«В окопи, туди, де стріляють», — як відчайдушна волонтерка з Черкас і «гуманітарку» возила, і бійців із поля бою рятувала

в Благодійність Ексклюзив Новини Поспішай творити добро Суспільство

Приїжджали, відсипались, завантажувались і їхали знову. Завантажувались і їхали знову, — саме так протягом пекельного для України 2014-го року їздили на лінію фронту волонтери-відчайдухи з Черкас. Через день протягом року літала на своєму мікроавтобусі в окопи до бійців і Оксана Циганок.

Це все Майдан

Війна талановито вміє змінювати долі. До революції та війни жінка жила звичайним життям, крутилася у колі «друзі-робота-сім’я», та буремні події січня 2014-го змінили повсякдення назавжди.

«Я не обирала цей шлях. Це все Майдан. Мене найбільше обурило, коли побили хлопців на дамбі. Я була шокована, коли дізналася про це. У халаті о 12-ій ночі вскочила в машину і поїхала туди. Сама-самісінька. Там я познайомилася з багатьма активістами», — сказала Оксана.

Звідти все й розпочалось.

Згодом, після візиту «тітушок» в Черкаси, біля міської ради зібралось віче. Жінку здивувало, що ніде не було міліції, чоловіків, а місто заховалось від трьох автобусів непроханих гостей. Оксана  вирвала мікрофон і мовила: «Шановні жінки! Я зрозуміла, що в нашому місті немає чоловіків, міліції, прокуратури, СБУ. Нас всі кинули, у нас немає нікого. Але це наше місто, тут наші домівки, наші діти. До нас додому лізуть якісь бандюки і ми що, будемо їх боятися? Дівчата, якщо у нас немає чоловіків, ми самі відстоїмо наше місто». Тоді ж Оксана проініціювала складання списків людей для створення блокпостів на дорозі на Смілу та на дамбі. Потім однодумцями було створено ГО «Громадський блокпост», а з початком окупації всі переключилися на війну.

15781056_609524082572147_291540787432277202_n

Волонтерство тоді і зараз

«Мене називають «обезбашеною». Колега хотів затягти подалі від лінії фронту, а я — ні, ні, ні. Ми ж повинні їхати в окопи, туди, де стріляють, щоб там їх підтримати. В штаби ми ніколи не їздили. Я людина неправильна, я возила продукти та речі тим, хто в окопах, а не віддавала десь у штаб, щоб воно там застрягло і не дійшло до хлопців. Навіщо підтримувати генерала, у якого зарплата 40 тисяч, який на передку і не був? З генералів лише одиниці там були: Кульчицький, Момот наш, усі інші відсиджуються», — розповіла Оксана.

У 2014-ому, на хвилі Майдану, люди масово зносили все, що могли. Потреби тоді були дійсно в усьому —  хлібові, воді й картоплі.

«У них не було «броніків», касок, рацій навіть не було. І ми оце все везли. У них навіть не було елементарних карт. Я була шокована. Ми на заправках вигрібали усі звичайні карти і везли їм», — каже волонтерка.

Оксана згадує, як відвозили мирним жителям продукти у село Семенівку під Слов’янськом, що найбільше постраждало. Бійці тоді відмовились від гостинців, адже мали що їсти.

«Їдемо, а бійці ідуть пішки польовою дорогою попереду автомобіля і чухрають землю ногами. «Ви чого? — питаю, — поїхали». «Ні, тут розтяжки можуть поставити кожну ніч, ми їх знімаємо,» — відповідають. «А як ви ті розтяжки шукаєте?» — питаю. Я ж думала, що з міношукачем, як годиться.  А вони кажуть: «Ну як, очима, ногами». Я їду за кермом і розумію, що якщо вони якусь пропустять, це все буде на моїх очах. Мені так стало страшно за них. Я приїхала з АТО і сказала, що міношукач ми повинні купити. Його ми й привезли наступної поїздки», — розповіла жінка.

38276264_900562246801661_3508808798443667456_n

На фото дорога на Семенівку

За день до смерті до волонтерки зателефонував легендарний генерал-майор Ігор Момот, просив елементи живлення для датчиків руху на кордон. На місяць потрібно було 24 тисячі. В Україні всього було 7 тисяч батарейок, іншу кількість дозамовляли з Китаю. Щоб виконати прохання Ігоря Федоровича, довелось «підняти» очільника Черкащини.

38284418_900570566800829_4239141040503652352_n

На фото другий справа прикордонник з позивним «Морпіх», який воював разом з Ігорем Момотом, воює по сьогодні. Його син також «на передку»

Та зараз, у 2018-ому році, волонтерство перемістило свій напрям діяльності. Потреби вже не ті, що були у 2014-ому. Не картоплі хлопцям треба, і не макаронів, такого навіть не вези. Із продуктів хіба що щось домашнє, особливе, те, що вони не готують. Армія дійсно стала кращою. Зараз приїжджаєш – у них є все. Ну, майже все. Бійці потребують запасні частини до ремонту техніки, особливі бронежилети.

Та й можливості у волонтерів вже не ті. Оксана розповідає, що зараз вони не в змозі придбати щось коштовне, наприклад, автомобіль. На допомогу бійцям волонтерка особисто за 4 роки витратила 100 тисяч гривень.

«У мене більше немає грошей. Зараз я навіть не можу поремонтувати свою машину. От такі часи настали, і не тільки в мене. Мої друзі, які особисто купили дві машини для бійців, зараз теж у великих боргах. І коли снайпери просять нас поремонтувати машину, то ми зберемо 10-15 тисяч гривень за місяць, вліземо при цьому в борги, але таки поремонтуємо», — розповіла жінка.

Зараз Оксана з іншими волонтерами набагато рідше їздить, ніж раніше. З різних причин.

«Щоб мені поїхати в АТО, треба заправити 150 літрів бензину, а це 4 тисячі гривень. За ці гроші можна придбати хлопцям бензопилу на зиму або генератор відремонтувати, або перерахувати гроші на ремонт машини. Зараз частіше перераховую бійцям на лікування, тим самим ветеранам, — розповідає. — А якщо їдемо, то це, швидше за все, візит ввічливості, підтримки, знак того, що ми їх пам’ятаємо, любимо».

Жінка на полі бою

Окрім гуманітарної допомоги, Оксана з колегою-волонтеркою й з поля бою хлопців рятувала: і з-під Іловайська витягали, і з Дебальцевого. Жінка не цуралась найгарячіших точок.

«Ми продовжуємо дружити із Сашею Буравченком з міста Токмак Запорізької області, якого ми витягли з-під Іловайська з Ларисою (Лариса Семиз — волонтерка — ред.). Ми його та інших хлопців дійсно вивозили звідти, без одягу, без нічого, обгорілих. Місто тоді було під «сепарами». Зараз він у 57-ій бригаді, тоді він воював у 51-ій. Цей хлопець (Саша Буравченко – ред.) отримав травму на нозі, йому дали інвалідність, але він по сей день воює, і шкандибає по цей день. Відмовився від мирного життя, неодружений. Зараз він у Пісках. Де він воює – ми за ним, просто щоб обійняти. Хрещеником його називаємо», — розповідає Оксана.

38391338_900571836800702_4671653210807599104_n

На фото Оксана Циганок із Сашею Буравченком

Жінка зізнається, що зараз на поле бою волонтерів не дуже хочуть пускати.

«Буває, ми пробиваємся, але через особисті знайомства», — не вгаває Оксана.

На фронт у Піски і Дебальцево жінка їздила на 5-му місяці вагітності. Як наважилась ризикнути – пояснює: просто була впевнена, що син Андрій народиться і все буде добре.

«Це зараз я почала боятися наїхати на міну, а тоді нічого не боялась», — каже жінка.

14064277_1109771179110327_3580512175778062510_n

Майже полон

А ще Оксана дуже боялася потрапити в полон, хоч і не носила при собі гранату, як багато волонтерів. Й одного разу таки потрапила б, якби зробила те, що хотіла.

Оксана з іншими волонтерами та головою Черкаської обласної ради мала віддати подарунки від черкащан групі розвідників, які мали повертатися із завдання. Зв’язатися з ними можна було лише по телефону, але зв’язок постійно зникав. Волонтери сяк-так домовилися із бійцями про зустріч, але не відбулося все так гладко, як того хотілося.

«Вже була 12-та ночі, не можна було їздити по цій території, бо стріляють як наші, так і не наші. Ми стали біля кафе, зв’язку з нашими немає, куди їхати – не знаємо, де ночувати — теж. Раптом під’їхала одна машина з донецькими номерами, інша. Я давай далі їхати, з непрацюючої заправки нас прогнали. Отак петляємо, а зв’язку нема й нема з нашими хлопцями. Їду, а збоку церквушка стоїть. Світиться всередині. Думаю, треба ж десь лягти, відпочити, бо вже третю добу за кермом сиджу. А церква для мене була осередком, де немає війни, де спокійно, безпечно, такий собі острів миру. Дивимося у вікно – дядіньки з бородками ходять. Ну священики ж напевно. А потім чуємо — працює рація. І до мене дійшло, що то не прості дядіньки. Ми як дременули звідти», — розповідає Оксана.

А то були чеченці, а в церкві – склад зброї.

У кукурудзяному полі і знайшли загублених бійці, які приїхали на КрАЗах з автоматами.

«Оксано, тут так не гуляють», — попередили хлопці.

«Так я ж не сама катаюсь, а з головою облради», — віджартувалась тоді жінка.

38412129_900563003468252_3210145658967162880_n

У той день, коли волонтери таки зустрілися з бійцями

На питання чи важко було, Оксана зізнається – важко. Інколи хотілось покинути все, здатися. Емоційне вигорання дуже сильно проявлялося у багатьох. Особливо коли віддаєш все, а чуєш, що заробили мільйони, що волонтери крадуть. Через це було дуже важко.

«Чи жертвувала чимось заради волонтерства? Так, найдорожчим — дітьми. І грошима теж жертвувала. Але гроші то таке, хоча через волонтерство бізнес «угробила». Чоловік сердиться через це, адже з фінансами зараз не дуже. Та в мене одна відповідь: одні віддають життя, інші здоров’я. Я віддаю те, що можу. Це мій вклад», — розповіла Оксана.

Волонтерство – це не робота, на ньому не заробиш грошей, скоріше віддаси. Це поклик душі, який приносить жінці величезне задоволення.

10438977_345895738934984_1454600617522810918_n

Спілкувалася Наталія Захарченко

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований

«Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом

Можливо Вас зацікавить

Благодійність
Допомогу від благодійників отримав молодий чоловік, який травмував хребет під час пірнання
Благодійність
Благодійний фонд «Деликат» передав кошти пенсіонерам і тяжкохворим черкащанам
Благодійність
Важкі хвороби і бідність: черкащани звертаються по допомогу до благодійного фонду «Деликат» (ФОТО)