Станіслав Бєдарєв, Доброволець, ЗРК «ОСА», родом із Золотоноші. В мирному житті – агроном. Боєць взяв участь у волонтерському фотопроекті.
Цей усміхнений і позитивний хлопець з Черкащини, з міста Золотоноша. Там він народився, провів дитинство, пішов до школи. Веселе дитинство з сестрою та двома братами. Про що мріяв? Вибитись в люди. Плану, як це зробити, не було, але було дуже сильне бажання. Закінчив школу, отримав освіту, але вирішив продовжити сімейну традицію і стати військовим, як батько та дід. На строкову службу проривався мало не з боєм – медична комісія визнала придатним лише з третього разу. Строкову службу проходив в Києві, в 101 бригаді. Після цього повернувся в Золотоношу і підписав контракт і залишився ще на 3 роки служити. Це вже був 108-й зенітно-ракетний полк. Намагався бути на службі і паралельно здобути вищу освіту…
У 2009-му Стас одружився. Вивчився і отримав диплом інженера-електрика. Спочатку трудився на заводах, потім вирішив, що працюватиме сам на себе. Займався “тепличним бізнесом”.Так минуло 3 роки. Аж до березня 2014, коли війна ввірвалась у його життя:
«Як тільки у військкоматі почали записувати добровольців, я відразу пішов. Першого ж дня, ввечері. Чому? Бо коли в країні таке коїться, то сидіти вдома марно. Тим більше, як не як, але ж я – колишній військовий, то чимось і зможу допомогти. Я ж проходив школу контрактників і школу сержантів. Навички були, тому міг бути корисним.Та й навички невійськових професій знадобились! Ще й як! Я ж трохи розумівся в техніці, механіці двигунів, тож допомагав ремонтувати техніку. Ближче до 9 травня нас із військової частини відправили в Каховку. Там, біля Дніпра, біля ГЕСу дуже велика вологість і речі під ліжками від того просто гниють, я вже не говорю про цвіль. А що робилося би восени? Хвороб не оминули! А я після роботи в теплицях, взагалі погано переношу низькі температури… Отже, з’явилася ідея. Поспілкувався з хлопцями, вони погодились і почали робити в наметі… теплу підлогу. Ми взагалі були дуже дружним наметом, підтримували один одного, допомагали. І розуміли ж, що робимо для себе. От так навички тепличного господарства стали в пригоді. Коли зробили ту «теплу підлогу», пам’ятаю, хлопці жартували: «Стас, ти не цар, ти бог!». Як у тому анекдоті…”
Потім поїхали на схід. Там… війна, як війна… Стас неохоче згадує ті моменти.
“Саме життя на війні, не в побутовому сенсі, мене не дивувало і було навіть звичним. Бо я ж був військовим і все це бачив раніше. А дивували оці перемир’я! Як це так, що в нас перемир’я, а моїх побратимів обстрілюють?! Навіть зараз мій командир батареї стоїть, а на нього кожного дня сиплять і сиплять. А він стоїть! І зарплата яка? 7 тисяч гривень? Уявляєте, майор, на самій передовій, в Зайцево, а на нього сиплять… та ще й з таким матеріальним забезпеченням. Це дивує! Як таке допускається?! Про сумне не хочу згадувати, я його відкладаю і поки що про це не згадую…”
Зараз Стас повернувся додому, знову активно зайнявся тепличним виробництвом. Хоча воно й не зупинялось – допомагали молодший брат і тесть, але все одно за рік багато чого упущено. А ще вдруге став татком. Тепер планує побудувати для сина та доньки будинок.
У якийсь момент він навіть замислювався про те, щоб знов підписати контракт, але родина переважила:
«Якщо я підпишу контракт, то як же дружина з малими дітьми? Та й згадую, коли приїжджав додому на ротації. Син дуже радісно зустрічав і дуже важко було, коли я їхав назад. Не хотів відпускати. Постійно просив по телефону, щоб я вже повертався. Я йому тоді придумував, що мене вусатий бородатий дядько не відпускає…”
