Такі різні в житті і в поезії, і такі близькі у трагізмі власних доль – любов двох великих неокласиків!

Такі різні в житті і в поезії, і такі близькі у трагізмі власних доль – любов двох великих неокласиків!
в Блоги, Інна Кошова, Новини

ЛЮБОВ НЕОКЛАСИКІВ

ЧАСТИНА ІІ

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ і МИКОЛА ЗЕРОВ

«Він був брюнет із злегка витким волоссям, росту вищого, ніж середній, – згадував про Павла Филиповича Григорій Костюк. – Обличчя у нього було смагляве, ніби з слідами колишньої віспи. Мав рівний ніс, досить великі риси обличчя, підстрижені вусики і блискучі карі очі з проникливо-глибоким поглядом. Читав Павло Петрович курс нового українського письменства… З усіх дослідників цієї доби він був найавторитетнішим і найглибшим. …Різнився від свого друга Зерова значно меншою красномовністю, …але …більшим знанням літературних джерел і фактів. Це була ходяча енциклопедія. …Лекції Филиповича не були такими феєрично-ефектними, як лекції Зерова. Але відзначалися вони методичністю, переконливою послідовністю думки, всебічним аналізом мистецького явища і завжди майже вичерпною документацією».

Филипович

Павло Филипович і Микола Зеров – письменники-неокласики, поруч із Михайлом Драй-Хмарою, Максимом Рильським та Освальдом Бургардтом, такі різні в житті і в поезії, і такі близькі у трагізмі власних доль. Павло Филипович народився 3 вересня 1891 року в селі Кайтанівка на Черкащині в родині священика. Павло дуже рано почав писати вірші під псевдонімом «Павел Зорев». Його навчання почалося з гімназії в місті Златопіль, де за кілька років до революції почав свою діяльність як викладач латині та історії Микола Зеров. Згодом П. Филипович вступає до Колегії Павла Галагана, далі – до Київського університету, де навчається разом із Михайлом Драй-Хмарою.

Не сонце – п’яна шинкарка

На обрій вино лила,

Криваво пінилась хмарка

На гранях ніжного скла.

Земля, сирота осіння,

Тремтіла листям сухим,

На дні золотого тління

Стелився туманом дим.

А я (спадкоємець Феба!)

В уяві усе з’єднав:

Вечірню заграву неба,

Покору змарнілих трав.

І тільки зірок проміння

Пробилось на синій шлях,

Я взнав: ще більше насіння

Зійде у чорних полях (П. Филипович).

Навчаючись у колегії і протягом дальших, університетських років, Павло Филипович був у великій дружбі зі своєю кузиною Ліною, яка теж писала поезії. Він дуже любив її товариство, ходив з нею на прогулянки і читав їй свої вірші.

Хай на небі зовсім змарнілий

Срібний місяць хмарку шука –

Бачу тільки платок твій білий,

Знаю: в муфті тепла рука.

Ми йдемо, і шепочуть віти,

Між будинків вітер літа,

Я діждався: знайшла в мені ти

І читаєш свого листа.

Зустрічаються радо зори,

І зовуть, говорять вони,

Що все далі, далі простори,

Де лунають планетні сни.

І не може бути іначе,

Я не чую світів чужих,

Коли серце землі гаряче

Б’ється в ніжних грудях твоїх       (П. Филипович).

Після закінчення університету в 1915 році Павло Филипович разом із Михайлом Драй-Хмарою та Володимиром Отроковським був залишений при університеті як професорський стипендіат. Після складання магістерських іспитів П. Филипович працює приват-доцентом, а згодом професором Київського інституту народної освіти. «Виклади його були ясні, точні й багаті фактами та аргументами, – згадував Тодосій Осьмачка. – За це студенти його дуже шанували. З усіма був рівний, а в професорській діяльності вимогливий, що нас не обтяжувало, а навпаки – підбадьорювало і тримало високо професорський авторитет. А до таких, що почали вже в літературі, він ставився з особливою увагою і завжди ділився з ними своїми враженнями і від критики, і від критикованих творів. Ніколи не підроблявся під загальні смаки, ні під офіційні вимоги. І ніколи не проминав жодного літературного вечора».

Українська революція 1917 року стала переломним моментом у житті П. Филиповича, визначила його подальший шлях як поета і науковця. П. Филипович починає писати вірші українською мовою. У 1922 році світ побачила його перша збірка поезій «Земля і вітер». За три роки, у 1925-ому, виходить друга і остання прижиттєва збірка поезій «Простір».

«Звичайно мовчазний, задуманий, замкнутий у собі, але зовсім не похмурий, стримано-коректний, але уважний співбесідник, Филипович зовсім «преображався», коли читав свої вірші, а робив він це досить охоче…», – згадував Олександр Оглоблин.

Дотик блідої руки,

Хвиля теплині на мить.

– Десь пролітають віки

І хуртовина шумить.

Пошепт, і стиски, і сміх,

Запит, і знову снага,

– Інших коханок моїх

Десь уже ніч одяга.

Біла постава гнучка,

Губи червоні в вогні:

– Губи чиїсь і рука

Там, в далині, в далині…     (П. Филипович).

У 1930 році Павло Филипович одружується з Марією Андріївною Михайлюк. Вони познайомилися на тенісному полі, адже обоє захоплювалася тенісом. Марія Андріївна була скульптором, добре розумілася на малярстві. Тодось Осьмачка згадував про неї так: «Вона була середнього жіночого зросту, а обличчя мала широченьке і, здавалося, дуже випещене. І те, що вона мала косу вінком на голові, робило кокетливе враження. З першого погляду здавалося, що вона має шкіру обличчя дуже білу і що волосся таке саме біле. А потім, придивившись, я побачив, що коси і брови у неї шатенки. Білість її шкіри на лиці була якимсь оптичним обманом, як і те, що, здавалося, шкіра обличчя дуже натягнена на кістках і на м’язах та своєю натягненістю робить приємне враження. І очі, здається, були карі, мудрі і привітні. …жінка була оригінальна й цікава».

Смеркає знов – і на папері,

Мов марево, твоє ім’я.

Постукай тихо в темні двері –

Тепер такий самотній я.

Всі спомини перегортаю,

Ловлю уламки давніх слів,

Сумління і думок питаю

Про все, що дать тобі хотів.

Скорився б кожному велінню

Блідої, ніжної руки,

А ніч пряде нудьгу осінню –

Безсоння, ніч і цигарки        (П. Филипович).

Ще в Києві почалася співпраця і приятелювання Павла Филиповича і Миколи Зерова, блискучого літературознавця, критика, поета і перекладача. У тридцять один рік М. Зеров став професором, одним із найяскравіших за півстолітню історію Київського університету. Його неймовірну працездатність можна порівняти хіба що з Франковою. За своє трагічно коротке життя Микола Зеров залишив величезне духовне багатство.

zerov

Народився він 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині. Закінчивши Зіньківську школу, навчався в Охтирській, а згодом у Київській гімназіях. У 1908-ому стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету. «Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне», – писав В. Домонотович.

Педагогічна діяльність Миколи Зерова почалася в Златополі, де він пробув із 1914-ого до осені 1917 року. Саме на цей період припадає його потайна закоханість у Ніну Ромасюкову, доньку попечителя і водночас інспектора та учителя гімназії. М. Зерову на той час було 24 роки. У товаристві сімнадцятирічної Ніни він ставав особливо дотепним і спритним. Дівчина йому подобалася, але не більше. «Ви маєте на увазі флірт? Ні, флірту між ними не було. Бачите ж, не їй він присвятив вірш про «острый жар дыханья», не її «тихия теплыя губы» оспівував», – писала Нінина сестра, Віра Трохимівна.

Кто мне скажет, расскажет, куда мне

к заповетному счастью идти?

Я пришел к перепутному камню,

я стою у тройного пути.

Изгибаясь, в степи исчезают

запыленных дорог колеи,

И лишь ветры, летя, напевают

заунывные песни свои.

И на тихия, синия дали,

и на гладь опаленных степей

вечеровые сумерки пали…

Не дождусь я царевны моей.

Она там, в отдаленном чертоге,

заперлася на ключ в терему:

не сойдет на степныя дороги,

не развеет ползучую тьму… (М. Зеров, 1917 р.).

Отже, на Златопільські роки припадає ще одна сердечна історія – приятелювання М. Зерова з викладачкою французької мови Валерією Арсеніївною, до батьків якої він їздив у гості на Волинь.

Как разгорелась ты! Ты вся в жару истомы.

Но щеки милые прохладны и свежи

И задремавшие, спокойно-хороши

Утонченных бровей изящные изломы!

Так хорошо с тобой! О, где бы ни был я,

Она со мной вовек, в моем воспоминаньи –

Вот эта двойственность лукавая твоя –

Прохлада нежных щек и острый жар дыханья          (М. Зеров).

Ніна Ромасюкова була на сім років молодша від Миколи Зерова, вже зрілого і до того ж розлученого чоловіка. І цю дистанцію він так і не зміг подолати. У 19 років Ніна вийшла заміж за іншого.

Кокетливо маня словами,

растягивая и звеня,

игрой и белыми руками

обворожили вы меня.

И вот три года полон вами

с мечтой о вас я засыпал,

в крови моей синело пламя,

шипя извивом змейных жал.

Теперь все пусто и изжито –

отбушевал последний гром,

и говорите вы сердито:

«Не виновата я ни в чем»…

Но как «ни в чем»? А кто? – не вы ли

мои глаза и слух раскрыли

и чашу подали мне: «Пей!»

Не вы ль причиной скрытой были

речистой лирики моей?                 (М. Зеров, 1918 р.).

Революція 1917 року повернула Миколу Зерова до Києва і відкрила для нього нові можливості – він стає редактором журналу «Книгар». Цього ж року відновилася його дружба з Софією Лободою, познайомився з якою М. Зеров ще в 1912 році, будучи студентом університету. «І ось 12 лютого 1920 року відбулася вирішальна розмова про наші дальніші взаємини, – писала Софія, – під час якої Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своєму майбутньому житті, а він би сам цього дуже хотів. Я відповіла: «Гаразд, одружімося і живімо разом». Постановили справи не відкладати і повінчатися на масниці, яка розпочиналася за два дні. Але наступного ж дня, ранком, що було зовсім незвичним, прийшов дещо схвильований Зеров і сказав, що він був у священика, і той повідомив його, що на масниці не вінчають, а сьогодні останній день, коли ще можна повінчатися, тому Зеров, на власний ризик, не мавши часу побачитися зі мною, уже домовився зі священиком, що той повінчає нас о другій годині (було якраз 13 число, яке вважається за нещасливе, але ми не були забобонними і не надали цьому ніякого значення). …Спершу я трохи розгубилася. …Не сподіваючись, що це відбудеться так хутко, я саме того ранку… віднесла полатати свої святкові черевики, а вони в мене були єдині. Але Зеров мав такий благальний вигляд, що я відразу ж побігла до шевця забрати свої черевики назад. …Так я й вінчалася в черевиках з протертими підметками. …Та все це для нас обох було байдуже».

1920 – 1923 роки – перший голод в Україні. Голод почав відчуватися ще в грудні 1919 року і свого апогею досягнув навесні 1920-го. Село довкола було сите. Місто було ізольоване і замкнене. «Певне, кожне місто, як і людина, вмирає на свій кшталт. Київ умирав в соняшному спокої весни, в квітненні бузка, біло-рожевих мріях яблунь, гудінні бджіл. Вмирало місто поступово, з невблаганною послідовністю. …Вщух галас. Не гуркотіли трамваї. Іржавіли рейки. Між камінням бруківки росли трави. Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці. …На шляхах до Києва стояли «заградиловки», що їх завданням було не допустити до Києва довозу продуктів, які були потрібні для фабричних центрів і армії й підлягали реквізиції на селі в порядку «продразверстки». …базари були порожні. …Люди пухли з голоду».

Порятунком для М. Зерова став переїзд із голодного Києва до Баришівки, куди його запросили вчителювати. У 1920 році світ побачила його «Антологія римської поезії», у Баришівці були написані і перекладені усі поезії, що згодом увійшли до збірки «Камена». У 1923 році родина повернулася до Києва. Микола Зеров стає професором Київського інституту народної освіти. Часто студенти зустрічали і проводжали його аплодисментами. М. Зеров був блискучим лектором, за що його називали «Золотоустом». Це насторожувало дружину: «Аплодисменти пробачають лише артистам, – казала вона, – а ти не артист – тобі їх не пробачать!»

«Уже з середини 20-х років до Зерова починає застосовуватися політика всіляких «ущемлений». …Після двох збірок оригінальних і перекладних поезій – «Камени» і «Антології», які вийшли на початку 20-х років, більше за життя Зерова не з’явилося жодної іншої збірки. «Сонетаріум», збірка поезій, яку Зеров готував протягом наступних 15 років, збереглася тільки в рукописі, так і не побачивши світу за його життя. …Уся творча біографія Зерова – це історія поступового звуження сфери його діяльності, історія етапів його «ущемлений».

У 1924 році в Зерових народився син Костянтин, якого усі називали Котиком. У десятилітньому віці хлопчик помер від скарлатини. М. Зеров неймовірно тяжко переживав втрату єдиного сина. Уперше сила волі і життєрадісність зрадили його. «Котик здається часом мені чудесним сном. Цей сон тривав рівно десять років, що були з усіх поглядів кращими роками мого життя», – писав він.

То був щасливий десятьлітній сон!

Так повно кров у серці пульсувала

І екстатичних сонць легкі кружала

Злітали в неба голубий плафон.

І кожен рік звучав на інший тон,

На кожнім дні своя печать лежала,

І доля, бачилось, така тривала,

Не знатиме кінця і перепон.

Та… розійшлося чарування щасне:

Осінній день, тепло і сонце ясне

Побачили мене сухим стеблом.

Стою німий і жити вже безсилий:

Вся думка – з білим і смутним горбом

Немилосердно ранньої могили.

Десь у 1934 році в житті Микола Зерова, ймовірно, була ще одна сердечна історія – дивний «роман поглядів і усмішок» – між сорокачотирирічним професором і двадцятидворічною студенткою Аллою Цівчинською, яка в 1950 році видала повість-спогади про Миколу Зерова. «Під час його лекцій вони – здавалось їй – бачили лише одне одного – хоч би яка чисельна була авдиторія. Він ніби говорив лише для неї усією своєю багатогранною і так часто екстатичною душею, а її душа співала тоді до нього без слів…»

«Це єднання душ чудесне, дійсно. Але чи маю я право на це? Мені вже 44 роки, їй – тільки 22. Я рівно вдвоє старший за неї. …Ні, цю лялечку я не маю права розбити! Я не маю на це права тим більше, що наді мною тяжить повсякчасна загроза арешту. Треба припинити все-все»…

«Я в Вас бачу ідеал людини. Знаючи, що Ви живете, працюєте, читаєте свої незрівнянні лекції, легше жити. Так гадаю не тільки я. Яка я щаслива, що приїхала до Києва, де довелося мені слухати Вас. …Як би мені хотілося, щоб були щасливі і Ви, і така схожа на Вас мила, серйозна маленька людська істота Котик, і всі, хто дорогий і близький для Вас. Оце і все, дорогий Миколо Костьовичу, що я хотіла сказати Вам на прощання»…

Кінець 20-х років. Уся літературна діяльність М. Зерова була заборонена. У 1929 році встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка». Життя обертається катастрофою. Наблизилися жахливі тридцяті роки. У березні 1930-ого почався процес Спілки Визволення України. Ліквідували «Вапліте», заарештували і заслали М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича. У травні 1933-го застрілився М. Хвильовий, у грудні 1934-го розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревія. П. Филипович перестає писати. І він, і М. Зеров відчували свою приреченість, знали що черга за ними. У 1934-ому М. Зерова знято з посади професора, а через місяць звільнено з університету. На початку 1935 року М. Зеров виїздить до Москви, аби знайти бодай якусь роботу. У квітні 1935-ого М. Зерова заарештували, а за кілька місяців – П. Филиповича і М. Драй-Хмару.

Минула ніч тривожно і безславно.

І скрізь степи, і всюди вороги.

Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно,

На темний вал одчаю і жаги?

Невпинний вітер мече гострі стріли,

Високе сонце п’яну спеку ллє.

А я не бачу, де ті руки милі,

Що захистить могли б життя моє (П. Филипович).

3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох Павла Филиповича і Миколу Зерова було розстріляно «на честь 20-річчя Великого Жовтня»… Трагічною була і доля дружини Павла Филиповича. Марія Андріївна, вражена арештом чоловіка, збожеволіла. Батьки відвезли її на лікування, але до нормального стану вона так і не повернулася, увесь час повторювала, що піде в НКВД, аби воно відіслало її на Соловки до мужа. У 1938-ому вона зникла з дому і таки потрапила до НКВД. Після кількох місяців перебування у в’язниці Марію Андріївну вислали до Караганди, звідки вона вже не повернулася…

Мов сірі дні, умруть бажання кволі,

Не стане слів, і я скажу: прощай!

А ти лети і ластівкою в полі

Над колосками срібними кружляй.

Яр проминеш і озеро побачиш,

Об ясні води ти крилом черкни;

Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш,

Стріваєш сонце, спогади і сни.

Уся земля, мов килим, під тобою,

З усіх джерел дзвенять мої пісні.

Дорогою прослались голубою

Тобі рясні і неосяжні дні.

Лети ж, лети – в повітрі золотому

Минулі весни повернулись знов.

І тільки ти не повертай додому:

Тепер я скрізь, де світло і любов (П. Филипович).

Брутальна і жорстока радянська влада планомірно знищувала красу і гордий цвіт нашої нації. Кабінетних учених, що писали статті, поезії, читали лекції і не тримали в руках жодної зброї було названо злочинцями і знищено в розквіті творчих сил. Але їхні душі, втілені у творах, уникли тління і стали символом українського національного відродження.

Небо осіннє, мов квітка, марніє,

Сохне стерня, затихають лани.

Птиці у вирій вертають, Маріє,

Вільним трикутником височини.

В хмарах росте і темніє фортеця,

Вітер спиняє невпинний свій крок,

Вранці прокинешся – не засміється

Сонце – на сонці вже перший льодок.

От і тебе поневолить спочинок.

Де ті думки – золоті кораблі?

Серце твоє – мов маленький будинок

На неосяжній холодній землі        (П. Филипович).

 Частину І можна прочитати тут.

 

Використані матеріали праць

А. Цівчинської «Незабутнє, немеркнуче… (повість-спогади про Миколу Зерова)»,

С. Зерової «Спогади про Миколу Зерова»,

О. Филиповича «Спомини про брата»,

Г. Костюка «М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара»,

В. Домонтовича «Болотяна лукроза»,

В. Поліщука «Наука й поезія Павла Филиповича»,

Т. Осьмачки «Павло Филипович (спогад)»;

поезії П. Филиповича та М. Зерова.