«Вирішила їхати, коли бігла босою до підвалу»: як родина із Харкова під обстрілами тікала на Черкащину ​

Війна, що розпочала росія проти України, поділила на «до» та «після» життя сорока мільйонів українців. У когось «спецоперація» забрала дім, у когось – рідних, у когось – життя.

 

Євгенія Ніколаєва – одна із майже семи мільйонів українців, яка разом із родиною змушена була покинути власну домівку через війну. Вона народилася, виросла і проживала в Харкові всі 28 років свого життя. Там познайомилася із майбутнім чоловіком та народила двох синів. До повномасштабного вторгнення  Женя була в декреті – виховувала 7-місячного Макара і 5-річного Нікіту, а чоловік Микола працював у місцевому ресторані. Того страшного ранку, 24 лютого, родина, як і більшість українців, прокинулася від вибуху.

 

«Ми жили в районі Північної Салтівки й приблизно там все почалося. Спочатку не зрозуміли що це, адже думок про повноцінну війну в нас не було до останнього. Ще 23 лютого ми гуляли з візочком, пили каву і говорили, що не може бути такого (повномасштабної війни, – ред.), а 24 – прокинулися під ці звуки, – згадує Женя. Спочатку зібралися кудись бігти, але було вже тихо й ми подумали, що помилились. Потім відбулася ще низка вибухів, тоді вже ми поїхали до батьків у інший район. Проте й там було небезпечно».


Оскільки до обіду канонади не припинялись, родина вирішила піти до метро, але за декілька годин, на свій страх і ризик, вирушила додому по найнеобхідніші речі. Аби щоразу не бігати до метрополітену, Микола з татом облаштували власне укриття в приватному секторі, і 10 днів сім’я ховалася від авіанальотів та ракетних ударів саме там.


«Як мама, я намагалась себе стримувати і не показувати дітям весь той страх, який відчувала, коли бігала під обстрілами. У молодшого, пам’ятаю, були такі очі перелякані, сказати він ж нічого не може. Старшому сину ми могли вже щось пояснити. Але діти не плакали», – каже Женя.

Будинок, де жила родина Ніколаєвих, також потрапив під обстріл. Снаряд влучив у 14 поверх, він вигорів повністю. Квартира Жені та Колі знаходиться на 13 поверсі. Оскільки вікна помешкання виходять на протилежну сторону від тої, куди прилетів снаряд, у них вилетів лише один склопакет, інші ж, вони сподіваються, вціліли. 


Покинути все

Рішення про те, що треба їхати з Харкова, сім’я ухвалила, коли за дві трамвайні зупинки від їхнього будинку влучила ракета. 

«Це сталося вночі. Тоді було дуже гучно та страшно. Я схопила свого меншого сина в ковдрі, старшого взяла  під руку й босою бігла до підвалу. Після цього я захотіла поїхати звідти, аби ні я, ні мої діти не просиналися під ці звуки».


Микола Ніколаєв згадує, що усі найнеобхідніші речі для переїзду він збирав, коли почався обстріл.

«За годину ми дуже оперативно зібрали усі речі, які змогли, й вирушили в дорогу. Їхали ми два дні, адже спочатку потрапили в затор у Харкові, а потім багато часу втратили на блокпостах. На щастя, дібралися ми без пригод. Їхати далі ми нікуди не збираємось, а тим паче за кордон», – зазначив Коля.

Прийняла в себе родину двоюрідна тітка Жені – Валентина Житкова в Білозір’ї, що на Черкащині. За словами переселенців, до нового життя їм було доволі легко адаптуватися, адже вони – в домашній обстановці.

«Звісно, якби ми були в якихось умовах типу спортзалу чи ще чогось, нам би довелося довше звикати. Сюди ми потрапили, як додому, нашу сім’ю гарно прийняли. Нам тут тепло і затишно», – каже Євгенія

 

5-річний Нікіта вже звик до нового дому й навіть знайшов подружку Яну по сусідству:

«Як виходиш із двору – вона живе відразу навпроти. Ми з нею в футбол граємо, вона мені голи забиває. Я хочу повернутися додому, але через війну я не можу», – засмучено розповідає Нікіта.

 

ВІЙНА – ЦЕ КОЛИ НА ВСІХ НЕ ВИСТАЧАЄ

Усю необхідну гуманітарну допомогу родині надають у сільській раді Білозір’я. Одяг, підгузники, дитяче харчування, іграшки, засоби гігієни – все це переселенці отримують абсолютно безкоштовно.

Анатолій Березневич працює на складі гуманітарної допомоги в Білозірській сільській раді. Каже, що найбільша потреба – в одязі та продуктах. Більшість людей приїхали ще в зимових речах, тому там нині збирають весняні куртки та взуття. 

Виконавчий комітет із перших днів війни звертається  із офіційними запитами про допомогу до різних благодійних організацій. На декілька запитів вже відгукнулися, на склад привезли речі, матраци, подушки, ковдри. Нині, кажуть, це дуже важливо, адже деякі люди вимушені спати просто на підлозі.


«Повністю забезпечити усіх ми не можемо – не вистачає ресурсів. Постільної білизни вже немає, наприклад, її швидко розібрали. У кого є можливість, будь ласка, допомагайте нам, адже ми намагаємося забезпечувати і внутрішньо переміщених осіб, і військових на передовій», – закликав Анатолій Березневич.

У Білозірській громаді вже прийняли 397 осіб із «гарячих точок», 35 із них – у селищі міського типу Ірдинь. Найбільше переселенців – із Києва, Харкова та Чернігова. Оскільки розмістити їх у комунальних закладах немає можливості, їх заселюють до приватних будинків.


«Ми знаємо, що в нашому селі є багато будинків, де ніхто не живе, вони виставлені на продаж, але не більше 30 людей відгукнулися і згодились взяти до себе переселенців. Це мало. Якщо є можливість, будь ласка, звертайтесь до нас, щоб ми могли записати ваші контактні дані й у разі потреби розмістити людей», – звертається до односельчан начальниця відділу соціального забезпечення виконавчого комітету Білозірської сільради  Тетяна Шевченко.


Попри те, що на Черкащині добре, все ж родина Ніколаєвих мріє найближчим часом повернутися до рідного Харкова. За словами міського голови Ігоря Терехова, російські окупаційні війська знищили в Харкові 15% житлових будинків. Женя ж сподівається, що їхня квартира вціліла і їм буде куди повертатися, коли в місті стане безпечно.

«Я хочу додому (*плаче). Як би добре мені та моїй родині тут не було, я хочу додому. Вірю, що все це скоро закінчиться. Дуже вдячна людям, які стоять щодня за нас, за те, що захищають нас, нашу землю й нашу країну. Я вірю, що перемога буде за нами», – каже Женя.  

Авторка матеріалу Анна Савицька, відеооператор Володимир Осауленко