Ворожа техніка йшла декілька днів. Прикордонні громади Чернігівщини пережили понад місяць окупації й бояться повторення

О п’ятій ранку вони почули перші вибухи, а вже за декілька годин вулицями їхнього села рухалася ворожа техніка. 37 днів Ільмівка, так само як і навколишні села та міста Чергнігівщини, які знаходяться неподалік білорусько-російського кордону, перебували під окупацією.

При заїзді в село першим тебе зустрічає мобільний оператор повідомленням «Вітаємо в білорусі». Ільмівка розташована всього за декілька кілометрів від кордону з уже не дружньою Україні державою. Жителі цього, як і багатьох прикордонних сіл, мають там родичів, тож до останнього не вірили, що звідти на них поїдуть танки.


Село, що знаходилося за два кілометри від білоруського кордону, опинилося в повній ізоляції

– Окупація в селі Ільмівка почалася 24 лютого із обстрілу зі сторони росії о 5 годині ранку, тривав він 24 хвилини, після чого ми почули звук техніки, що наближається, а вже незабаром побачили й саму військову колону. Спочатку ми не могли розібрати, чия вона, оскільки не було ніяких розпізнавальних знаків. Тоді вже, як побачили прапор росії, то зрозуміли, що почалася війна, – розповіла Наталія Григоренко, староста шести населених пунктів Володимирського старостинського округу, до якого входить і село Ільмівка.

Унаслідок обстрілів в селі були пошкоджені будинки та техніка, постраждала худоба.

Фото пошкоджень, які залишили після себе окупанти
Фото з сайту "Новини Городнянщини"

Села опинилися практично в  повній ізоляції від центру їхньої громади – міста Городня. Лише раз на три дні вдавалося підвозити жителям старостинства хліб.

Буквально за декілька кілометрів від села Ільмівка знаходиться білоруський кордон

На щастя, людей  окупанти не чіпали, проте ними була взята в полон бригада місцевої ремонтної бригади РЕСівців і вивезена в білорусь. Через певний час людей таки відпустили.

Вижити вдалося, розповідає Наталія Григоренко, завдяки згуртованості людей:

«Моя мама, у якої була корова, ділилася з односельцями молоком, яйцями, салом».

– Більш заможні сім’ї допомагали біднішим. І молоком, і  салом, і картоплею, ділилися всім, у кого що було. Так виживали, – додала жителька села Ільмівка Тетяна Хіхлуха.

Жителі села зустрічають волонтерів з Черкащини

З окупантами на контакт ішла переважно староста:

«Він на мене наставив автомат і каже: «Жінко, ідіть додому». Після чого я сказала, що я у себе дома. Він підняв руки: «Да, да… Я все зрозумів», – сказав. І після цього вже опустив зброю».

Зараз ситуація в громадах потроху стабілізується, відкриваються магазини, а  селяни засаджують городи.

Та щодня вони поглядають в сторону білоруського кордону, чи не поїдуть знову з їхньої сторони російські танки.

– Нам дуже страшно. Страшно було в перші дні, коли зайшла ворожа техніка. Але й зараз все населення села дуже боїться того, що знову це повториться, – ділиться пані Тетяна.

Фото з сайту "Новини Городнянщини"

Ворожа техніка рухалася через громаду декілька днів

Село Ільмівка входить до складу Городнянської громади, єдиної в Україні, яка, за словами міського голови Андрія Богдана, оточена ворогом з двох сторін, адже межує відразу і з росією, і з білоруссю, маючи з ними 51 кілометр спільного кордону.


– Ми потрапили в окупацію в перші години війни. Спочатку ворожі танки їхали в об’їзд Городні, а потім почали пересуватися безпосередньо через місто. В оточенні ми знаходилися з 24 лютого до 1 квітня. Усі мости навколо були зірвані, ми перебували в повній ізоляції. Не було постачання ні продуктів, ні ліків, ні готівки, – розповів очільник Городні.

Товарами першої необхідності містян вдалося забезпечити завдяки тому, що були свій хлібзавод та птахофабрика.

Оскільки окупанти рухалися через місто, то його не накривали ракетними обстрілами. Від бойових дій у місті постраждали близько 40 будинків на околиці міста.

– Поки могли, ми зупиняли колони їхньої техніки, перегороджували дороги деревами. Потім уже, коли вони побачили, що їм тут не раді, вони почали супроводжувати колони (озброєною охороною – ред.) й обстрілювати, – розповів Богдан.

Фото з фейсбуку Олексія Гончарука

– Вони заїжджали відразу з декількох сторін, їдуть ще й руками нам машуть, ніби як «визволителі», а вже як виїжджали, то автомати на нас наставляли. Наїжджали спеціально на стовпи, біля яких люди стояли… ніби так і треба, – розповідає Віктор Іванович, житель Городні.

Перші дні через місто пройшло дуже багато ворожої техніки, розповідають городнянці. Йшли відразу декількома потоками – і з білоруського, і з російського напрямків. Та вже незабаром по них почали завдавати ударів українські військові й окупанти перестали почувати себе на чужій території так вільно.

– Через наше місто йшло багато танків, машин, ми вставали й не пускали їх, два рази нам вдавалося їх повернути. Там, де вони з’являлися, було свинство, тому було дуже страшно. Одне слово «війна» всіх паралізувало, – розповіла про перші дні окупації жителька Городні Анна.

Фото з сайту "Сусіди.City"

– Танки йшли два чи три дні, але вже на третій день біля лісу наші красиво спрацювали й «набили» багато їхньої техніки. Вони стали боятися і вже перестали скупчуватися, – додав депутат місцевої ради Григорій Приймак.

Міському голові Городні вдалося уникнути долі його колег. Коли окупанти приїхали за ним, зібралися жителі міста й не дали його забрати. Російські військові пропонували йти на співпрацю з ними, на що Андрій Богдан відповів категоричною відмовою:

«Вони пропонували свою допомогу. Я сказав, що ми з усім справляємося самі. Потім вони запропонували, щоб поряд з нашим прапором висів їх. Я відмовився. Тому весь час ми працювали під своїм прапором. Звичайно, тут була їхня поліція. Вони наглядали за нами, підбурювали людей, але містяни витримали цей натиск».

Виживали завдяки згуртованості й гуманітарній допомозі

Городнянська громада виживала своїми ресурсами, коли ж місто розблокували українські військові, до них почали приїздити волонтери.

Меценат та підприємець із Черкас Араік Мкртчян здійснює вже далеко не першу поїздку в регіони, які постраждали від російських окупантів. На Чернігівщину вирішив поїхати після дзвінка знайомого, який розповів про ситуацію в прикордонних громадах, які пережили окупацію.

– На мене вийшли друзі з Чернігова, які розповіли, що села Городнянської громади були в окупації й там важка гуманітарна ситуація. Попросили, щоб ми приїхали, якщо можемо, – розповів Араік Рафікович.

З собою черкаські волонтери привезли близько 5 тонн муки, крупи, тушонку, інші продукти харчування та засоби гігієни. Загалом вийшло близько 11 тонн гуманітарної допомоги.

Зараз місто та навколишні села потроху оговтуються, проте будь-якій допомозі раді. Гуманітарку, яка приїхала, із Черкас роздаватимуть перш за все малозахищеним верствам населення.

Міська влада робить запаси харчів і медикаментів в укриттях. Зізнаються, навчені гірким досвідом, хочуть бути готові до будь-яких сценаріїв. Найбільше ж бояться, що окупант знову повернеться на їхню землю.

Авторка матеріалу – Анна Романенко

Відеооператор – Володимир Осауленко