжди були готові в будь-який момент нашого життя. Зараз наша донька доросла людина, сформована особистість, тому прекрасно розуміє, що бути вчителем і не любити дітей просто неможливо.

Ми говоримо з дітьми на важливі теми

– Діти знають про становище нашої країни. У нас є виховні години, уроки, де  обминути цю тему у нашій початковій школі ми не можемо. Адже наша мета – виховати свідому особистість, яка має рости патріотом своє країни. Тим більше за нинішніх умов, вони мають розуміти, що наша держава єдина і неподільна.

Напередодні нашого професійного свята хочу привітати всіх вчителів і, звичайно, найкращий колектив нашої Черкаської ЗОШ №26 ім. І.Ф.Момота, невтомних трударів, професіоналів своєї справи і побажати міцного здоров’я, радості від дітей, задоволення від роботи і просто всілякого щастя.