Як це – залишитись сам-на-сам із свавіллям судової системи та цинізмом її підопічних? Як це – витримати психологічний тиск кривдників та моральне виснаження від самої себе? І як це – не здатися, перемогти свої страхи, свою невпевненість, вистояти, незважаючи ні на що, і продовжувати жити тоді, коли хочеться померти? Ніжна, сором’язлива 23-річна жінка за один день втратила найрідніших: чоловіка і дітей. Втратила й волю… Молода і тендітна, вона відсиділа за ґратами через умисне вбивство. Софія не вважає себе вбивцею, адже як вона могла позбавити життя чоловіка, якого любила до безтями? Попри все жінка не втратила жагу до життя, адже мала вагомий стимул – дві маленькі посмішки, з якими була розлучена цілих 5 років.
ТРАГІЧНА НІЧ
“Це сталося так миттєво, що я навіть не зрозуміла, коли ніж потрапив у тіло, не відчула жодного удару”
Всі у маленькому селі на Чорнобаївщині можуть підтвердити, що Володимир часто бив свою дружину, адже багато разів бачили на власні очі, як він знущався з неї. Чоловік бив жінку тільки у алкогольному сп’янінні. Тверезим же ніколи не чіпав.
Софія розповідає, що так звикла до побиття, що вже й не відчувала, куди наносяться удари.
– Коли він починав мене бити, я звикла падати додолу, скручувалась у позу ембріона, закриваючи обличчя, живіт від побоїв і чекала, поки він пересердиться. Я знала, що в нього агресія триває 2-3 хвилини і минає. Він тоді заспокоюється і стає наче іншою людиною, і сам перебуває в шоці від того, що зробив, – розповіла жінка.
За місяць до трагедії Софія потерпала від побоїв майже щодня:
– Я так звикла до побиття, що мені вже було геть не боляче. Я настільки до них призвичаїлася, начебто це так і треба. Якби не побив, то вже було б дивно. Настільки тяжкі побої були. У мене голова вся в шрамах. Я розуміла, що колись гепне раз – і все. Тому морально готувалась до смерті. Я знала, що помру від його рук. Просила Бога подумки, щоб чоловік ударив раз, щоб я померла, щоб не мучитись. Але я навіть уявити не могла, що доля обернеться таким чином.
До того ж щоночі надокучав один і той же страшний сон, попереджаючи про невідворотне.
Коли сталося лихо, жінка розповідає, навіть не підозрювала, що він поранений:
– Він вдарив мене у “дихалку”. Я присіла, бо не могла ні вдихнути, ні тим більше сказати що-небудь. Він же продовжував мене бити по спині. Я розсердилась, встала, взяла ніж і сказала: “Не підходь, бо заріжу!” Він почав викручувати ножа. Це сталося так миттєво, що я навіть не зрозуміла, коли ніж потрапив у тіло, не відчула жодного удару. Коли він перестав битися, упав, я подумала, що він дуже п’яний, через те так себе повів. (Згодом експертиза показала, що у крові померлого було 4,8 проміле – ред.). Я тоді подумала, що хай проспиться. Але виявилось, що все зовсім інакше.
Жінка розповіла, що після того, як чоловік упав, пішла з дітьми спати. У дві години ночі прокинулась. Вирішивши, що він уже заспокоївся, хотіла розбудити його та вкласти спати на диван. Проте Володимир не реагував на слова.
– Я до нього: “Вставай”. Мовчить. Я до руки, а в нього рука захолола. І далі все як у тумані. Я йду відразу до матері, щоб вона перевірила, чи справді чоловік помер, бо я не могла в це повірити. Цілу дорогу додому я думала: “Боже, нехай це мені просто здалося”, – розповіла Софія.
Проте мати, подивившись, теж сказала, що він мертвий.
Це сталося 23 грудня. Батьки приготували дітям подарунки до Нового року. Думок, що останній раз бачить доньок, у Софії не виникало. Але чомусь вона все-таки дістала ці подарунки і віддала дітям.
– У мене не було навіть думки, що мене посадять. Адже вина моя тільки у тому, що п’яна була і допустила до цього, що не покинула його раніше. Не зупинила його, а пішла за ним – теж вдарилася у горілку і терпіла побиття. Але я нікого не вбивала, – говорила жінка.
СІЗО
“Перший рік у неволі був найстрашнішим”
Жахлива судова тяганина, яка розпочалася після трагедії у житті Софії, тривала більше року.
– Мені надали безкоштовного адвоката. Спочатку з’явилась надія. Приходить дідок років 72. У мене була перша думка, щоб хоч до суду дожив. Але я заспокоїлась, старий – значить досвідчений. Але ж із таким перегарищем прийшов. У такому стані приходив на кожні судові засідання, – розповіла жінка.
Адвокат примушував говорити перекручену інформацію, частково неправду, мотивуючи це тим, що “тобі менше дадуть”, і згодом жінка зрозуміла, що зробила собі гірше. На наступних засіданнях вона плуталася в свідченнях, адже знала, як все було насправді. І тоді Софія вирішила розповісти все як є. Проте ці покази ніде не були зафіксовані. Навіть покази свідків (а саме сусідів – ред.) про те, що обвинувачена постійно потерпала від чоловікових побоїв, не дійшли до уваги судді.
Коли жінка просиділа у СІЗО півроку, наважилась дати дозвіл допитати власних двох малолітніх дітей (6 та 7 років), які підтвердили, що тато маму бив. На їхньому допиті наполягав прокурор. Проте, коли за словами дітей стало зрозуміло, що мама не винна, він зробив висновок, що “діти малолітні та могли неправильно оцінити ситуацію”.
Тоді були одні з найгірших моментів у житті жінки. Адже коли дітей завели у зал засідань, обвинувачену вивели.
– Діти, яких я не бачила і не чула півроку, були за стіною. Так близько, а я не могла їх побачити. Це було найгірше. Я там просто ридала, було нестерпно боляче. Я просилась у охорони, щоб привідкрили двері, говорила, що мовчатиму, щоб хоч одним оком глянути на них. Але, звичайно, мені ніхто не дозволив, – розповіла про свій розпач Софія.
Перший рік неволі, який жінка провела у СІЗО, був найстрашнішим. Софія ні з ким не контактувала, бо тривав судовий процес, не знала, де її діти, що з ними.
– Жити не хотілось. Як я казала: посадять в тюрму, бо хотіла жити, а як посадили – жити не захотілось. Але я взяла себе в руки, адже в мене діти. Заради них варто жити, – розповіла вона.
А безкоштовний адвокат виявився зовсім не безкоштовним. Мати обвинуваченої заплатила йому три тисячі гривень. Згодом адвокат почав вимагати іще дві. Але у сім’ї Софії більше не було грошей, тому захисник нічим не зміг допомогти. Найняти власного адвоката не мали змоги знову ж таки через відсутність коштів.
Жінці присудили 8 років позбавлення волі за статтею 151, п.1 ККУ “Умисне вбивство”.
– Мені було образливо, що мене ніхто не чує. Ніхто не хотів бачити, що твориться у моїй душі. Я б спокійно відсиділа 8 років, аби він тільки живий був. Так мені ще й дали термін за те, що в мене немає найдорожчої людини. Більшого покарання, ніж втрата коханої людини, для мене й не придумаєш. Все чітко та зрозуміло, як все було насправді, а вони мені торочать: умисне вбивство. Яке умисне? Я й не збиралася вбивати його. Як я можу вбити людину, яку любила?.. – говорила жінка.
Софія розповіла, що втрата чоловіка була для неї неймовірною душевною біллю. Зізнається, що досі його любить та не може відпустити зі свого серця.
ЖИТТЯ У В’ЯЗНИЦІ
“Тюрма – це той самий світ із поганими і хорошими людьми”
– Спочатку було важко. Єдине, що рятує, щоб не зійти з розуму, – робота. Ти постійно в русі, тобі не дають відпочити, відволіктись на власні думки, – сказала Софія.
Перші 8 місяців “на зоні” жінка була швачкою, потім пішла кочегаром у котельню. Звідти її забрали на кухню, де була прибиральницею, овочівником, хліборізом, потім була на підміні, пізніше поставили старшим кухарем, яким пропрацювала півтора року.
Вільний час був на вагу золота. Жінка не розуміла, навіщо “на зоні” придумали бібліотеку, адже вона не могла собі навіть уявити, де взяти час на читання, тому що його практично не було. Також у колонії був інтернет-клас.
– Як ми “на зоні” говорили режим “біжим”. Ми постійно спішили виконати роботу, адже у будь-який момент нас могли відволікти і забрати на інші справи. Тому коли є якісь 5 хвилин, ти намагаєшся, наприклад, швиденько попрати власні речі. Адже з тебе вимагають охайний вигляд, але часу на це не дають. Крім цього, вимагали підтримувати ідеальну чистоту в камерах, де ми проживали. Навіть під ніжкою ліжка пил перевіряли. Потрібно, щоб все було завжди прибрано, складено. Але цьому постійно заважали часті перевірки – “шмони”, після яких залишався бардак. Все знову треба було складати, прибирати, – розповіла Софія.
Софія відбувала покарання в Уманській виправній колонії. Всього відсиділа 5 років із 8 присуджених.
– “На зоні” я заробляла своє УДЗ (умовно-дострокове звільнення – ред.). Я поводилася добре, як не було важко, тому що будь-який нервовий зрив – це рапорт. А рапорт – це неможливість піти на волю достроково, – вела далі мову жінка.
Як розповідає Софія, у в’язниці ти звикаєш до того, що постійно хтось пильнує за тобою, крок вліво, крок вправо – рапорт. Перебування “на зоні” проходило виключно за суворими правилами із величезною кількістю охорони. Крім того, на мозок тиснуло багато провокаторів, які готові зробити все, щоб вивести тебе із рівноваги.
– І цим займалася сама ж міліція, аби тільки рапорт “вклепати”. Так “красиво” можуть зробити, так підставити тебе. Нормальна людина не втрималася б, а нам доводилось ковтати хвилю психологічного тиску, терпіти, адже якщо не стримаєшся – на волю раніше не вийдеш. Тому коли “накриває”, коли доводять так, що несила терпіти, я уявляла дітей. Тоді я заспокоювалась і говорила собі: “не доб’єтеся свого, я все одно вийду раніше”, – сказала жінка.
Софія розповіла, що “на зоні” жінки, щоб легше було жити, об’єднувалися, ділили харчі на двох, допомагали та піднімали одна одну. Таких жінок називали “сімейниці”. У Софії теж була така подружка.
Жанна сіла через наркотики. Жінка розповіла, що її чоловік-наркоман примушував колотися. Задля отримання дози крала, адже відмовитися від наркотиків вже не могла. Жанна має сина, який є її сенсом життя та стимулом не повертатися на хибний шлях. З чоловіком, який теж перебував на той час у колонії, розлучилася у в’язниці, на всі його прохання знову поновити стосунки не пристала. Нещодавно вийшла на волю. Сама жінка з Києва. Розповіла, що наркоман наркомана знає, тому задля уникнення спокуси планує переїхати з сином деінде, адже заради дитини вона готова бути сильною.
Через три роки “на зоні” за всі заслуги Софія пішла на “посьолок”. На відміну від “зони”, де всі ув’язнені повністю ізольовані від навколишнього світу, “посьолок” – це своєрідна пільга за хорошу поведінку. Там полегшені умови утримання.
В “посьолку” проживало 23 особи, яких охороняв тільки один інспектор. Звідти засуджених вивозили на роботу на свободу – жінки працювали з вільними людьми.
Підйом у 5-ій годин ранку. Годину жінки метуть територію. До сьомої збираються, готують самі собі їсти. О 7-ій їх відвозять на цегельний завод. Після роботи чекало господарство, де треба було доглядати за свинями, та господарські роботи – колоти колоди тощо.
Вихідні були тільки формальністю, адже було дуже багато роботи. У “посьолку” навіть більше, ніж “на зоні”. Тут жінці було фізично важче, ніж у колонії, адже начебто дається свобода, але весь час ти тяжко працюєш.
Із усіх робіт, на яких Софії доводилось працювати, найважче було на цегельному заводі. Але жінка зізнається, що ця робота їй навіть подобалась:
– Спочатку важко було. Я вугілля возила на піч, де дробиш, сієш його. Потім лопатою насипаєш на тачку і висипаєш у піч, де випалювалась цегла. За день треба було відвезти 150-200 тачок. Влітку взагалі був жах. Закидаєш вугілля у спеціальний прилад для дроблення – і це вугілля летить на тебе. Ти стоїш вся мокра і чорна. Пов’язок на обличчя ніяких не видавали.
Софія згадує, що коли опинилась у в’язниці, їй було тільки 23 роки. А відчуття було таке, наче вже 40.
– Мені здавалось, що я така вимучена, наче все життя прожила. У 23 роки тільки жити починають, а у мене вже все начебто закінчувалось. Проте зараз такого відчуття немає. Зараз я повна сил та енергії, – сміється Софія. – У мене такий стимул величезний – мої діти. Розкисати я не маю права.
ЖИТТЯ ПІСЛЯ ТЮРМИ
“Коли вперше вийшла із “зони” і відчула свободу – у мене аж голова закрутилась. От жартують, що на волі інакше дихається. Але ж це і справді так!”
Софія розповідає, що за 5 років у неволі відвикла від автомобілів, від руху життя в цілому. Після виходу з в’язниці постійно здавалося, що на неї всі дивляться, начебто знають про її тюремне минуле. За ці роки жінка відвикла, що з нею можуть спілкуватися як із нормальною людиною. Софія розповідає, що було так дивно і незвично, коли люди з нею спокійно говорять. Розуміючи, що вона звичайна вільна людина, все одно з’являлася думка, що досі засуджена.
У невеличкому селі всі про всіх знають. Але коли Софія повернулась до рідного села, косих поглядів на собі не відчула. Навпаки, багато односельчан пропонували допомогу, серед них були і колишні вчителі.
Окремо жінка вдячна Надії, рідній сестрі Володимира, яка опікувалася її дітьми. Вона стала другою мамою для Дарини та Вероніки. Окрім двох дітей, якими опікувалася жінка, вона мала власних трьох дітей: двох дорослих синів, а через рік після смерті брата Надія народила ще й донечку.
– Надя – рідна сестра мого чоловіка, але вона не відвернулася від мене, а навпаки – завжди морально підтримувала. Ніколи не налаштовувала проти мене дітей, не забороняла їм спілкуватися зі мною. Вона дуже мудра жінка. Жінка, у якої енергії вистачить на всіх, – розповіла Софія.
Софія не бачила дітей цілих 5 років. У колонію донечок не привозили. Та й сама жінка не хотіла, щоб вони туди приїжджали. “На зоні” дозволили користуватися телефоном, тому жінка могла чути рідні голоси, а також переписувалась із дітьми листами.
Софія розповідає, що не передати, наскільки хвилюючими були моменти першої зустрічі. Вона не очікувала, що доньки будуть такими дорослими, адже фотографії – то одне, а бачити їх наживо – зовсім інше. Востаннє Софія бачила дівчаток, коли їм було 6 та 7 років, а після звільнення з в‘язниці їм було вже 11 та 12 років.
А скільки страхів роїлося у голові побитої горем, але сильної жінки. Чи сприймуть її, чи не відштовхнуть, чи захочуть жити з нею, чи зрозуміють врешті-решт? Жінка жалкує, що пропустила 5 років із життя доньок. Адже за цей час вони стали такими дорослими. У кожної свої мрії, уподобання, інтереси.
– Боляче було, що мої діти, а я про них багато чого не знаю. І зараз отак слухаю, коли вони говорять уже про дорослі речі, а я не вірю своїм вухам: невже це мої доньки такі дорослі та розумні? Для мене вони й досі мої маленькі дівчатка, – розповіла Софія.
Скоро буде рік, як жінка вийшла із в’язниці, живе та працює у селі. Зараз Софія працює коли на двох, коли на трьох роботах, щоб вистачало на прожиття їй та донькам.
Наразі стосунків із чоловіком жінка не має. Має залицяльників, але Володимир досі займає важливе місце у її душі. І на підсвідомості Софія порівнює усіх з покійним чоловіком – адже він був хазяйновитим, працьовитим, мужнім.
– З ним я нічого не боялася. А зараз дивлюся на чоловіків – той ледачий, у того щось із головою, інший теж не такий, – говорила Софія.
Володимир перший і єдиний чоловік у житті Софії, з яким прожила майже 10 років. Розповідає, що чоловік буквально забрав її з дитинства, адже жінка закохалась у нього школяркою, а пов’язала свою долю з ним відразу після школи. Софія носить прізвище коханого чоловіка та не збирається його змінювати, навіть якщо знову вийде заміж.
– У нас із чоловіком любов була велика і все, що нам заважало – це горілка. Якби її не було, то ні скандалів, ні бійок не було б. Якби я знала із самого початку нашого кохання, що станеться трагедія, я б все одно вийшла за нього заміж навіть не задумуючись. Разом з ним я була щаслива по-своєму, – сказала жінка.
Софія розповіла, що хоч горілка і була першопричиною руйнування сім’ї, все ж діти завжди залишались у подружжя на першому плані.
Менша донька Вероніка вже наполягала, щоб мама знайшла собі кохану людину.
“Тата ти можеш любити все життя, а мужчина тобі треба”, – переповідає Софія слова 11-річної Вероніки.
Діти хвилюються за свою маму, хочуть, щоб вона була щасливою, всіляко підтримують її та з розумінням ставляться до неї.
Зараз жінці 29. Софія мріє забезпечити хороше майбутнє для своїх дітей. Щоб її рідні донечки отримали якісну освіту, “а не ПТУ якесь закінчили”. Сама ж жінка не має вищої освіти, тільки середню. Через дві вагітності вона не довчилася у Канівському коледжі культури і мистецтв. І, звичайно, їй потрібна підтримка – мужчина, який стане хорошим чоловіком та батьком.
За 5 років неволі Софія стала менш сором’язливою та більш упевненою у собі, більш стриманою. Зрозуміла, наскільки важливою є свобода, тому переосмислила життя та навчилася його цінувати. Попри це скромно говорить, що все одно залишилася слабкою жінкою. Але у вогниках її очей помітно внутрішню силу та характер. Переживши втрату коханої людини, п’ятирічну розлуку з донечками, стерпівши судову несправедливість та колючий дріт в’язниці, вона не зламалася. Витривалості цієї жінки можна тільки позаздрити. Таких поважають. Про таких говорять – незламна духом.
На прохання героїні історії всі імена змінені за умовами конфіденційності
