37 місяців у полоні: на Золотоніщину повернувся захисник після реабілітації

25-річний захисник із Золотоніщини Анатолій Косуля провів 37 місяців у російському полоні. Напередодні свого Дня народження, 19 квітня, він був у списках обміну полоненими. А вже 23 травня, після 5-тижневої реабілітації, він нарешті вдома, на Батьківщині, пише Золотоноша.City.

28 лютого 2021 року Анатолій підписав контракт, у березні поповнив лави 36-ї бригади. Уже на початку літа вони виїхали в Маріуполь, це була перша ротація, бойове чергування. Завдання: виїхати на передок, забезпечити зв’язок.

Майже через рік, 17 грудня 2021 року, його бригада знову повернулася в Маріуполь. Там разом із дружнім колективом вони зустріли 2022 рік. З 23-го на 24 лютого він саме був на чергуванні у підрозділі. Тільки закінчив оформляти документацію – приліт. Тоді командир бригади дав команду «Бойова тривога!». Видали зброю.

Військові зайняли колову оборону. Усім наказ «В бункер». Трималися. Після наказу командування – виходити малими групами на завод ім. Ілліча та «Азовмаш» – в останній партії залишив позиції.

“Хоча я був зв’язківцем, але приїхав командир батальйону морської піхоти і попросив людей, — розповідає Анатолій. — Нас було троє добровольців. Я потрапив у десантно-штурмову роту. Нас було мало. Загарбників набагато більше. Вони мали суттєву підтримку артилерії, літаки. Та хлопці трималися добре”.

Далі на Анатолія чекало випробування — в’язниця, де повна ізоляція від світу, від об’єктивних новин. Пригадує, що адміністрації було заборонено спілкуватися з полоненими. Із інформації лише брехлива пропаганда.

“Російські війська успішно наступають, а в України великі втрати, — так вкладали ув’язненим в голови. – Пів України захоплено”.

Полоненим давали ДНРівські газети, де у зведеннях були збільшені цифри знищеної української живої сили і техніки.

«Та у нас такої кількості взагалі бути не могло! Тому й зрозуміли, що брехня!»

Серед конвоїрів траплялися такі, хто приходив в колонію як на роботу. З ними можна було розмовляти. Вони не проявляли жорстокості.

“Перше місце утримання – міліцейське відділення у Старобешево, потім – виправна колонія в Оленівці, Донецький СІЗО, де 1,5-2 місяці просиділи в підвалі, — розповідає про етапування. — Горлівка, Кіровська колонія”.

Про обмін ніхто ніколи нічого не говорив, не повідомляв. Були моменти, що хлопців забирали з камер. Сподівалися, що їх звільнили-обміняли, а через пів року спливло, що вони в росії. Про них сповіщали після повернення ті, які з ними там сиділи.

Найжорсткіші умови утримання, за його словами, були в Оленівці та Горлівці. У бараках було по 100-150 людей. У Горлівській колонії «перевзуті» наглядачі приходили, щоб познущатися.

Підйом у полоні був о 6-й ранку, по всій зоні лунав гімн росії, який українців змушували співати. Тоді фіззарядка, сніданок, робота. Робота – щипати траву, збирати камінці по території на купу. Коли виростала купа каміння, змушували по одному камінцю переносити її на інше місце. Похід на промзону чи в їдальню – з піснею: «Катюша», «Маруся», «Дєнь побєди». Слова роздруковували їм заздалегідь для вивчення. Траплялося, що шикували, вибірково наказували заспівати другий чи третій куплет якоїсь пісні. Не знаєш – вийшов на «виховання». «Робота» закінчувалася о 17-й вечора. Під краном з холодною водою прали одяг. О 20-й – перевірка і підготовка до сну. 22:00 – відбій. Час не знали, його дотримувалися інспектори.

Годували кашами – перловка, пшенична, ячна. Порції настільки малі, просто розмазані по мисці. Смаку – ніякого. Із 80 кілограмів Анатолія лишилося 68. Він з дитинства полюбляв молочні страви. Тож мамина манна каша йому виділася у снах.

Мотивація для витримки – підтримка друзів, таких як і сам.

“На листочках поробили календарики і відстиковували дні, — деталізує. — Поки днр не ввійшла до складу росії, нам давали листи і волонтерські передачі. А потім все заборонили”.

Також пригадує проросійськи налаштованих маріупольців, які намагалися отруїти військових.

“У мене була собака. Я налив їй води, вона похлебтала і до вечора померла, — каже. — Тому, як тільки наближалися цивільні, ми були насторожі і нічого від них не брали. А скільки було провокацій…”

Пригадує, тримав оборону із 25-річним побратимом. Йому прийшло повідомлення від дружини про народження сина. А ввечері молодий батько загинув.

Про власний обмін дізнався у Білорусі, коли літак уже приземлився і хлопцям дозволили зняти пов’язки з очей. Їх двічі перевозили транспортними літаками — з військового аеродрому Ростова до московської області, а звідти у Білорусь. З Ростова летіли із зв’язаними скотчем руками, сидячи на підлозі літака. На московії добу утримували в ангарі – це був збірний пункт. До Білорусі в транспортному літаку вже сиділи на лавках. Коли зняли пов’язки, побачили карети швидких і білоруських медиків. Зрозуміли: це – обмін!

Перше українське слово після трирічного полону почув від військовослужбовця Служби безпеки України. Він зайшов в автобус і сказав:

– Вітаємо вас в Україні, хлопці! Це були невимовні відчуття. Ми аж розгубилися!

Це була Великодня субота, 19 квітня, переддень його 25-річчя. Та ще протягом двох-трьох діб він не спав. Після пережитих емоцій сон не йшов.

«Мені й досі не віриться, що пощастило. Я все ще там, у полоні, а все, що зараз зі мною відбувається, — сон».

“Пюре з картоплі та відбивна – перше, що приготувала мама, коли Толя із звільненим другом Павлом із Кременчука переступили поріг рідного дому. – Вона усього-усього на стіл поставила, але ж я ще не можу їсти”.

Зізнається, що звикати до мирного життя в тилу — важко. Найбільше його дивує те, як люди можуть так жити, наче нічого не відбувається, наче немає війни, наче щодня не гинуть українські захисники.

Читайте інші матеріали:

Нагадаємо, черкащанин Мирослав Чорномор, який на посаді командира розвідділення 36 ОБрМП боронив Маріуполь, наразі він є вʼязнем виправної колонії в росії. Установа призначена для утримання засуджених до довічного позбавлення волі. Там серед снігів та морозів до -50°C відбувають покарання за найстрашніші вчинки маніяки, терористи, серійні вбивці, а серед них — українські воїни за захист своєї Батьківщини. Читати історію Мирослава Чорномора.

Раніше писали, що 17 липня 2024 року із російського полону повернувся черкащанин Олександр Таран. Журналісти видання «ВиЧЕрпно» поспілкувалися із ним, аби дізнатися, які жахи довелося пережити оборонцю України за понад два роки у ворожому полоні, чи мав він бодай якусь надію на повернення додому та яким його життя є наразі.

Також із російського полону повернувся житель Лисянки Олександр Котолуп. Наразі він проходить реабілітацію, але вже має амбітні плани на майбутнє.

Востаннє голос свого чоловіка черкащанка Анна Донець чула 24 квітня 2022 року. Захисник зник безвісти в Попасній. Журналісти видання «ВиЧЕрпно» поспілкувалися з координаторкою уповноваженого з питань зниклих безвісти в Черкаській області Анною, яка, чекаючи звістки про свого чоловіка, сама стала підтримкою для таких же родин.

Також спілкувалися із Валентиною Довгенко, яка чекає свого коханого, солдата бригади «Азов» Василя Шевчука. Хлопець уже понад пів року вважається зниклим безвісти. Востаннє рідні мали з ним зв’язок 28 серпня 2024 року, коли він збирався на виконання бойового завдання. Опісля — жодної звістки про себе молодий хлопець так і не надіслав.