1810 року стельмах і коваль Григорій Іванович – Шевченко–Грушівський (1781- 1825) оселився в садибі кріпака Колісника, якого в селі називали за бунтарство Копієм, після того, як того заслали до Сибіру. Копій – не від того, що вмів класти копи, скиртоправити; не від копійки… А це від тієї коті, про яку кажуть: їй-же, копа переможе й попа! З волі поміщика Василя Енгельгардта, тодішнього власника Кирилівки й Моринців, батько Тараса став до ковадла й коліс. Відбулося це одразу, по тому як колишнього господаря або ж поголили в солдати, або ж у кайданах запроторили до Сибіру, й село залишилося б без майстра.

Проясень: Шевченко Григорій Іванович  – (Грушівський); 1781, Кирилівка Звенигородського пов. – 21.03.1825, там само) – батько Т.Г.Шевченка; кріпак, був письменним. У 1802  одружився з Катериною Бойко. Після смерті дружини залишився з п’ятьма дітьми і невдовзі, 7 жовтня 1823, одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко. Чумакував, брав з собою й малого Тараса – в Єлисаветград, Умань, Київ. У грудні 1824, повертаючись із чумацькою валкою з Києва, простудився. Тарас намалював його портрет. У вірші “Якби ви знали, паничі”, поет описав долю батька.

Робота біля ковадла й коліс, затяжні, іноді аж до зимових заметів, чумацькі переходи  загартували чоловіка, він мало хворів і багато трудився, щоб нагодувати велику родину. До коваля сходилися люди з мозолями, такі знали ціну всякій роботі. Були гончарі, копачі, кожум’яки, шевці, бондарі, теслі, скиртоправи, пасічники…Всяку працю освячувала їхня душа. Але й серед цих умільців Григорій вирізнявся своїм рукомеслом, заживши в Моринцях шаноби чи не найщирішої. Бо що ти зробиш і чого ти варт у селі без коліс, без вправно виготовленої ковалем лопати чи сапи?

У Моринцях родина Григорія Шевченка жила недовго. Після того, як Копій утік із заслання і став навідуватися до своєї хати, вимагаючи від Шевченків то харчі, то ще щось, Шевченки повернулись до Кирилівки. Про це записано в “ревізькому реєстрі” 6 березня 1816 року, де  «Г.І.Шевченко та його сини Микита та Тараса були вже записані як жителі Кирилівки». А далі? Можна тільки здогадуватися… Але перш за все – каторжна кріпацька праця.

Ще не злігся горбик свіжої землі на могилі матері – Катерини Якимівни, яка вмерла 20 серпня 1823 року, коли  Тарасові  було дев’ять із половиною років,  й не висохли сльози рідних, а батько вже на сорок восьмий день знайшов сиротам мачуху. Молода вдова Оксана Терещенко привела з Моринців у двір замість посагу трійко голодних дітей: Явдошку, Оксанку, Степанка. Нестерпною мукою стало життя в тісній чумаковій хаті, а найбільше – для довірливого, звиклого до материної ласки Тараса.

«Хто хоч здалеку бачив мачуху і так званих «зведенят», той, отже, бачив пекло в його найогиднішому вияві. Не було години без сліз та бійки між нами, дітьми, і не було години без сварки і лайки між батьком і мачухою; мене мачуха особливо ненавиділа, мабуть, за. те, що я часто лупцював її недолугого Степанка» – сумна Шевчнкова розповідь про дитинство (Шевченко Т.ПЗТ у 12-ти т.-Т. 3. –К.,2003.-С.155-156).

Не раз, коли батько барився в дорозі, до пізніх сутінків згонила мачуха зло на затятій дитині – Тарасикові. Він мовчки терпів принизливі побої, тільки зціплював од болю зуби… І, бувало, опівночі тікав у бур’янища, в курінь під калиною, до гупалівських печер, на Пединівську гору, а пізніше — то й, аж ген, у Зелену Діброву — до сестри Катерини.

Тарас поважав батька, але в Григорія не було часу «для пустощів» з сином – з кузні спішив на город, порався в корівникові. Хіба-що дорогою із церкви – тоді батько вдавався до споминів, про те, що колись турбувало, від чого «не спалося». «Розповідь його, – пише О.Лазаревський, – відзначалась релігійним характером: він любив переказувати житія святих і всіляких подвижників благочестя». Ймовірно, батько  вбачав у синові природні задатки, здібності «чогось такого, як не в простих людей» й  намагався дати Тарасові освіту, підхвалював за малювання.

Восени поїхав Григорій за чимось до Києва, застудився в дорозі, бо промок під дощем, занедужав. А до того ще й прикрий випадок, по який згадує небіж поета Петро Микитович Шевченко. Цей факт зберегли архіви. Хтось бив Гарасима, чоловіка Євдокії Іванівни молодшої… Зять кликав на поміч. Григорій, що спав надворі, схопився й побіг із гори вниз. А на долині була картопля, то він зачепився за бадилля й упав на стежку грудьми.  Григорія підняли й привели до хати, ледве живого. Він сидів не розгинаючись не один день – важко ставало дихати, обличчя блідло, не слухалися руки й ноги…

Перед смертю, Григорій, заповідаючи своє майно дітям, немовби прорік Тарасові особливу долю: «Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; його спадщина, по мені, або нічого не значитиме, або нічого не поможе» (Спогади про Тараса Шевченка. -.К.,1982.-С.22-23). Так, сидячи, й вмер… Була вербна неділя 1825 року…

У метричній книзі Кирилівської церкви за 1825 рік, у розділі «Кто именно померли», за березень місяць під номером 9 записано: «Число 21, села Кириловки житель Григорий Грушивский умер. Лет отроду 39. Кем исповеданы и приобщены: иереем Григорием Кошицем. Похоронен – на учрежденном кладбище» (Шевченко Т.Г. Документи та матеріали до біографії.-К.,1975.-С.16):

…Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині…

Батькова смерть поставила перед Тарасом багато життєвих проблем, з цього часу він умить став дорослим,  треба було щось думати про менших сестер, які «…розлізлися межи людьми, мов мишенята», – зізнається пізніше поет. «О, сестри. Сестри, горе  вам, мої голубки молодії»…

«Я син селянина-кріпака…» – писав Шевченко про своє дитинство (Шевченко Т.ПЗТ у 12-ти т.-Т5.-К.,2003.-С.194). Тому неспроста у Вільно в Тараса проявилася ностальгія за минулим, за батьком, якого шанував, тому  й намалював його, яким запам’ятав.

Рисунок, який віднайшли шевченкознавці, було вирізано й наклеєно на білий картон, а олівцем виведено ледве помітний напис: «Rys. Taras Szewczenko». У грудні 1917 року, у Вільно, цю роботу для передачі до Національного музею у Львові  вручив ректорові Львівської духовної семінарії отцю Йосипові Боцяну (1879-1926) відомий білоруський політичний діяч Янко Луцкевич (р.н.н.-1920), котрий перед тим і виявив його в якійсь маленькій крамничці. Існує також думка, що Шевченків малюнок  зберігався у Вільно, у збірці публіциста Олександра Єльського з Мінщини. У вміщеній в каталозі виставки статті доктора Й.Боцян логічно й переконливо доводить, що рисунок і напис під ним зроблені рукою Тараса Григоровича , що зображений тут селянин — справді його батько, а згаданий у монографії О.Новицького «Тарас Шевченко як маляр» рисунок бородатого чоловіка, очевидно, слід вважати «зображенням Шевченкового діда Івана».

У сучасному шевченкознавстві рисунок «Се мій батько» схильні зараховувати до сумнівних творів Шевченка, а вже напис під ним вважають зробленим цілком іншою рукою, посилаючись на здійснену кимось і колись палеографічну експертизу. Напевно, серед Шевченкових (особливо пізніших) автографів можна знайти такі, характер букв у яких не буде подібний до зробленого 1830 року п’ятнадцятилітнім Тарасом напису «Се мій батько». Але досить порівняти його, приміром, з автографом поезії «Сон» («Гори мої широкії») з  «Малої книжки», аби подібні сумніви зникли. Декому здавалися зовсім «неукраїнськими» смугасті шаровари, але дослідник Шевченкової творчості Володимир Макарович Яцюк (1946-2012) спостеріг цю та інші паралелі в рисунку й відповідному офорті «Знахар». Крім того, сам характер образу в цьому першому з відомих нині рисунків Шевченка — і селянських типажів хоч би в офортах «Судня рада», «Старости» й підготовчих начерках до них, спосіб зображення тут і там одягу й аналогії в його подробицях, у самій постановці фігури видаються переконливим аргументом на користь авторства Тараса Шевченка. А хіба недостатньо переконує притаманна мистецьким творам Шевченка (і наявна тут) глибока проникливість, що особливо дається відчути саме в образах селян? Тим більше западає вона в душу при погляді на цей рисунок, на це сумне й мудре обличчя людини-трударя, про якого хвиля часу донесла тільки скупий опис : «Григорій був середнього зросту, 5 вершків і 2 аршини, охайний із себе, темно-русий, бідовий».

На час виконання малюнка п’ять років не було вже на світі батька, але Тарас, – мабуть, зі спільних чумацьких мандрів,— пам’ятав його саме таким: зажуреним постійною нуждою, зі складеними перед собою руками, пальці напівзаховані в рукави, з батіжком, що висить на лівій руці. Зрештою, незважаючи на сумніви академічної науки, рисунок «Се мій батько» від часу його першої аргументованої атрибуційної публікації в каталозі шевченківської виставки 1920 року незмінно, й пізніше, уже у Львівському музеї українського мистецтва, ніколи не переставав вважатися автентичним твором Тараса Шевченка. Малюнок свідчить і про досить вправне орудування пером і пензлем, про вміння по-ювелірному тонко промоделювати добре нарисоване обличчя, не кажучи вже про точно відтворений психологічний стан. Очевидно, навіть і нечисленні уроки у віленського художника Яна Рустема (1762 -1835),  дали правильний напрям для розвитку природного дару юного Тараса. Водночас деяку приземкуватість чи «вкороченість» пропорцій людського тіла можна пояснювати не лише  недостатньою ще майстерністю юного художника. Ця риса простежується у багатьох селянських персонажів і в його подальшій творчості.

Тарас Шевченко любив і шанував батька, який також поблажливо ставився до сина,  возив не тільки на базари Лисянки та Шполи, щоб продавати яблука й сливи, а і переповідав історії Коліївщини, які чув від діда Івана,  брав допитливого хлопчика на прощу в Києво-Печерську лавру. Під час таких мандрів Тарас збагачувався не тільки прекрасними краєвидами, які бачив під час мандрів, а й збагачувався почутими розповідями учасників величних подій того часу, розмірковуваннями  татка. З цими першими дитячими здобутками Тарас Шевченко й пішов у далеку мандрівку творчого й безсмертного життя…

Віктор Жадько, заслужений працівник освіти, професор, письменник,  публіцист, лауреат Міжнародного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка  «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (2012).

Список використаних та рекомендованих джерел

Шевченківський словник. – Т. 2. – К., 1977. – С. 358; Білецький Ф. Син кріпака чи онук козака? // Сільські вісті. – 2012. – 10 берез.; Красицький Д., Красицька Л. Гілки Шевченковото роду//Літ. Україна. — 1987. – 24 вересня; Шевченко Т. ПЗТ: у 12-ти т. – Т. 1. – К., 2001. – С. 672; Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008. – С. 148; Універсальна енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. – К., 2010. – С.981.