Я вмру, а те, у що я вірю, залишиться і житиме без мене – напевно житиме!..», – М. Драй-Хмара

в Блоги, Інна Кошова, Новини

ЛЮБОВ НЕОКЛАСИКІВ

 

ЧАСТИНА І

МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА

Когда в листве сырой и ржавой

Рябины заалеет гроздь, –

Когда палач рукой костлявой

Вобьет в ладонь последний гвоздь, –

Когда над рябью рек свинцовой,

В сырой и серой высоте,

Пред ликом родины суровой

Я закачаюсь на кресте, –

Тогда – просторно и далеко

Смотрю сквозь кровь предсмертных слез,

И вижу: по реке широкой

Ко мне плывет в челне Христос.

В глазах – такие же надежды,

И то же рубище на нем.

И жалко смотрит из одежды

Ладонь, пробитая гвоздем.

Христос! Родной простор печален!

Изнемогаю на кресте!

И челн твой – будет ли причален

К моей распятой высоте?

Цю поезію Олександра Блока згадував письменник Михайло Драй-Хмара на Колимі. Вона була суголосна його тодішнім почуванням і передавала його нестерпні і незаслужені муки. «Сьогодні мені було сумно. Я весь час пригадував «Осеннюю любовь» Блока… Прочитайте, коли ще маєте Блока», – писав він до дружини. М. Драй-Хмара знав О. Блока, ходив до нього на чай, захоплювався його поезією, і ця любов залишилася в нього на все життя.

Народився Михайло Драй-Хмара 28 вересня 1889 року в селі Малі Канівці Золотоніського повіту на Черкащині, в козацькій родині. Коли Михайлові було чотири роки, від тифу померла мати. Одного разу він пішов на могилку матері і загруз у болоті біля воріт кладовища. Селянам довелося рятувати маленького Михайла.

Mykhailo_Drai-Khmara_-_1910

Убогий цвинтар і ворота, –

та як побачить, як обнять?

Встрягають ніжки у болото:

весніє – журавлі летять.

Не розлучила матір з сином

і невблаганно-люта смерть –

і він розцвів над нею крином,

любов’ю сповнений ущерть.

Шкільна наука Михайлова почалася в селі Панське, але від жорстокого учителя хлопчик утік. Початкову освіту він здобув у Золотоноші. Далі була Черкаська гімназія, а згодом – Колегія Павла Ґалаґана у Києві. «Я не вріс в свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9-тьох і до 29-тьох) був ізольований від життя, – писав М. Драй-Хмара в щоденнику 3 січня 1925 року. – Спочатку «монастирське житіє» в Панському, від якого я, 9-літній хлопчик, буквально втік. Потім брудна Золотоноша. Далі гімназія, колегія, університет і, нарешті, блукання в тумані архаїчної філології. Хіба цього не досить, щоб зовсім одірватися від землі?»

Десь у 1909 році, перебуваючи влітку у Малих Канівцях, Михайло познайомився з болгаркою Наташею, яка приїхала на канікули до свого діда-поміщика, і вперше закохався у неї. Після закінчення Колегії Михайло отримав від неї в подарунок гроші і одяг. А в 1911-ому вона прислала йому з Болгарії листівку. Ту листівку у 1935 році під час арешту знайшли і поставили М. Драй-Хмарі в провину за зв’язок із закордоном…

У 1910-ому М. Драй-Хмара стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету. У цьому ж році він знайомиться з гімназисткою Ніною Длугопільською, яка через чотири роки стане його дружиною.

Я побачив тебе з трамваю.

Ти все та ж: голуба й ясна, –

тільки я, тільки я не розмаю

снігового сна.

Ти прийшла у вербляницю: “Здрастуй!

Про мене – хай верби цвітуть:

не топтатиму синього рясту,

у глуху виїжджаючи путь”.

Ожило у душі незабутнє…

Золотіє бань вінок,

і співає в далеке майбутнє

трамвайний дзвінок.

М. Драй-Хмара знав 19 мов, гарно співав, грав на фортепіано. Доброта, сердечність і людяність були прикметами його вдачі. На вулиці він не міг пройти повз жебраків і щедро давав своїй дитині гроші, щоб вона побігла і кинула бідному. Під час голоду, коли українські селяни вмирали на вулицях Києва, М. Драй-Хмара врятував розпухлу від голоду 15-річну селянську дівчину, давши круглій сироті притулок у себе. Він був ідеальним батьком для своєї доньки. Коли Оксана захворіла на скарлатину, Михайло Панасович перестав палити і після того ніколи до цигарок не повертався. У його письмовому столі завжди були цукерки, і часто, повертаючись з роботи, він приносив своїй доці рахат-лукум або халву.

Коли на груди ляже камінь

і дихать не дає мені,

коли, не приспаний роками,

розбудить жаль думки страшні;

Коли отрутою гіркою

налита вщерть душа моя

і плакать нишком, самотою

уже не в силі я, –

тоді голівку злотокосу

я до грудей своїх тулю,

дитячий лепет п’ю, як росу,

і оживаю, і люблю.

І знову віра воскресає

у серці стомленім моїм,

а сльози… їх уже немає,

і жаль розвіявся, як дим.

М. Драй-Хмара був особливою людиною, сердечною, людяною, у ньому гармонійно поєдналася краса внутрішня і зовнішня, він був гарно збудований, з ясним волоссям, життєрадісним обличчям і замріяними сірими очима. Акуратність була його характерною рисою – починаючи від рукописів, добре впорядкованої бібліотеки і кінчаючи бездоганністю одягу. Він був гарним спортсменом: добре вальсував на льоду, легко перепливав Дніпро, грав у волейбол, теніс і крокет, любив мандрувати пішки околицями Києва.

М. Драй-Хмара мав успіх у жінок, що, звісно, не знаходило розуміння у дружини. Про одне із таких захоплень пише він 10 лютого 1928 року в щоденнику так: «31 січня, 1 й 8 лютого зустрічався я з М., що в неї очі, як у ієромонаха Петра. Товариші її звали – «робітничо-селянська». Не думаю, щоб вона була селянка. 31 січня виникла думка про сонет: сонячний промінь проходить у морську глибінь, освітлюючи підводне життя морських рослин, чудернацьких риб, крабів тощо, – так зір твій, запавши глибоко в душу, освітлив її підсвідоме життя, де сплять потужні інстинкти, де причаїлися пристрасті, де смеркає розум. 1лютого – розмова в Домі учених. …Я був настирливий і необережний. Але чому ж вона не образилася на мене, вона, вірна Пенелопа? Терпіла, виходячи з егоїстичних міркуваннів? Ні: ми останні два рази навіть не балакали про те, що було причиною нашого знайомства. Це якась загадка. Потім утретє і востаннє: побачення в «Континенталі». Я чомусь був певен, що буде моя перемога. Хіба б вона пішла туди, якби в неї не було бажання? І я помилився: вона лишилася, як гірський сніг, чиста».

Ми тільки гралися з тобою —

душа коханням не цвіла,—

а за широкою рікою

тремтіла голуба імла.

І ми пішли туди обоє

рожевий ранок зустрівать.

Гуділи вітрові гобої

і пахла росяна трава.

Пустило сонце гострі жала,

ти пісні зачала співать

і піснею причарувала

мене, веснянко степова.

Тоді любов, як сніп горючий,

що мчиться в колесі з гори

й Купала осяває з кручі,

шалено вибухла й горить.

Із того часу, мов примара,

іду я за тобою вслід.

Над нами громовиць отара,

а поміж нас тернистий глід.

Поперед мене, легкокрила,

у далеч полинула ти.

Хотів би стать – і вже несила

од тебе очі відвести.

Не знаю, що це: щастя? мука? –

цей весняний трояндний герць?

Я тільки знаю, що розлука

чиєсь розіб’є з наших серць.

Ми вже не граємось з тобою,

і туга коло уст лягла…

Скажи: що робиш ти зі мною?

куди мене ти завела?

Через свої демократичні погляди М. Драй-Хмара не міг стати комуністом, не міг пристосуватись до сталінського режиму, але революцію сприйняв як національне й соціальне визволення. Однак ці ідеалістичні ілюзії згодом коштували йому життя. Задовго до свого першого арешту Михайло Панасович передчував увесь трагізм власної долі і долі української інтелігенції. М. Драй-Хмара належав до літературної групи «неокласиків», куди входили Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт, Максим Рильський. Своїм товаришам присвятив М. Драй-Хмара відомий сонет «Лебеді».

На тихім озері, де мліють верболози,

давно приборкані, і влітку, й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,—

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні для них були зими погрози.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

У 1926 році виходить перша і єдина прижиттєва збірка поезій Михайла Драй-Хмари «Проростень». Того ж року з’явилася друком його монографія «Леся Українка». Друга збірка віршів «Сонячні марші», приготована до друку в 1933 – 1935 роках, так і не побачила світу за його життя. М. Драй-Хмара активно працював як учений-лінгвіст, але це тільки до першого арешту. У 1933 році його арештували, а коли звільнили через три місяці, М. Драй-Хмара вже не міг влаштуватися на жодну роботу. Знайомі при зустрічах з ним не віталися. Маючи 19-літній стаж науково-педагогічної роботи, професор-поліглот Драй-Хмара не міг влаштуватися на роботу навіть у початковій школі (!).

І знов, як перший чоловік,

усім тваринам дав я ймення:

я зорі сестрами нарік,

а місяць – побратим у мене.

І всяку душу я живу

нарік, натхненний, по вподобі, –

а сам на самоті живу:

моя душа – безводна Гобі.

В свічаді зоряного сна

я бачу добрі й злі години…

У кого серце віщуна,

тому не обіймать людини.

У 1935 році М. Драй-Хмару заарештували вдруге. Непохитний і сильний, він був єдиним на процесі «неокласиків», хто, незважаючи на тортури, не зламався і не визнав себе винним. За нібито «контрреволюційну діяльність» М. Драй-Хмару засудили на 5 років таборів на Колимі. Після його арешту дружина і донька залишилися в Києві. Усі знайомі відвернулися, щодня приходив слідчий НКВД, що вів справу М. Драй-Хмари, бив Ніну Петрівну, вимагаючи підписати згоду на виселення, а вона не хотіла їхати з Києва. На вулиці Садовій у будинку №1 мешкала родина Михайла Драй-Хмари. Звідси Михайло Панасович, тримаючи за руку маленьку Оксану, ішов гуляти в Пролетарський парк, звідси дивився на Дніпро. В одному з листів із Колими в 1937 році він писав: «Мои любимые и дорогие, работая вчера в лесу, я увидел мотылька. …Образ этого насекомого перенес меня в Киев, в Пролетарский сад, где так часто я бывал и сам, и с вами, и где давно уже благоухают фиалки и блещет молодой, свежей и клейкой еще листвой стройные тополи и круглогрудые каштаны. Как хороши именно сейчас дымчатые дали разливающегося Днепра!.. В последний раз я видел Днепр 16 апреля 1936 г., вечером, но тогда он был свинцовый, угрюмый, неприветный, как и моя душа. Таким он мне теперь не представляется. Я вижу его в ореоле золотого, сияющего дня, равного которому нет во всем мире. Греясь под скупым колымским солнцем, я вспоминаю родное, ласковое, киевское солнце».

У 1937 році дружину з малою донькою таки вислали до Башкирії. Ця подія стала ще одним тяжким ударом для М. Драй-Хмари, але він все ще вірив, що минуть п’ять років і він повернеться. «Я ежедневно вас вспоминаю. Нет такого дня, чтобы я о вас не подумал. Сегодня мне снилась доценька; дня три тому назад снилась мне ты, Нинуся. Я счастлив бываю, когда вижу вас во сне. Пришлите, обязательно пришлите мне свою карточку. …Нас разделяют 15 тысяч км, но сердце мое бьется с вашими в унисон»; «Напишу о своем здоровье. Я очень, очень похудел. Запасы жиру, которые отлагались у меня на груди и животе, совершенно исчезли. Грудь – это кожа да кости: все ребра видать. На руках и ногах выдулись жилы, как у старых людей, как у моей покойной бабушки, что меня всегда поражало и удивляло. … Больше всего у меня болят руки, потому что руками приходиться больше всего работать, а они у меня слабосильные, как у ребенка. В ногах, в плечах еще есть сила, но в руках нет. …Хочу с вами еще увидеться, но не знаю, когда это будет. Надежда меня не оставляет – надеждой этой я только и живу».

На Колимі М. Драй-Хмару перекидали з одних концентраційних таборів до других, ніде не даючи змоги обжитися. З листів дружині і донці ставали відомі такі концентраційні табори, де йому довелося бути: Наґаєво, Ортукан, прііск Партізан, Експєдіционний, Ґорная Ларюкова, рєчка Утіная, Усть-Таєжная, Неріґа, Охотскоє… Це були сходинки до його смерті. У 1938 році поета знову засудили і додали ще десять років терміну. Це знищило М. Драй-Хмару і фізично, і морально. «Я не можу тобі писати… Я падаю на роботі, і тоді мене підвішують… Ноги опухли…»

19 січня 1939 року Михайло Драй-Хмара помер на Колимі.

І знов обвугленими сірниками

на сірих мурах сірі дні значу,

і без кінця топчу тюремний камінь,

і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори

і доганяю молоді літа,

лечу в далекі голубі простори,

де розцвітала юність золота.

Вернітеся, благаю, хоч у гості!

Не вернемось! – гукнули з даліні.

Я на калиновім заплакав мості

і знов побачив мури ці сумні,

і клаптик неба, розп’ятий на гратах,

і нездріманне око у «вовчку»…

Ні, ні, на вороних уже не грати:

я – в кам’янім, у кам’янім мішку.

«Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона, Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний», – писала Леся Українка. Михайлові Драй-Хмарі, як і його друзям Миколі Зерову, Павлу Филиповичу, знищеним комуністичним терором, судився той страшний шлях на Голгофу, шлях до останньої межі, за якою починається безмежжя вічності…

Зоріти ніч і бути з вами,

Холодно-росяні поля,

і слухать, як гуде з нестями

і стугонить вночі земля…

Як в темряві усе завмерло!

Хрусткий на серці стигне лід,

і з неба падають, мов перли,

огненні сльози Персеїд.

Використані матеріали праць

М. Драй-Хмари «Літературно-наукова спадщина»,

М. Жулинського «Слово і доля»,

В. Поліщука «Михайло Драй-Хмара: Людина, Учений, Поет»;

спогади доньки М. Драй-Хмари Оксани Ашер;

поезії М. Драй-Хмари.