«Я особисто бачив, як плакали офіцери, тому що ніхто не знав, що робити», – боєць, котрий вийшов з Іловайського котла

Сьогодні в Україні скорботна подія: минуло 2 роки від прориву з Іловайського котла. Бійці 51-ї Володимир-Волинської окремої механізованої бригади зібралися разом, щоб згадати ті страшні часи у котлі, щоб не дати похоронити під шаром років цю трагічну сторінку сучасної російсько-української війни.

У Іловайський котел потрапило багато бійців: «Азов», «Донбас», «Кривбас», 92-а бригада та інші. Але саме бійців 51-ої бригади, на думку волонтерки Оксани Циганок, образили, називаючи зрадниками та дезертирами.

– Ці хлопці не йшли воювати за пільги, кошти. Ніхто взагалі про пенсію, про життя не думав. Вони, як-то кажуть, в одних «тєльняжках» ішли воювати за нашу країну, за нашу землю. Головне для них було – зупинити ворога. Ці бійці дійсно героїчні, тому що вони були першими, а першим завжди найважче. Було таке, що їм не вистачало патронів. Тому волонтери брали в інших добровольчих батальйонів, де був надлишок, і перевозили їх 51-ій бригаді. Техніка була стара, на якій їхні батьки в Афгані воювали, нові танки чи зброя нетреновані, зламані. Не було бронежилетів. Якщо й були, то 2 на десять осіб і неякісні. Касок було дуже мало… Карт не було… – розповідає волонтерка.

«У котлі було дуже багато бійців. Вибралися лише одиниці…»

Олексій Скоков, старший солдат:

Іловайськ – це не остання крапка відліку, адже почалось все набагато раніше…

Що сказати про Іловайськ…. Грубі помилки і зрада. Адже напризволяще кинули велику частину військ у котлі, нічого не роблячи для того, щоб звільнити бійців… А в перших рядах йшли справжні патріоти. Люди, які не чекали пільг, нагород, грошей. Вони просто хотіли звільнити свою землю від ворога.

«Я особисто бачив, як плакали офіцери в істериці, тому що ніхто не знав, що робити»

Іван Хиляс, молодший сержант:

Ми почули від знайомих з дальніх рубежів, що нас наче оточили під Іловайськом. Хоча, насправді, мало інформації доходило до нас. Мало хтось щось знав. За декілька днів до самого виходу я прочитав в Інтернеті, що 51-а бригада була повністю виведена із зони бойових дій. Це мене дуже здивувало. Але ніхто з хлопців не зневірився. Ми просто робили свою роботу. Хоча на той час уже ввели заборони: стріляти з міномета, застосовувати артилерію. А ворог обстрілював усім, що в них було.

Особисто я не бачив дезертирства та зради 51-ої бригади. Я знав декількох хлопців, які боялись, але діватись все одно було нікуди. Всі стояли до останнього.

Коли доходили до Новокатеринівки, останній раз згрупувалися. Вже у Новокатеринівці погрупувалися частинками з різних батальйонів: і добровольчі, і міліціонери були. Ми згрупувалися із 5 осіб. Виходили без командування та зв’язку. На наступну добу зателефонували Міністерству оборони, відновили зв’язок. А нам сказали: «Вас там не повинно бути. Вас там немає. Вибирайтеся, як хочете». Нам дали номер телефону начебто нашого командування 51-ої бригади. Ми туди зателефонували, просили, щоб забрали нас. А вони нам відповіли: «Допомоги від нас не чекайте. У нас немає ні техніки, ні людей, щоб вас забрати».

Остання телефонна розмова була із батьком. Йому я розказав, де він може забрати мене і ще одного мого побратима. Батько із матір’ю виїхали з Чигирина на Daewoo «Sens» і забрали нас із товаришом капітаном у Дніпропетровській області.

Деяких досі судять за дезертирство. Але цього не було.  Дезертирства я не бачив. У кожного була своя совість. Кожен як міг, так і вибирався, тому що на той момент бійців кинули повністю.

«Евакуації ніякої не буде. Якщо ви доберетесь до Волновахи, то лише там заберемо. Сьогодні останній термін»

Микола Липовий:

Коли ми дійшли до Комсомольска, зброю тримали напоготові, тому що мешканці на нас дивилися вороже, зубами скреготали. Просили води, ніхто не дав. Молодь тільки нас підтримувала. Ми зупинилися під фермою на околиці міста. Одна дівчина із братом прийшли до нас, принесли води і пакет з харчами. Ми боялися пити, думали, що отруєна. Але дівчина першою надпила, щоб показати, що воду можна пити. Чоловік сказав, що допомогти більше нічим не можуть. І попередили, щоб ні від кого не чекали допомоги.

Зідзвонювались із начальством, а вони нам сказали: «Евакуації ніякої не буде. Якщо ви доберетесь до Волновахи, то лише там заберемо. Сьогодні останній термін». Було 31 серпня. До Волновахи ми ніяк не могли дістатися за один день.

Дійшли до міста з горем пополам. Приїжджаємо до лікарні без зброї. Стоїть інкасаторська машина, герб зідраний. Стоять озброєні чеченці з бородами. Ну, думаємо, приїхали! Що залишалося робити? Виходжу і кажу їм: «Слава Україні!». У відповідь чуємо: «Героям слава». То були дійсно чеченці (посміхається), не “кадировці”.

«У Мар’янці штурм. А в нас проблема з акумуляторами. Хлопці штовхнули – поїхали!»

Андрій Анікієнко, механік-водій БМП:

Це було у квітні. Завели в ангари, дивимося – стоїть. Стоїть, але ж не їде. Ні інструментів, жодних ключів, нічого не було. Своїми силами відремонтували. Я взагалі до цього був електромонтером. Тепер вмію ремонтувати бронетехніку.

Коли були на передовій, почалися конкретні проблеми з акумуляторами. Хтось штовхне – поїхали штурмувати! Знову їхати, а замкомандира каже: «Будеш їхати?». Кажу: «Буду, якщо акумулятори будуть». За ніч знайшлися акумулятори, правда, від КамАЗа. Але нічого. Переробили клему і завелася.

Потім уже до волонтерів телефонував, просив форму, бо був весь у маслі, в солярі, і, звичайно, акумулятори.

«Хлопці телефонують, прощаються, бо вже не повернуться. Тоді гинули не десятки, а тисячі! А в нас святкували День Незалежності»

Оксана Циганок теж розповіла декілька вражаючо-трагічних історій з війни:

Хлопці виповзали, як могли. Коли ми знали, що був бій і там лежать поранені, є загиблі, ми дзвонили, куди тільки могли. Ми кричали: «Там поранені лежать… і там… і там… Допоможіть!». Відповідь була одна: «Витягніть їх із поля бою, тоді ми їх заберемо». Але ми й до поля бою не могли дістатися. Ми знали, що у медичних служб є гелікоптери, інша техніка, але без толку.

Коли ми вже везли поранених у Маріуполь, на основних напрямках стояли наші блокпости. Коли ми поверталися – не було нічого і нікого. Була така пустота… Ми просто долетіли до Маріуполя. Стоять на блокпосту 10 хлопців «на розслабоні» з автоматами. Ми кричимо: «Хлопці! А там російські танки! А там міномети! А там колони розбиті! А де наша армія?». А хлопці пожимають плечима. Ми кажемо: «Хлопці, не стійте, насіння не плюйте. Бо зараз як ринуть танки!». Потім, коли ми їхали до нас, не було нікого. Ми були шоковані. Ну десь же ж є наша армія. Ми зараз доберемось до неї, думали ми. А її не було… Якби ворожі танки пішли, то ворог домарширував би хтозна-куди.

У нас був зв’язок безпосередньо з бійцями. 23-24 срепня, День Незалежності, вихідні дні. Хлопці нам телефонують і розповідають, що «ми розбиті. Без зброї, поранені, немає зв’язку ні з ким. Нас 15 осіб, ми сидимо в селі», «…а ми сидимо в посадці…», «…а ми сидимо біля озера…», «…Допоможіть нам!». І ми із розложеними картами визначаємо приблизно, де вони. Одні десь у лісопосадці, інші десь біля якогось озера… Це був жах! Ми, волонтери, не навчені цим займатися. А хлопцям не було до кого дзвонити крім волонтерів, бо вони нікому не були потрібні. Ні Мінобороні, ні Генштабу, ні СБУ…

Ще був такий випадок, коли телефонує поранений (після Іловайського котла) і каже: «Я лежу у кукурудзяному полі, поранений у живіт, повзти більше не можу. Мобіла сідає. Я біля високовольтного стовпа». Десь між двома селами. Ми туди не могли поїхати, бо територія була вже не нашою. Ми почали телефонувати до селян. З одними зідзвонились, вони виїхали на мотоциклі, шукали його, але не знайшли… А Альона Каїрцева розповідала, що до неї телефонував хлопець, який сказав: «Я знаю, що я вже звідси не вийду. Можна я з вами попрощаюся». І він попрощався. Потім ми дізнавалися, чи вийшов цей хлопець із котла. Не вийшов…

51-а механізована бригада складається із добровольців. Різниця між добровольцями і мобілізованими очевидна. Мобілізовані можуть сказати: “Та я не хочу і не буду цього робити!” А добровольці прийшли сюди самі з певною ціллю. Тобі поставили завдання – ти повинен його виконати.

Бійці говорять, що можна кричати лозунги, співати гімни, але від цього нічого не змінеться. Потрібно справами змінювати країну на краще. Потрібно йти і працювати. І робити свою справу гідно!

А зрадництво було із самого початку. Тільки не від бійців. Вище беріть.