ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ ЛЮБОВІ (ЧАСТИНА ІІ)

в Блоги, Інна Кошова, Культура, Новини

Інна Кошова

Кохання в житті Великих Українців

«Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?»

(Іван Франко).

1913(06)

ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ ЛЮБОВІ

ЧАСТИНА 2

«Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно».

У 1883 році в Станіславі Іван Франко знайомиться з донькою польського емігранта з Росії Юзефою Дзвонковською. І. Франко закохався в Юзефу. Після Ольги Рошкевич він уперше відчуває, що це саме та жінка, яка може стати його дружиною. Але Юзефа Дзвонковська відмовила Івану Франку.

«Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара.

Що між нами народнії сльози,

Що любитись нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від твого мій рід…»

Однак причина відмови була зовсім не в аристократичному походженні Ю. Дзвонковської. Як пізніше довідався І. Франко, вона була хвора на туберкульоз і неминуче мала померти, тому й відмовляла усім своїм залицяльникам, і лише І. Франкові сказала істинну причину відмов. Фелікс Дашинський, друг І. Франка, також закоханий в Юзефу, писав, що перед такою красою треба впасти на коліна і молитись, молитись: «О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки… Обняти тільки раз – і вмерти. Івасю, подивіться на її стан, на ті голубі очі. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею на край світу… Хто тільки у цьому маленькому Станіславові не був закоханий у неї! І всі безнадійно… Це якийсь диявол, а не жінка! …Вона суцільне мовчання. …Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності…».

Юзефа Дзвонковська стала народною вчителькою. Вона прожила лише 30 років і померла в 1892-ому від туберкульозу.

«Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір».

У листі до Агатангела Кримського Іван Франко писав: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших 10 літ…» Цю панночку-польку звали Целіна Журовська. Батько її, втративши маєток і гроші, прирік сім’ю на загибель. Целіну виховувала тітка, все виховання зводилося до одного – вдало вийти заміж. Цієї настанови Целіна Журовська твердо дотримується протягом усього життя. Свою кар’єру вона починає на львівській пошті. Саме тут, при поштовому віконці, і побачив її І. Франко. Поет їй не сподобався: блідувате обличчя вкрите веснянками, руді вуса і чуприна, сині очі з втомленими червоними повіками. Про його розум вона не знала, творів не читала і маєтку у нього не було. Він писав їй листи, ходив за нею слідом, годинами простоював під її вікнами. Під впливом цієї любові відбувається духовна і творча еволюція І. Франка – у його мистецькому доробку з’являється, словами О. Пахльовської, «чи не найбільш особистісний, вистражданий твір» – лірична драма «Зів’яле листя».

«Покоїк і кухня, два вікна в партері,

На вікнах з квітками вазонки,

В покою два ліжка, відхилені двері,

Над вікнами білі заслонки.

На кріслі при ньому сидить моє щастя,

Само у тужливій задумі:

Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить

У вуличнім гаморі й шумі.

Когось дожидає… Та вже ж не для мене

В очах її світло те блима!

Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,

У рай той закрався очима.

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!

Та як же ж далеко навіки!

І крається серце, та висохли сльози,

Огнем лиш пашіють повіки.

Гаряче чоло я в долоні зціпивши,

Втікаю від тихої хати,

Мов ранений звір той тікає у нетрі,

Щоб в своїй берлозі здихати».

У 1885 році Іван Франко вперше їде до Києва, де знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською. У листі до Ольги він писав: «Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені по такім довгім часі, як ми бачились, писати до Вас… А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичан, приміром, я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою? Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце… Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безоглядно veto…»

Родичі відмовляють Ольгу від такого кроку, але вона дала слово стати дружиною І. Франка. Вони одружилися в травні 1886 року в Києві. І. Франкові на той час було 30, а Ользі 22 роки. Ольга все життя шкодуватиме, що вони обвінчалися в травні, вона вірила, що травневі шлюби нещасливі. «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більше освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об’їдеш», – писав І. Франко.

Ольга знала, що ніколи І. Франко не скаже і не напише їй того, що писав Ользі Рошкевич. Однак вона прийшла до нього у найтяжчі хвилини життя і врятувала його. Михайлина Рошкевич, сестра Ольги, згадувала, що Франкова дружина одного разу казала їй віддати листи, які писав І. Франко до Ольги Рошкевич.

«– Нащо вам?

– Хочу знищити, спалити, щоб їх зовсім не було. Як колись будуть писати спомини про мого чоловіка, то не хочу, щоб вона там була згадана.

– Ви до тих листів не маєте жодного права; тоді, коли ваш муж писав до моєї сестри, то за вас ніхто не знав, чи ви живите на світі»…

У Франків одне за одним народжуються діти: Андрій (у 1887-ому), у 1889 році –Тарас, Петро (у 1890-ому), а в 1892 році – Ганна. Ольга Хоружинська стала Франкові помічницею і порадницею. Вона перевозила нелегальну літературу, ходила по бібліотеках, щоб зробити потрібні йому виписки, виконувала громадські доручення, доглядала дітей, терпіла бідність і все це тільки, щоб допомогти і підтримати його. В одному з листів до Ольги Хоружинської І. Франко писав: «По Вашім від’їзді щось таке зо мною сталось, що я й сам не знаю. Немовби мені половину життя взято, такий я почувався слабий, безсильний і безвладний. Се, мабуть, була натуральна реакція після тої несподіваної і великої радості, яку Ви вчинили мені своїм приїздом. Як я Вас люблю, Олічка! Як горячо бажаю я бачити Вас щасливою! Одного тільки боюсь, щоб щастє не вбило мене!»

Вони живуть, як пустельники. Львів’яни уникають їх, пліткують про «демократизм» і непрактичність Ольги, що в хаті бідність, а вона збирає гроші, аби видати його збірку «З вершини і низин». Вона вірить, що захистивши докторську дисертацію, І. Франко отримає посаду і тоді їхні біди скінчаться. Але Львівський університет відмовив І. Франкові. Це був крах їхніх ілюзій. Постійне нервове напруження порушило психіку Ольги. Їй на той час було лише 36 років. «У мене клопіт, моя жінка тяжко недужа. В неї літом була руптура, яку оперовано щасливо, а тепер проявилося божевілля… Сей останній припадок у зв’язку з тисячами інших страшенно прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що збожеволію…», – писав І. Франко.

А тим часом на початку 1890 року зі Львова виїхала Целіна Журовська. В одній з газет І. Франко прочитав оголошення про шлюб панни Журовської. Ім’я не подавалося, але він все зрозумів і невимовно страждав.

«Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні –

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!»

Проте, як виявилося згодом, газета писала про іншу жінку. У 1896 році Целіна Журовська знову з’являється у Львові. Вона лише тепер у сорокарічному віці виходить заміж за Здіслава Зигмунтовського, який на 14 років був за неї старший. У цьому ж році з’являється збірка Івана Франка «Зів’яле листя», ліричний герой якої через нерозділене кохання покінчив життя самогубством. Ця збірка знакова у творчості поета, вона засвідчила появу нового Франка – Франка інтимного лірика і модерніста. У Целіни народилося двоє дітей, а через три роки, у 1899-ому, Здіслав Зигмунтовський помер.

«Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко».

У 1901-1902 роках на зібрані гроші Франки вирішують збудувати дім, який у 1940 році стане музеєм Івана Франка. Будівництво ішло дуже важко. Ольга Федорівна була хвора, дратівлива. У 1903-ому в Івана Франка настав параліч рук. Твори свої він надиктовував сину Андрію, а після його смерті в 1913 році – студентам, що приходили йому допомагати. Про причини появи цієї страшної хвороби сестра Ольги Хоружинської згадувала таке: «Пальці на руках йому були поскручувані, ними він не володів. Він розповідав, що гостював у свого товариша в горах. Дуже люблячи природу, він постійно ходив далеко від домівки. Одної днини він довго ходив, утомився, ліг і заснув. Бандити набили його, сонного, обідрали його, забрали все цілком. Саме тоді були заморозки, і коли Франко прокинувся, то руками вже більше не володів. Ні їсти, ні пити, ні одягатись не був у силі». Про Франкову хворобу писав у 1909 році в «Щоденнику» і Євген Чикаленко: «Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив нас усіх немало, бо руками він не може нічого робити – його треба роздягати, одягати, вмивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова приїхав сюди. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей скільки йому слід, а здачу класти назад. Певне, таким чином у його багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає».

У 1914 році І. Франко був змушений віддати дружину до будинку божевільних, звідки вона вийшла лише через чотири роки. У 1916 році стан здоров’я Івана Франка різко погіршився. Сини його пішли на фронт, дочка поїхала до Києва, дружина лікувалася, він лишився сам при випадкових людях, які його доглядали. Одного дня в його двері подзвонила Целіна Журовська і просила її прийняти, але І. Франко сказав не впускати її і на поріг…

Ivan_Franko_-_later_in_life

Трагедія І. Франка у тому, що він був українцем. У 1916 році Віденський університет висунув І. Франка на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури, але І. Франко помер за кілька днів до засідання і його автоматично було виключено…

28 травня 1916 року він самотньо помер у своєму запущеному домі. У день смерті І. Франка шкільний учитель польської мови казав дітям: «Підіть, подивіться, як лежить найбільший поет України, такий бідний, як цілий ваш народ. Ідіть, ідіть… і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка… Видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли дбати про нього за його життя».

Франкові судилася неймовірно важка доля. Він переживе три арешти, він тричі робитиме спробу стати депутатом австрійського парламенту, але влада не дасть йому цього зробити, його повісті ніколи не будуть нагороджені першими преміями, львівські газети й журнали будуть пропонувати йому по 2 – 3 копійки за рядок, він навіть ніколи не отримає права голосувати, йому поставлять неправильний діагноз хвороби і будуть лікувати ртуттю, що тільки пришвидшить смерть І. Франка. Він міг бути класиком польської, німецької чи австрійської літератури і тоді б про його бідність не доводилося б говорити. Але він не міг перестати бути Українцем. «Я можу здригатися, можу тихо проклинати свою долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням»…

Вийшовши з лікарні, Ольга Хоружинська розшукає Ольгу Рошкевич, зустрічатиметься вона і з Целіною Зигмунтовською, яка часто приходитиме до неї в музей І. Франка. Навесні 1941-ого, розбита паралічем, на 85 році життя помирає Целіна Журовська. В липні цього ж року не стало і Ольги Хоружинської. Вона прожила 77 років. На Личаківському кладовищі вона похована поруч із Іваном Франком, якого колись приїхала врятувати і захистити від ворожого світу…

1913(07)

Великі люди чомусь завжди нещасливі в особистому житті. Хто зна, як би склалася доля Івана Франка, якби він одружився зі своєю істинною любов’ю Ольгою Рошкевич, певно, він був би щасливий, але тоді не було б «Зів’ялого листя»… Кажуть, що кохання – це намагання людини віднайти свою колись втрачену половину, це вічний пошук одної половини другою під музику зачарованої скрипки. Коли половини знайшлися і поєднались, тоді скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не порвуться струни і не розіб’ється скрипка…

Читайте також: Зів’яле листя любові (Частина І)

 

Використані матеріали «Спогадів про Івана Франка»,

повісті-есе Р. Горака «Тричі мені являлася любов»,

ліричної драми І. Франка «Зів’яле листя».

Реклама