Не секрет, що добровольчі батальйони, які почали виникати навесні 2014 року, першими відреагували на розгортання сепаратистського руху на сході країни. І в кризовий для країни час, коли командування силових структур ще не навчилося ефективно протидіяти новим викликам, перед якими постала держава, вони зробили сміливий крок вперед і сказали, що хочуть і можуть стати на захист країни.

Не секрет також і те, що добровольці, багато з яких пройшли Майдан та вже навчилися самі приймати блискавичні рішення і відповідати за їхні наслідки, просто не захотіли вступати до регулярних частин Збройних сил України, щоб уникнути зайвої муштри й постійної залежності від наказів вищого командування, смислу яких вони не розуміли, а пояснювати їх їм ніхто не збирався.

Про те, чому в деяких ситуаціях дії добровольчих формувань були ефективнішими та про «очищення війною» розповів боєць батальйону «Айдар» з позивним «Дарій» Богдан Гаркуша.

Чому добровольчий батальйон? Чому «Айдар»?

Уперше на Схід я потрапив у червні минулого року. Ми повезли нашу першу «гуманітрку» до товаришів, які на той час вже воювали. Везли все підряд, воду, харчі, одежу, ліки. Уже після другої такої поїздки, я зрозумів, що тут мої друзі, побратими і залишився, бо зрозумів, що саме тут я можу бути корисним, чимось допомогти нашій державі. Таким чином з липня я там. На той час місто Щастя вже звільнили…

Чому саме «Айдар»? На той час це був один з небагатьох добровольчих батальйонів. Це була не Нацгвардія, МВС чи Збройні сили, які на той час були дуже розвалені незрозумілими керівниками, не бойовими офіцерами.

А такі батальйони як «Айдар», «Азов», «Донбас» приймали блискавичні рішення, які кожен воїн міг напряму погодити з комбатом. Ця війна сама по собі нестандартна, тому вона, на мою думку, вимагала таких же нестандартних підходів і рішень. І результати цих батальйонів говорять зараз самі за себе.

Наприклад, були у нас такі випадки, коли після зачистки населеного пункту від сепаратистів «Айдаром», ЗСУ підходили тільки через три дні…

“Держава не хоче визнавати що це війна, а проте гине дуже багато людей. Покажіть мені терористів, які стріляють «Буками», «Градами», «Ураганами»?  Я розумію, що з кожною новою війною в світі, грань між війною і тероризмом дещо розмивається. Скоро дійде до того, що почнуть бомбити країни ядерними боєголовкам і це назвуть просто тероризмом. Бувають і такі аномалії в світі”.

Вони воюють з нами так, ніби між нами пролягла тисячолітня агресія

Ще рік тому люди там дуже скептично до нас відносилися, одиниці допомагали українським воякам. А 90% взагалі були налаштовані на якісь сепаратистські ідеї. Вони думають, що Росія їм допоможе. Зараз вже приблизно половина з них зрозуміла, що не все так просто, ніхто їм не допоможе, крім них самих і тих людей, які поряд з ними і захищають їх.

Ті, проти кого ми воюємо, я б їх назвав звіроподібними. У них така якась незрозуміла злість, ніби між нами пролягає тисячолітня агресія. А ще півтора роки тому такого не було.

На війні прибирається все зайве і людина стає тим, ким є насправді

На війні все дуже просто. Всі мої мрії, бажання там виглядають по-іншому. Якщо мені людина каже, що вона це зробить, то я знаю, що за цими словами стоятимуть конкретні вчинки. В зоні АТО починаєш чітко розуміти ціну свого слова. Я сказав би так, дуже швидко прибирається вся шелуха і людина стає зерном.

Кожен може начепити нашивку «Айдару», робити що йому заманеться, а  потім звинуватити нас у цьому

Я був свідком того, як одні командири повчали своїх підлеглих як вийти із якоїсь халепи. Вони казали: «якщо ви щось таке накоїли, то кричіть «айдар», зривайте з себе нашивки і подалі тікайте. А тоді ми вже замнемо це питання.

До чого я веду, кожний може надягти нашивку «Айдару», робити що йому заманеться, а потім звинуватити у всьому добровольчий батальйон і сухеньким вийти з води. Тим паче, що є певна політична воля для дискредитації нашого батальйону.

Проте ми знаємо заради чого ми там. На сьогоднішній день задача «Айдару» захищати місто Щастя і міст біля нього, що ще може приймати великогабаритний транспорт. Інших переправ такого класу немає. До речі, при звільнені Щастя не було понівечено жодного будинку. Наразі місто більше страждає від обстрілів сепаратистів, ніж при його звільненні.

На тій хвилі можна було й Луганськ звільнити. Я був біля Луганська зі сторони Георгіївки. Але у нас тоді не було такої команди, і не було підтримки.  Бо без техніки ми б вже цього не зробили, або з великими втратами. Але постійно шли команди відходити, відходити… Хоча ми вже були націлені зачищати його з чотирьох сторін.

За місяць-півтора ми могли викинути цю нечисть з нашої землі

Ми там з хлопцями міркували, що якби ми виступили по всіх фронтах, починаючи з Маріуполя і закінчуючи Станицею Луганською, то ми за місяць-півтора викинули б усю цю нечисть з нашої землі. І наші втрати були б не більшими, ніж за роки виконання оцих Мінських угод. Ціна одна й та сама. А що зрештою виходить? Гинуть найкращі сини Батьківщини, а територія все одно залишається під сепаратистами, страждають люди, які з якихось причин не можуть виїхати.

Ми воюємо заради українського народу

90% того, що отримали добровольчі батальйони – це допомога волонтерських організацій та небайдужих наших  українців і не тільки на території нашої країни.

Тому я особисто і думаю, так само і мої побратими стоїмо там не для держави, якихось політичних кланів чи олігархічних структур, ми жертвуємо своїм життям і здоров’ям задля народу України. Я розумію, що не кожен може взяти до рук автомат і піти захищати країну, але люди нам допомагають посильно речами, їжею, технікою. На сьогоднішній день офіційно держава для батальйону виділила тільки зброю. Слава богу, придатну до захисту. Але всі радіостанції, камуфляжі, розгрузки, біноклі, приціли, медикаменти – все з рук народу.

Я розумію, що потрібно допомагати державі й не звинувачувати її, що в той момент вона була не здатна захиститися. Тому народ встав і захистив, не дав оцим нелюдам зробити ще Харківську народну республіку, Одеську народну республіку…

Я на фронт пішов не за медальками…

Я на фронт ішов не заради учасника бойових дій. І не за медальками чи нагородами. Я ішов захищати Батьківщину – це основне моє завдання там. Я не проти, щоб держава оцінила мій труд, але це вже все буде після того, як все це завершиться, коли ми переможемо.

У нас офіційно цим займається частина, люди, яким це було конче необхідно, вже отримали статус учасника бойових дій.

Я йшов туди не забирати, а дарувати життя

Я не відразу собі взяв позивний «Дарій», він виплив із мети, задля якої я прийшов у зону АТО. Ім’я Дарій означає «благодєтєль», той, що володіє даром. Я прийшов туди не забрати чиєсь життя, а подарувати шанс прожити нормальне життя у вільній країні комусь іншому.

Право називатися українцем потрібно заслужити

Колись настане час і ми почнемо навчати людей любити Україну, бо ми в неї вкладаємо своє життя, здоров’я. Хто не хоче тут жити – до побачення, ми нікого не тримаємо. Щоб бути українцем – це право потрібно заслужити. Я вважаю, ми всі зараз разом маємо розбудовувати Україну, не чекаючи від держави, що вона щось для нас зробить. Так само і з Європою. Нам поки ще туди рано. Спочатку ми маємо виховати в собі європейські цінності. А якщо сидітимемо склавши руки, то ще років 200 туди не попадемо.

Потрібно, щоб змінилося ставлення до вирішення питань: не чекати від когось щось, а самому зробити. Не чекати, коли тобі щось дадуть, а самим зробити крок назустріч. Чим ми і завдячуємо добровольчим батальйонам: вони перші встали і захистили країну, поки всі ще тільки зводилися на ноги.

“Там було таке відчуття, що ти робиш щось якісно правильне, не питаючи про це ні в кого дозволу”.