«Зависть – плохое чувство» або Треба вміти розчаровуватися

Це вже навіть не дорога гідності, а дорога життя. Дорога, якою я щодня їду на роботу. Дорога, на яку без сліз дивитися не можна, так само як і їхати нею. І от я чую що її ремонтують. Навіть не дочекавшись дощу. Правда роблять це якось непомітно, непомітною технікою і з дуже малопомітними результатами. А наступного дня відповідальний за це все ще й додає, що ремонт завершується. Відремонтовано аж майже 200 квадратних метрів. А це значить що і далі доведеться їздити так само і по тому ж що й раніше..

Іноді просто немає сенсу щось комусь доводити чи розповідати що «не за те Майдан стояв». В такі моменти хочеться просто по-дитячому образитися і запитати: чим ми гірші? Чим ми гірші за тих самих поляків, французів чи англійців? Що ми такого зробили, що не маємо права навіть їздити нормальними дорогами?

..Мабуть, мають рацію ті, хто говорить, що розчарування після революції – неминуче. Як і в 2004-му, минулорічна революція з головної площі країни на жаль не прийшла у кожен регіон і в кожне місто. Не всі, хто слухав про що говорять на головній площі країни, знає, що робити із почутим у себе вдома. Не всі усвідомлюють, що революція тільки почалася. А головне – вона відбулася далеко не в кожному з нас.  Не кожен обіцяв собі бути чесним, правильним і справедливим. А з тих, хто обіцяли, роблять так не всі.

Вже кілька разів доводилося чути, що ми мали б розуміти що буде нелегко. Що революція потребує жертв. Що ті, хто сьогодні незадоволений владою, просто їй заздрить. Владі. На останнє в мене якось так відразу й не знайшлося відповіді. Заздрити – це людське, але з якого приводу? Зарплата? Посада? Можливість керувати?

Чому при цьому ніхто не думає, що керувати і щось вирішувати хочеться далеко не всім? Ну от я наприклад не вмію і не хочу ніким керувати і «вершити долі». Як казав хтось із моїх знайомих – «зависть плохое чувство». До всього є ще й таке поняття як відповідальність. Невже хтось думає що Ющенкові у 2004-му не було страшно, коли він усвідомлював, що за ним – мільйони? Так само і з тими, хто збирався минулої зими на переговори з януковичем, і з тими, хто про них і чути не хотів… Зрештою, відповідальність передбачає те, що колись доведеться відповідати. А щоб відповідати, треба мати бажання це робити. Не хочеш, не вмієш – не берись. Як у «Полковника» Маркеса – я не ношу капелюха, щоб ні перед ким його не знімати.

Я не хочу нікому заздрити. Я просто хочу жити в країні, де будуть нормальні дороги, нормальні тарифи, нормальне ставлення до людей і ще багато чого нормального. І щоб не треба було кожні десять років розбирати бруківку й палити шини.

А розчарування.. Розчарування це завжди неприємно. На Майдані великої радості не відчувалося навіть тоді, коли було виконано основні вимоги революції. Бо на той час українці вже просто втомилися вірити в те, що «тепер усе буде добре». А потім почалася війна. Одні почали говорити, що треба почекати, що реформи так швидко не робляться, інші – що нас в черговий раз використали, треті просять дочекатися коли закінчиться війна.. Так чи інакше, те, що відбувається в країні бачать усі. І розчаровуватися мабуть має право кожен. Просто потрібно вміти це робити. Пам`ятати, що якщо Революція гідності – то має бути гідність. І якщо ми дозволили комусь померти за свої ідеали, то маємо відстоювати їх до кінця. Як би важко не було і що б не сталося.

Боріться або не беріться.