ВІЙНА БЕЗ РОЖЕВИХ ОКУЛЯРІВ. ЧЕРКАСЬКІ ВОЛОНТЕРКИ БЕЗ СНУ Й ВІДПОЧИНКУ ДОПОМАГАЮТЬ ФРОНТУ

Мужність не має статі й не знає кордонів, вона народжується в серцях людей, відданих своїй справі, своїй країні та які знають й розуміють цінність життя. Із початком збройної агресії росії український народ став єдиним кулаком – Збройні Сили, волонтери та цивільні об’єдналися в єдиному прагненні – перемогти!

Волонтери нині показують хоробрість та міць, вони не шкодують ані часу, ані сил, ані життя: збирають кошти, купують все необхідне й особисто відвозять на фронт.

Журналісти видання «Вичерпно» поспілкувалися із волонтерками Центру допомоги армії в Черкасах і цю розповідь вирішили присвятити саме жінкам. Вони знайшли своє місце на цій війні – віддають всю свою енергію, аби захисники зі зброєю могли боротися з ворогом у повному військовому обладнанні, ситі та здорові.

Волонтерство – не для слабких

Голова Центру допомоги армії Оксана Циганок – на волонтерському фронті ще із 2014 року, тобто відтоді, коли в кремлі раптом вирішили, що Донбас – це росія. До Центру тоді входили різноманітні громадські організації та небайдужі черкащани. Із перших днів війни волонтери їздили на передову до військовослужбовців ЗСУ та добровольчих батальйонів, забирали поранених, зокрема, й із Дебальцевого та Іловайська.

Оксана Циганок

«Оцей кістяк зараз зберігся. Всі вісім років ми працювали, але не з такою потужністю як зараз, бо не було ресурсів і коштів. Проте варто сказати, що тоді й потреби були менші. Нині фактично Україна – у вогні, Україна – в оточенні. Ми насамперед намагаємося допомогти військовим на передовій, адже якщо вони вистоять, то фронт не прийде в Черкаси. Ми зменшили допомогу територіальній обороні міста, хай вони нас вибачають (*посміхається), ми їх дуже любимо і шануємо, але зараз переорієнтовуємося на «гарячі точки» – розповідає Оксана Циганок. 


Волонтерство – не для слабких, воно дуже виснажує й емоційно, і фізично. Ці «НАДлюди», як інколи їх називають, майже не сплять і працюють без вихідних. Іванна Дубова – одна із координаторок волонтерського Центру констатує, що в багатьох людей не вистачає сили бути волонтерами, але це – нормально.

Іванна Дубова

За словами Оксани Циганок, на початку повномасштабного вторгнення в Центрі було близько 300 людей, адже активно долучалися переселенці, які хотіли хоч чимось допомогти армії й відволіктися від новин.

«Багато хто хотів стати волонтером із 24 лютого. Люди приходили, були декілька днів і йшли. У нас тут хаос, ми іноді кричимо, у нас все швидко відбувається. Не всі люди можуть тут допомагати, але вони можуть долучатися до волонтерства і в іншому форматі. У нас тут просто великий Центр, який тримає всіх навколо себе», –  каже Іванна.

Станом на сьогодні тут стабільно працює приблизно 50 волонтерів, 90% з яких – жінки. У половини дівчат чоловіки служать у лавах ЗСУ, тому вони як ніхто розуміють важливість своєї діяльності. Роботу в Центрі розподілили за різними напрямами: амуніція, харчування, витратні матеріали, медицина, пошук автівок тощо.

Інна Лук’янченко в цивільному житті – адвокатка, а з 24 лютого – волонтерка Центру допомоги армії. Жінка займається забезпеченням харчуванням тероборони та підрозділів у зоні бойових дій.

«Найчастіше відвозимо сухпай, адже військові не завжди мають можливість приготувати їжу на кухні. Часто передаємо мівіну, печиво, чай, каву. Деякі містяни на безоплатній основі готують тушкованку, ми за це дуже вдячні. Небайдужі громадяни дуже допомагають нам: несуть їжу, пилки, генератори тощо. Кожен українець робить все, що в його силах», – зазначає Інна Лук’янченко.

Інна Лук'янченко

«Жінкам їздити на фронт простіше»

До волонтерства в Черкасах долучилися багато мужніх, хоробрих дівчат. Вони доводять справами, що їм небайдужа доля країни та людей, які стоять на її обороні. Зокрема, черкащанки Іванна Дубова, Лариса Семиз, Оксана Циганок та Оксана Савченко особисто їздять на передову за кермом автівок.

«Нас іноді називають неадекватами або жінками зі сталевими яйцями. Я за 8 років здійснила близько 800 поїздок на фронт. До речі, 95% чоловіків із окупованих територій, які приходять із бажанням допомогти, на позиції їздити бояться. Ми ж часто їздимо, часто потрапляємо під обстріли. У таких випадках я сподіваюсь лише на Бога й молюся, адже іншого виходу не знаю. Я завжди кажу, що якщо прийде мій час, то нехай це краще станеться під час допомоги людям, ніж сидячи на дивані», – каже Циганок.

Щодня на фронт із волонтерського центру відправляють щонайменше один-два екіпажі. Часто за кермом саме жінки.

«Чоловікам теж страшно, – констатує водійка-волонтерка Лариса Семиз. – Їздити на передову жінкам простіше, адже на чоловіків інша реакція й на блокпостах, і в різних ситуаціях. Ми можемо доїхати фактично скрізь. Іноді ми потрапляємо під обстріли і, звісно, тоді стає дуже страшно. Із перших днів цієї війни я на Київ їздила разів 10, на Схід – лише один раз. Ось наступна моя поїздка буде під Ізюм».  

семиз
Лариса Семиз

Зробити неможливе

Черкаські волонтери намагаються «закрити» всі потреби армійців: від чаю та цукерок до тепловізорів, дронів та автомобілів. Також тут довантажують усім необхідним інших волонтерів, які проїжджають через Черкаси.

«Наприклад, нещодавно я відвезла під Харків квадрокоптер, вартістю 10 тисяч доларів. Зараз у нас на подвір’ї стоїть чотири легкові повнопривідні автомобілі – саме таких потребують наші хлопці. Ще ми завантажуємо три мікроавтобуси, які поїдуть до Слов’янська, Сєвєродонецька та в київський шпиталь, – каже пані Оксана. – До того ж ми знайшли й мікроавтобус, на якому можна буде вивезти поранених. Для прикордонників, які стоять на лінії вогню в Попасній, веземо тепловізор. Ми дуже поспішаємо, адже, за даними розвідки, ворог зосереджує на Донбасі значні сили, тож хочемо встигнути до цього загострення допомогти нашим хлопцям по максимуму».

Кошти в Центр надсилають небайдужі громадяни з України та з-за кордону. Центр допомоги армії знаходить контакти і в США, і в країнах Європи. Активно допомагають волонтерам і представники місцевого бізнесу.

 «Хлопцям постійно треба автомобілі: то мінівен, то джип, то пікап. Спочатку ми не вірили в свої сили, бо не знали, де на те все гроші брати. Ми всі разом “включаємося”, знаходимо виходи на різних людей, які допомагають. Усього для військових ми викупили вже понад 10 автівок», – зауважила Іванна Дубова.

На запитання про те, в чому нині є потреба в Центрі допомоги армії, його очільниця швидко відповіла: «У всьому». За її словами, навіть дорослі, загартовані боями чоловіки на фронті чи не найбільше радіють звичайним шоколадкам. Окрім цього, військові просять привезти кави, чаю, цукерок, печива, цигарок.

Для забезпечення усіх потреб, у Центрі відкрили валютний рахунок та рахунок громадської організації. Усі охочі можуть допомогти армії за цими реквізитами:

Рахунок БО “Центр Допомоги Армії”, Код ЄДРПОУ 39431007

р/р 2600331101469 МФО 354507 АТ “Ощадбанк”

Призначення платежу: Благодійний внесок

Про що мріють волонтери

Люди в Центрі зізнаються, що майже не мають сну. Проте нині вони готові не шкодувати себе й спрямовувати всі зусилля для перемоги України. До речі, в тому, що росія програє в цій війні й буде відповідати за всі свої злочини, тут не сумнівається ніхто.

 «Перемога буде за Україною і це однозначно, але вона буде нелегкою. Я вірю українській армії з перших днів війни, я її обожнюю. На сьогодні ми – єдиний кулак: Збройні Сили України, волонтери та український народ. Нам ще потрібно звільнити наші окуповані території. Я мрію поставити український прапор в Донецьку та Луганську й відпочити в Севастополі», – каже Оксана Циганок.

За її словами, бойовий дух українських армійців дуже високий, адже вони хочуть помститися за геноцид, який нині росія проводить в Україні.

«Рашисти – це реальні виродки, яких треба винищувати, – каже пані Оксана. – Я сподіваюсь, що ми доведемо цю справу не лише до перемоги, а й до Гааги, де путін й вище військове командування росії будуть покарані так само, як свого часу були покарані німецькі нацисти. Я справді мрію про це, й хочу, аби під ними горіла земля!»

Авторка матеріалу – Анна Савицька,

відеооператор – Володимир Осауленко