Спраглий ерос Раїси Троянкер

в Блоги, Інна Кошова, Новини

«РАЙ-Я»

«Ця любов для мене не остання,

Ще акорд фіналу не бринить»

Раїса Троянкер.

«Рай-Я» («тобто рай – це я») так підписувала свої листи Раїса Троянкер. Безкорислива, добродушно-весела, вольова, рішуча і вельми приваблива. Вона була неординарною особистістю, любила поезію Ахматової, Гумільова, Блока, Єсеніна, Кіплінга. Себе Раїса Троянкер назвала «маленькою поетесою». Її тексти, життєва і творча біографія особливі навіть у такому багатому на епатажі українському ренесансі початку ХХ століття. Вірші її критикували або відмовлялися друкувати, бо вважали безмежно еротичними чи навіть порнографічними. Еротизм і секс привели її до української поезії, а вона запровадила елемент еротизму в ній. Ця мініатюрна жінка була, як вогонь, її темперамент був сильніший від усяких заборон. Слово «життя» у неї було синонімом слова «любов».

Трава прив’ялена і заніміла осінь…

Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..

В траві заплутались, розвіялися коси,

в гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі мука.

Червоні плями в лєнтах комбіне…

І пада вечір у безодню круком,

І кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.

І ти, ніяковий, не можеш приласкать…

І те, що сталось, повернуть не можна.

І серце холодом стиска…

Ти так молив – сьогодні стань моєю…

І сталось. О закон буття!

Ми у траві забули томик Гейне, –

його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив –

соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.

І так іду. І ми чужі неначе,

і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,

Нічим не змить із уст палючих плям!

А день такий звичайний і бадьорий,

така спокійна стомлена земля…

Народилася Раїса Львівна Троянкер 30 жовтня 1909 року в уманській єврейській родині. Вона не була схожа на єврейку, тому в дитинстві їй одягали на голову хустинку і відправляли як російську дівчинку добувати хліб. Батько її був сторожем синагоги. Раю змалку привчали до національних традицій, навчали старовинних єврейських молитов, пісень, однак іудаїзм її батьків не зміг викликати в ній релігійне натхнення. Хоча традиційна повага до батьків була вищою за будь-які особисті образи. Батькова релігійна ортодоксальність вплинула на його взаємини з донькою.

troyanker

Мене тато прогнав і прокляв,

бо у мене дитина од «гоя».

Він казав, щоб упала земля

попід нами, Оленко, з тобою.

Тато мій, він такий старий,

як пожовклі листки Талмуду.

Плаче він: «Ой, за доньчин гріх

будуть з мене сміятись люди!»

О прокляте, прокляте дівча,

не хватило для неї єврея!

І у нього сльози в очах,

в бороді – срібляному инеї.

Мама плаче: «У неї Оленка,

не Дебора, не Лія й Нехама…»

Знаю, знаю, для мами сивенької

це велика-велика драма…

Моя рідна стара матуся,

в неї руки в лушпинні од риби,

бо вона куховарити мусить,

заробляти шматочки хліба.

А в Оленки синь ув очах

і русяво-біле волосся.

Що то скаже моє дівча

на запитання «нація» гостре?!

І не може тато простить,

що у мене дитина од «гоя».

Ну а мама сказала: «Ти…

ти прийшла б коли-небудь…із «тою».

Освітній шлях майбутньої поетеси почався в Умані з молитовника і псалмів. Далі була семирічна школа, а згодом Харківський інститут народної освіти. Р. Троянкер була єврейкою, але виражала себе українською мовою, яку вивчила на вулицях Умані. Раїса володіла величезним жіночим магнетизмом. Її обожнювали і любили всі. У неї було хвилясте, золотисте волосся, а ще вона завжди жила в місті і ходила тільки на високих каблуках. Вона була такою сильною, такою емансипованою! У неї в чомусь був чоловічий характер, вона сама вибирала чоловіків і розлучалася з ними так, що вони лишалися друзями.

«…Рая була і своєрідним феноменом поміж жінок, – писав Ю. Смолич, – бо, незважаючи на свій малий вік, вік навіть громадянського неповноліття, вона була дівчиною неабиякої ерудиції: вона добре знала літературу, справді любила її, справді мала смак, розрізняла хороше й погане, читала надзвичайно багато, в кожному разі – весь час, вільний від еротичних пригод, тобто – з ранку до ночі, і, дякуючи своїй начитаності, зовсім непогано розбиралась в усіх питаннях суміжних з літературою мистецтв, ба й у питаннях різних наук. Особливо полюбляла вона історію і географію».

Перший свій любовний роман переживає Рая у тринадцятилітньому віці – вона закохалася в Леоніда Джордані, італійця, приборкувача тигрів у мандрівному цирку, і втекла з ним. Рік вона мандрувала з цирком і щовечора на завершення програми на арену виходила рудокоса юна дівчина, і клала голову в пащу старого тигра. Публіка була в захваті, а цирк мав неабиякий успіх. Але одного разу старий тигр роздратувався і вдарив лапою молоду артистку, від чого у Раї назавжди залишився глибокий трійчастий шрам – слід лапи тигра. Донька поетеси у спогадах писала: «Любов, яка змушувала її класти голову в пащу тигра, була не стільки солодкою, скільки важкою: ревнивий Джордані бив кнутом і тигрів, і її…». Однак ці півтора року з Джордані були найщасливішими в її житті. Зрештою Рая не стерпіла ревнощів і насильства Джордані і втекла. Хоча спогади лишилися назавжди, і вже будучи в Харкові під їх враженням Р. Троянкер написала вірш «Згадка», присвячений «Незабутньому Леонідові Джордані»:

Пам’ятаєш місто маленьке

на далекій, глухій провінції,

де не чути трамвайного

дзенькоту,

де любов переллята за вінця.

Пам’ятаєш –

маленький цирк

і мене – укротительку звірів.

Не забути хвилин цих,

невимовно болючих і щирих…

Пам’ятаєш – притих партер,

(за першим дзвоником другий)

І ти об ноги мої тер

Шкіри своєї смуги.

Пригадай золоті сни,

Мій німий, смугастий любовнику,

Пригадай після виступу ніч,

Таку страшну й молитовну.

Я у клітці.

Тиша густа.

Лапа твоя на моє стегно.

(там і зараз, біля живота

Хрестик, синьо-таємний).

Пам’ятаєш

У цирку була

Молода й запальня тигриця.

Я її укротить не змогла –

І пішла,

Бо коритись – не личить.

Пам’ятаєш – виступ останній

І анонси – «новий укротитель».

Ти відчув те прилюдне прощання

І дивився очима розбитими.

Грав Джордані, як завжди, тустеп,

І од музики злий і напругий

Ти об мене з розпукою тер

Шкіри своєї смуги.

Ми провели закляту гру

(як згадаю – жахаюсь сама).

Навіть ворог мій – комік Штрулеп

В хвилюванні пальці ламав.

Було тихо в людській юрбі.

Наче й публіка чула кров.

Після нашого виступу вбивсь

Молодий акробат Гро.

Я забула далеке місто

І малесенький цирк на провінції.

Але в пам’яті ти, когтистий, –

І любов переллята за вінця.

Велике місто.

І в зоосаді

Мужчина коханий

сказав –

«Глянь, он красивий тигр» –

І так розпачливо,

і так тьмяно

Я закричала:

«Ти».

Ти впізнав і твої вуста,

(Я відчула, мій Зеро, я знаю),

Як останнього вечора, так

Тричі сказали – «Рай-я».

То була золота гроза,

Нині складаю вірші.

Директор зоосаду писав: –

«Тигр хворий. Здоров’я гіршає»           (Київ, 1927 р.).

Минуло п’ятнадцять років, у прифронтовому Мурманську Раїса Троянкер отримує лист від колись коханого Леоніда Джордані. Приборкувач тигрів у роки війни став захисником Мурманська. У газеті «Полярна правда» він натрапив на статті й вірші Раї й написав їй зворушливого листа, який дивом частково вцілів: «Прислухайся до сонця, що співає у моїй душі. Я завжди думаю про тебе. Іноді мені ввижаються твої очі. Після тебе я зустрічав інших жінок, але їх примітивна хіть не могла стерти світлі спогади про тебе. Мені б хотілося пройтися з тобою Софіївським парком, там були чорні лебеді. Я б відвідав той ліс, що був місцем наших зустрічей. Я буду сидіти біля твоїх ніг. У мене немає долі, і я не думаю про це, але я хвилююся за тебе: в світі небагато таких дівчат як ти, тому ти мусиш дбати про себе. Ти – діамант. Раніше ти була алмазом, але я зрозумів тебе і зараз уявляю тебе діамантом в оправі і мені стає заздрісно, що твоя яскравість надихає когось іншого. Можливо, ти стала такою ж високомірною, як наша Аіда. Де вона, найкраща з кобилиць в світі? Також я хочу сказати тобі, що моє життя добігає кінця, я навіть не знаю, що чекає на мене цього ранку, але я б хотів, щоб ти запам’ятала, що не існує такого освіченого і досвідченого професора, який був би здатний нести тебе так, як несу я у моїй бентежній душі. Я хочу почути, як реве тигр, не механічний німецький, а справжній Уссурійський тигр. Я хочу твої наймиліші губи і темні (сумні) очі і твоє обличчя, коли воно червоніє від пристрасті. Твоє обличчя викарбуване у моєму серці. Коли ти отримаєш цього листа, не діли себе ні з ким іншим і проведи якийсь час зі своїм Леонідом. Він проводить дуже багато часу з тобою. Я вірю, що ти не забула про нього, як неможливо забути літо й осінь в Україні».

У 1925 році 17-річна Раїса Троянкер одружилася з Онопрієм Турганом, прозаїком і журналістом, і переїхала до Харкова. Онопрій Турган не був красенем, проте мав веселу, товариську вдачу й широке коло друзів, був помітною фігурою у спілці селянських письменників «Плуг», добрий оратор, енергійний і непосидючий.

Опадає листя, опадає листя,

ой, хороше листя, жовто-золоте.

У повітрі терпко пахне падолистом, –

він приїхав з поля, їхав через степ.

Опадає листя і холодні ночі:

вже не можна в клуні вечорами снить,

землю полонити осінь жовта хоче,

а у клуні влітку та й хороші сни!

В купу листя руку, наче у волосся,

у м’яке волосся любого Олекси.

Дай-но трохи листя, золотава осінь,

буде тобі, осінь, легше його нести.

Ой, далеко нести! Зажурилась осінь:

скоро заморозки, білі вечори,

я лише сімнадцять заплітаю в коси,

а тобі, ласкава, та який вже рік?

Опадає листя, опадає листя,

падолист додому осінь одведе.

Гей, далекий друже, місяцю барвистий,

вже з тобою в клуні не зустрінем день!

Кажуть, що Раїса вийшла заміж не надто кохаючи Онопрія Тургана, але у шлюбі вони прожили кілька років. У 1927-ому у них народилася донька Олена. У своїх спогадах про матір Олена Турган писала: «Мати, напевно, дуже любила мене. Але це якась не зовсім звичайна любов. Коли я була здорова, і все в мене було добре, вона мало цікавилася моїми справами. По суті, вона дуже мало мене знала. … Коли я захворювала, моя мама змінювалась. Вона ставала уважною, лагідною, називала мене пестливими іменами… Я була щаслива. Я так любила хворіти й бачити маму біля своєї постелі».

В тоскну ніч, коли в огні була дитина,

А в коморці скиглив чорний сетер, –

Билась в грудях жаху птиця синя

І в мені родилася поетка.

Сором, сором, о який пекучий сором.

Дитинча моє, ти все гориш,

Біля тебе, о моя маленька хвора,

Ще сумління є мережить вірш.

Страшно, страшно в темнім шарудінні ночі.

Біля ліжка бродить чорний кіт.

Моїм горем ситий до несхочу,

Розпахавсь по хаті менінгіт.

Цілу ніч з дитиною по хаті,

А в умі вставатимуть рядки…

Я тепер поетка, а не матір,

Але ніч нашіптує: покинь.

І слова одне за одним клеїть

Розгортає образів сувій

І встають чіткі рядки хореїв

У моїй гарячій голові.

У Харкові Р. Троянкер стала одною з фундаторів літературної групи «Авангард». Тут вийшли друком дві українськомовні збірки її віршів «Повінь» і «Горизонт». Якраз на ці харківські роки припадає ще один короткий роман Раїси Троянкер із відомим українським поетом Володимиром Сосюрою. Кажуть, що Рая і Володимир Сосюра зустрілися ще в Умані, тут спалахнув їхній роман, і нібито вона поїхала услід за поетом до Харкова, де її зустріла і вигнала Сосюрина дружина. Ця любов залишила яскравий «діалог» у поезії:

Тихе місто. Інтернат педкурсів.

І дівоча спальня №5.

Тиха ніч. Заснула наша «бурса»,

бо на завтра хімію здавать.

Хтось спросоння формули шепоче

(За вікном сніжинки без кінця),

Сон мої стулить не може очі,

я приклала руки до лиця.

Щось пече вогнем мене у щоки

(геть із хати – в ночі синю муть!)

В спальні гість – замислений неспокій –

все сидить і не дає заснуть.

Ніч холодна, наче лезо гостре,

я ж уся гаряча, як вогонь.

Хтось далекий – в груди мені постріл,

той далекий, що люблю його…

Він поет. В шумливім синім місті

в нього діти і дружина є.

Він з гарячим серцем комуніста

поєднав печаль своїх поем…

Зараз в нас воєнізують вузи,

дні в зачотах, лекціях ідуть.

А надвечір серце тугу тужить,

і притулку мрії не знайдуть.

А вночі, як спати ляже гомін, –

я листи читаю дорогі.

І сміється з мене безутомний,

мій товариш, червоненький КІМ.

Смійсь – не смійсь! Порадь-но, що робити

Тут, товаришу, і ти пасуй?

Ми живем, і з нами будуть жити

дні кохання, радости і сум.

Ніч в клубок, як сіре котенятко,

і чатує сонний інтернат,

Любим ми, любитимуть нащадки…

Котеня заплуталось у снах.

У житті Раїси Троянкер був ще один чоловік – Юрій Смолич, якого вона вибрала своїм сповідником і який знав про її інтимне життя все, але ніколи не був її коханцем. Рая казала, що, мабуть, любить тільки його одного.

«– За те, що я не ваш коханець і не буду їм?

 – Може й за це. Але ще за те, що тільки з вами я можу говорити про все і розкривати себе такою, яка я є, що тільки з вами, не дивлячись на весь свій бруд, я почуваю себе зовсім чистою і навіть незайманою».

У своїй «Інтимній сповіді» Юрій Смолич писав: «Її фізичне бажання, здавалось, просто соталося з її маленької істоти, відчувалось, як майже фізично відчутна еманація, немов повітря довкола неї на кілька метрів було насичене випромінюванням її тіла – і, коли ти наближався до неї, переступав цю межу, то потрапляв немовби в сферу ділання якихось токів, що паморочили тобі голову, колотили твоє серце і тамували тобі дихання єдиним – бажанням тіла цієї маленької, мініатюрної розпусниці».

У 1930 році Р. Троянкер офіційно розлучилася з Онопрієм Турганом. Цього ж року з’явилася друга книжка поетеси «Горизонт», присвячена знаменитому російському письменнику Іллі Садоф’єву, в якого на той час вона вже була закохана і жила з ним.

-PzLA7YiIOI

Відвідавши наприкінці 1920-х років Харків, І. Садоф’єв не встояв перед Раїними чарами, згодом він залишив родину і дорослих дітей, приїхав у Харків і одружився з Раєю. Він був на 20 років старший за неї. Проживши рік у Харкові, подружжя переїхало в Ленінград, де І. Садоф’єв мав розкішні апартаменти. Онопрій Турган доньку матері не віддав: «Для батька це був жахливий удар, – згадує Олена Турган. – Він не міг змиритися з такою втратою. І тому не віддавав мене. Сподівався, що мати повернеться. Та все було марно. Без мене вона теж не могла жити. І ось вона знову з Садоф’євим з’явилася в Харкові. В ногах валялась у Тургана і вимолила мене».

Що співаєш, жовта мандоліно,

І хвилюєш споминами кров?

Я тепер вже другого дружина,

Ти своє кохання поборов.

Осінь, осінь в жовтому убранні

І гарячі губи, як в огні. –

Ця любов для мене не остання,

Ще акорд фіналу не бринить.

Що ж ридаєш, жовта мандоліно?..

(Ой, на північ, в сірий Ленінград!)

Одридай же, споминів хвилино.

Замовчи, ридати не пора!

Я тепер вже другого дружина,

І у мене скоро буде син…

Та чого ж я все думками лину

У минулі, у далекі сни?

Десь маленька в затишку кімната,

На столі Бухарін спочива…

Хочу спомин знищить, розірвати,

Та безсило в’яне голова…

Я не буду більше цілувати

Твоє сміле, радісне чоло.

Я дружина. Скоро буду мати, –

І старе снігами замело.

І. Садоф’єв був величиною в тогочасній російській літературі, приятелював із Маяковським, Єсеніним, був одним із очільників Російської асоціації пролетарських письменників. «Улесливий, егоїстичний, завжди вишукано вбраний та облитий найкращими парфумами, він вразив Раю своєю самовпевненістю, що не мала собі рівних, своїм образом знаного пролетарського поета, своїми манерами знаменитості, своїм дивовижним фізичним здоров’ям і своєю вражаючою сексуальністю. Ті, хто знав його особисто, характеризували його як «могутню і сильну» індивідуальність», яка «нехтувала лірикою, якщо за нею не слідував бій молота». Раїсина донька Олена Турган згадувала про І. Садоф’єва так: «Він був диктатором… До цих пір не можу зрозуміти: звідки у пролетарського поета було стільки чванства, барства, жорстокості? Адже в ці роки він так натхненно писав про робітничий клас… Деякі зустрічі з ним найчастіше жахали мене, я боялась його жорстокого погляду й гучного голосу…».

І. Садоф’єв був страшенно закоханий у Раїсу і надзвичайно її ревнував. Вільнолюбна і добродушно-весела Рая і деспотично-егоїстичний І. Садоф’єв не могли довго бути разом, цей союз був приреченим. Але розлучитися було нелегко обом – почуття між ними були надто глибокими.

Я не могу уйти от этих стен,

От крепких рук угрюмого мужчины.

Я словно продана в тяжелый сладкий плен,

Где радость и тепло от беспокойства стынут.

Я не могу уйти от этих стен.

Мне дорог лоб. Густых бровей изгибы.

Но мне враждебен темный, злобный взгляд.

Мне страшно думать, что любовь погибла,

Но час от часу веселит разлад.

Мне дорог лоб. Густых бровей изгибы.

Я с ним не сплю. Я ухожу к ребенку.

Но, встретясь ночью, нас бросает в жар.

Он говорит: «Я позабыл гребенку»,

Но знаю я: он мог забыть кинжал.

Я с ним не сплю. Я ухожу к ребенку.

Его стихов уверенная прочность

Дороже лирики напевного огня.

Но губит жизнь размеренная точность,

И тщусь напрасно что-нибудь понять.

Его стихов уверенная прочность.

Я не могу уйти от этих стен,

Где времени высокое дыханье.

О, если б встать на собственную тень,

Рассеяв горький воздух расставанья.

Я не могу уйти от этих стен.

Отже, родинне життя з Садоф’євим не склалося. Через чотири з половиною роки «ленінградський період» життя Раїси Троянкер завершився. У 1935 році вони розлучилися і Раїса переїхала до Мурманська, де й прожила останні десять років свого життя.

Я, дорогой, ни о чем не жалею.

Лесенка радости рухнула вниз.

Жаль только в Харьковском парке аллею,

Киевский домик, да Солнечный мыс.

Я, дорогой, ни о чем не жалею.

Что мне сказать в этот вечер разлуки?

Вновь из пустого в порожнее лить…

Жаль мне еще твои крепкие руки,

Что удержать не смогли.

Что мне сказать в этот вечер разлуки?

Смотрит медведица в рот медвежонку.

Тих абажур над знакомым столом.

Жаль вот родиться не вышло ребенку, –

Шел бы сынишка себе напролом.

Смотрит медведица в рот медвежонку.

Падают мысли, как спелые груши,

А в кабинете твоем тишина.

Звала того, кто мне вовсе не нужен,

Звал меня тот, кому я не нужна.

Падают мысли, как спелые груши.

Выплеснуть муть ли, что в сердце до краю?!

Как неспокойно бурлит водоем.

Только навряд простоит ли другая

Целую ночь в изголовье твоем…

Выплеснуть муть ли, что в сердце до краю?

Много прощались и верили оба,

И возвращались, кровью любя.

Эта разлука уже до гроба–

Нынче прощаюсь с тобой без тебя.

Много прощались и верили оба.

Знаю, сама занавесила окна.

Светлой дороженьки нет для хмельной.

Быть мне с любовником век одинокой,

Ты одиноким будешь с женой.

Знаю, сама занавесила окна.

…Я дорогой, ни о чем не жалею.

Отже, у 1935 році Раїса поїхала до Мурманська. Ленінградський період у її житті можна вважати щасливим знаком долі, адже виїзд з України напевно вберіг цю жінку від кривавих репресій 30-х років, чого не вдалося Онопрію Тургану. Він повернувся в Україну, був репресований і розстріляний як «ворог народу» у січні 1938 року. Донька Раїси Троянкер писала, що напевно любов матері до Садоф’єва, як це не парадоксально, врятувала їх від лихої долі Галини і Юліка (другої дружини й сина О. Тургана). «Любов-любов! Інколи й вона рятує…»

Почекай, Мефістофель,

Почекай, Мефістофель,

Може бути, прийду уночі і продам

Свої кров’ю написані останнії строфи,

Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.

Почекай, Мефістофель,

В тебе хиже обличчя,

А у мене рожевість ще зі щок не зійшла.

А прийду уночі і постукаю тричі

І продам свою мудрість,

І продам свій талан.

Може, рано прощатись?

О, ще рано прощатись!

Я прийду, Мефістофель,

Стерши муку з лиця.

Помінять свої скарби

На химернеє щастя,

На усмішку дитини,

На обійми самця.

Я страшенно стомилась.

Я страшенно стомилась.

Подивись на провалля

Біля смутку очей.

Хочу чути банальне:

Я люблю тебе, мила,

Хочу буть не самотня

В синій тузі ночей.

Почекай, Мефістофель,

В тебе хитра усмішка,

Твої очі зелені загадково мигтять.

Почекай, Мефістофель,

Тобі гірко і смішно,

Бо ти знаєш про щастя

І химери життя.

Почекай, Мефістофель,

Я не Гретхен білява,

Я рвучка й нервова,

Я жінка-поет.

Я шукаю незнане, ще не сказане слово,

Знаю спрагу натхнення,

Творчих запалів лет.

Легко бути коханкою,

Навіть матір’ю й жінкою.

Але як ув’язати це з призванням творця.

Ой, летять похоронно

Срібнодзвонні сніжинки.

Я прийду, Мефістофель,

Стерши муку з лиця.

154401_600

У Мурманську Раїса Троянкер влаштувалася в редакцію газети «Полярна правда», з якою пов’язала всю подальшу долю, вона писала статті, фейлетони, нариси, замітки, театральні рецензії, сатиричні замальовки. У 1935-ому «Полярна правда» надрукувала першу її публікацію, а вже за десять років тут був уміщений некролог про її передчасну смерть після тяжкої, тривалої хвороби. Виїзд з України був згубним для поетичного розвитку Р. Троянкер, проте це зберегло їй життя. У 1942 році з’явилася її остання – вже російська – збірка поезій «Суровая лирика». Любовні взаємини Раїси Троянкер із чоловіками тривали і в антуражі північного сяйва. Кажуть, що вона ще раз вийшла заміж за актора Мурманського театру Євгена Григор’єва. Одним із тих, хто обожнював «маленьку поетесу», був мурманський журналіст і поет Костянтин Бєлкін. Олена Турган пише, що останнє і найсильніше кохання її матері було до Олександра Склезнєва, кореспондента «Известий» на Північному фронті. Донька письменниці Олена Турган померла у 1992 року. А в Берліні нині мешкає онука Раїси Троянкер – російська актриса й журналістка Олександра Турган.

56264

Раїса Троянкер – жінка унікальної долі, письменниця, яка «писала» себе. Любов до життя в найрізноманітніших її проявах супроводжувала Раїсу Троянкер усе життя. У взаєминах із чоловіками це виявилося найповніше. І, звичайно ж, вплинуло на її творчість, особливо раннього – українського – періоду.

Не такий ти, не такий сьогодні,

І цілуєш губи, мов у сні.

Це тому, що плаче гайвороння

Криком голосним.

Не такий ти, не такий, коханий,

У очах твоїх вогню нема.

Це тому, що осінь спозарання

Стала у вікна

Не співаєш «Літо колосисте,

Упади на груди молоді!»

Це тому, що в життьовому лісі

Барви одцвіли…

Напевно, кожна людина знає свій вік, тільки вона не знає, що вона про це знає. Раїса Троянкер померла у 36 років від раку. Мабуть, поспішала жити, підсвідомо знаючи про свій недовгий вік, поспішала, як кажуть гуцули, набутись на цім світі, адже життя таке коротке, а тому й прожила своє єдине коротке життя так швидко і так бурхливо, залишивши рай свого поетичного слова…

У програмі використані матеріали статей

проф. В. Поліщука «Я життя так безмежно люблю…»

(Раїса Троянкер та її поетична автобіографія)»,

Ю. Смолича «Інтимна сповідь «Рая».

Реклама