Гарячі новини:
«Він мріяв побачити рідний Донецьк вільним, але не дійшов до нього 15 км», - історія загиблого черкасця, який воював за незалежність України
Уродженець Донеччини, який не прийняв російську владу на рідній землі у 2014 році, а з початку повномасштабної війни став на захист Батьківщини зі зброєю. Вірний своїм принципам чоловік, який мужньо боронив цілісність своєї країни. Єдиний син, який беріг та захищав своїх батьків. Історія справжнього Героя України Дениса Бучмінського.
Денис Бучмінський добровольцем пішов на війну для захисту кордонів України після повномасштабного вторгнення рашистів на територію нашої держави. Військового досвіду хлопець не мав та був переконаний, що це – його призначення й інші варіанти навіть не розглядав.
А до війни було мирне дитинство, навчання в університеті, відстоювання української Донеччини на площах і майданах та переїзд до Черкас.
Батьки полеглого Героя поділилися з журналістами видання «ВиЧЕрпно» історією життя свого сина.
«Він дуже любив українську історію й навіть навчався в українському ліцеї»
Денис народився і виріс у Донецьку. Його мама, Лариса Павлівна, згадує, що він був як більшість хлопчаків – активним, веселим та допитливим. Із трьох років почав самостійно читати. Любов до книг, до речі, проніс крізь усе життя й навіть у якості подарунків обирав саме літературу.
– Він був як усі хлопчики, десь міг побитися, десь трохи хуліганив, – згадує з посмішкою мама.
З віком хлопець почав цікавитися зброєю та військовою історією. Навіть мріяв стати військовим.
– Він міг годинами говорити про історію різних воєн. Знав події різних битв, хто, де, коли і як наступав, які були угрупування, хто ними керував, яку зброю та техніку використовували, – поділився батько Дениса Юрій Вікторович.
Денис із першого класу навчався в українському ліцеї в Донецьку. Навчання було також українською мовою. Батьків попереджали, мовляв, – це не зручно, адже вдома спілкування відбувалось російською. Але, як згадує мама хлопця, для нього це ніколи не було проблемою. І вже згодом, коли Денис із родиною переїде до Черкас, взагалі почне відмовлятися від усього російського.
У шкільні роки у хлопця проявилися здібності до іноземних мов. Він спілкувався з носіями мов, які вивчав. Захопився англійською, німецькою, розпочав вивчати іспанську.
Своє життя Денис планував пов’язати з міжнародною економікою, тому й закінчив у 2014 році Донецький університет економіки й торгівлі.
«Він не прийняв «нову владу» у Донецьку й виходив на мітинги»
Коли в Донецьку почалася окупація, Денис категорично відмовився приймати «нові порядки». Хлопець виходив на мітинги й мирні демонстрації на підтримку України.
– Це все почалося з мови. Це був привід, яким вдало скористалися. Проте у Донецьку тоді проходило багато мітингів і йшла на них здебільшого молодь, – згадує події 2014 року Лариса Павлівна. – Спершу це були відносно мирні мітинги. Молодь висловлювала свою думку.
Але пропаганда свою справу зробила й агресивно налаштованих людей з чіткою проросійською позицією ставало більше. Саме тоді на одному з мирних мітингів зарізали одного хлопця, який був учасником демонстрації. Мітинги переросли в протистояння.
– Хлопців, які зібрались на мітинг, почали жорстоко розганяти із залученням «тітушок». Їх гнали з битами та арматурами вулицями Донецька. Так конфлікт починав загострюватись. Ми, як і будь-які батьки, хвилювались за дитину. Ми з’ясували, що його й інших активістів женуть вулицею. І коли йому вдалося вирватися з цього оточення, ми його вивезли звідти. Його й декількох інших хлопців. Протистояти такому було просто неможливо, адже хлопці навіть не були озброєні, – згадують батьки.
Саме в той вечір Денис приніс додому український прапор. Це стало символічним моментом для родини. Цей прапор і нині десь захований в родинному будинку в рідному Донецьку. Уже на прощанні із Денисом, військове командування вручили батькам Героя синьо-жовтий стяг.
– До нього наче повернулося те, що він залишив там, у Донецьку. Повернулось… тільки вже до загиблого, – зі сльозами на очах розповіла мама.
«Однодумців було мало, більшості було однаково, яка влада»
Не всі з оточення Дениса тоді розділяли його думку й стійку проукраїнську позицію. Завжди вибірковий у друзях, хлопець перестав підтримувати зв’язок з тими, хто залишився осторонь.
– Більше було тих, кому було просто байдуже, яка влада. Людей із чіткою проукраїнською позицією виявилося не так багато, але достатньо. Більшість цих людей теж поїхали з Донецька, – говорить Лариса Павлівна.
«Як тільки хлопець переїхав у Черкаси, він перестав слухати російську музику»
У 2015 році родина Бучмінских переїхала в Черкаси. Тут хлопець почав ще активніше захоплюватися саме українською історією, становленням України та всіма деталями минулого нашої держави.
Денис із батьками, як тільки опинились у Черкасах, блукали вулицями малознайомого міста й потроху його вивчали, знайомились із історією та починали звикати до нової домівки.
Ще тоді родина вірила в повернення у рідний край. Проте вже в ті часи Денис почав викорінювати з себе все російське. І як тільки хлопець залишив Донецьк, він перестав навіть слухати російську музику.
У Черкасах Денис почав працювати й поступово будувати нове життя. Тут з’явилися нові друзі, плани на майбутнє й перспективи. Але 24 лютого 2022 року все знову змінилося.
«Він пішов навіть не замислюючись. Вважав захист країни своїм обов’язком»
25 лютого, на другий день повномасштабної війни Денис, який не мав жодного військового досвіду, пішов до військкомату.
– Це рішення він ухвалив сам. Тут не було й роздумів. Він пішов навіть не замислюючись, – розповів батько Героя. – Його розподілили до ТРО.
Через те, що хлопець не мав військового досвіду, його робота полягала в будівництві блокпостів. Вони носили пісок та готували укріплення. Далі хлопця відправили в резерв.
Повістка Денисові прийшла пізніше. У навчальному центрі на Черкащині півтора місяці він проходив підготовку, а далі – чотири місяці хлопець служив на кордоні з росією у Чернігівській області.
«Він не розповідав нам усього, завжди казав, що він на другій лінії оборони, а вибухи десь далеко»
Про деталі військової служби Денис батькам не розповідав. Постійно намагався їх оберігати й захищати.
– Це стосується як першого періоду служби, так й іншого. Він нас дуже оберігав і постійно казав, що все добре, а обстріли й вибухи десь далеко, – згадує мама.
Проте батьки нерідко відправляли синові посилки й намагались хоч приблизно здогадатися, де їх син зараз. Юрій Вікторович та Лариса Павлівна постійно слідкували за ситуацією в тому регіоні й, усупереч словам сина, хоч приблизно розуміли всю реальну ситуацію.
– Коли Денис приїхав у відпустку, я просила розповісти хоч щось: куди потрапляли, що було. Але він тільки засміявся й пообіцяв коли-небудь все розказати, – говорить Лариса Павлівна.
Товариші по службі зателефонували Денисові й повідомили про відрядження на схід України. Для батьків це стало ударом, адже рівень небезпеки в тому регіоні був критичним. Батько й мати військового до останнього сподівалися, що сина не відправлять у бік Донецька. Але Денис твердо заявив, що хтось має бути там і він поїде зі своїми побратимами.
Денис із товаришами по службі вирушив на Мар’янський напрямок. Для батьків знову почався час здогадок, тривог і міркувань. Вони шукали на карті ймовірні точки розташування сина та слідкували за ситуацією.
По можливості Денис виходив на зв’язок. Писав батькам українською мовою, а завжди російськомовні мама з татом намагалися й йому відповідати державною.
«Він мав вийти на зв’язок, але коли зателефонували з військкомату, ми все зрозуміли»
Запланована дата зв’язку – 30 жовтня. Тоді Денис мав сконтактувати з батьками. Але в той день очікуваний дзвінок так і не пролунав.
Батьки звикли, що через ситуацію, у якій знаходиться їх син, виходити на зв’язок не завжди вдавалось. Тому просто чекали на якусь звістку.
Напередодні військовий повідомив, що йде на виконання якогось завдання, але запевнив батьків, що небезпеки немає.
– 30 числа ми чекали на дзвінок. Ми думали, що може просто не бути зв’язку. Ми дуже хвилювались, але сподівалися, що дійсно просто немає можливості сконтактувати. Але коли пролунав дзвінок із військкомату (Черкаський обласний ТЦК – ред.), ми все зрозуміли, – розповів Юрій Вікторович.
Загинув Денис 30 жовтня під Вугледаром від артобстрілу та штурмових дій противника. За словами батьків воїна, його побратими другого листопада повернулися за тілами загиблих, щоб у рідних була можливість попрощатися.
Дениса Бучмінського та його товариша по службі черкащанина Богдана Остапенка провели в останню путь сьомого листопада на площі Слави. Люди проводжали Героїв на колінах.
Пізніше побратими Дениса сказали батькам, що хлопець дуже хотів побачити рідний Донецьк українським, але не дійшов до нього 15 кілометрів.
«Уже не повернемося жити в Донецьк, тепер ми черкащани»
Поховали Дениса на Алеї Слави в Черкасах. Усю організацію прощання взяла на себе міська рада.
Юрій Вікторович і Лариса Павлівна тепер вважають Черкаси своїм домом і більше не планують повертатися жити в Донецьк. Вони хочуть бути поруч зі своїм сином. Хоча пройтися вулицями вільного українського Донецька все ж мріють.
– Зараз нам кажуть, що ми повинні прийняти його вибір піти захищати країну, бо він так вирішив. Не знаю, наскільки це може бути втіхою для нас, але це дійсно його вибір, – кажуть батьки.
Тепер Лариса Павлівна й Юрій Вікторович часто прогулюються містом і роздивляються меморіальні дошки загиблим українським захисникам. Там зібрані фото полеглих черкасців за всі вісім років війни.
«Як закінчиться війна, поїду туди, де він загинув»
Батьки Героя по картах і зібраних по крупинках даних змогли хоч приблизно зрозуміти, де загинув їх син. Після війни мама Дениса планує поїхати у цю місцевість.
Хлопець мріяв увійти в Донецьк, щоб його звільнити й постійно повторював, що Донецьк – це Україна. Військовий без страху й сумніву йшов до мети й відмовлявся жити в російському Донецьку. Молодий чоловік, у якого попереду було все життя, вірив у вільну, мирну та незалежну Україну та загинув у нерівному бою за Батьківщину.
Редакція видання «ВиЧЕпрно» висловлює щирі співчуття усім родинам загиблих українських воїнів. Вічна слава Героям!
Авторка матеріалу - Наталія Напорко
17.11.2022