Це ні з чим не порівняти, неймовірна сила удару, – розповідь військового з Черкащини про фронтові будні

Ігор з позивним “Іванич” родом із Кам’янки Черкаської області, раніше займався фермерством та логістичними перевезеннями. Був учасником Революції Гідності, а нині захищає свою Батьківщину в складі бойового підрозділу.

“Уранці 24-го лютого я дізнався про те, що розпочалась війна. На момент вторгнення був вдома, бо якраз проходив реабілітацію після оперативного втручання. О 5:30 зателефонували рідні з Дніпропетровщини, котрі «відчули» перші вибухи біля своїх будинків. Я почув це, зібрався, залишивши милиці за дверима, щоб ніхто не помітив, і о 8 ранку вже був біля військкомату”, – розповів воїн.

«Реабілітацію» Ігор продовжив спочатку охороняючи рідне місто, несучи військову службу в підрозділі. А з середини серпня зі своїми побратимами перевівся в бойовий новостворений підрозділ, що готувався до виконання бойових дій на лінії зіткнення.

Під час проходження служби військові займалися бойовою підготовкою з найкращими інструкторами з Грузії, Сполучених Штатів.

“А у вересні військовослужбовці нашого підрозділу налаштували зброю, пройшли всі необхідні вишколи і вирушили на оборону східних рубежів країни. Виконували задачі на сході пліч-о-пліч з найкращими розвідниками, що ділились тонкощами своєї професії. Не було жодного місця на східній лінії фронту, де б ми не були. Пережили найспекотніші дні… і не від літньої спеки, а від потужного ворожого вогню”, – поділився боєць.

Справжнім бойовим хрещенням для військового був один із виходів, коли напряму почав «гатити» танк…

– Це ні з чим не порівняти, неймовірна сила удару, – пригадує Ігор. – Разів 5 вгатив, і снарядом влучило в частину нашого бліндажа та вирвало колоду, яка вилетіла з бліндажа. Нас обдало вогнем. Ми притиснулись всім тілом щільно до землі, щоб вижити, продовжуючи рахувати про себе до наступного пострілу… а його не було. Всі видихнули. І я сказав: «Хлопці, ми живі», – і ми гуртом поставили колоду назад, укріпивши знову нашу позицію.

Чоловік дуже сумує за своєю родиною, при будь-якій можливості телефонує дружині, синам, онуку.

“Дуже сумую за ними. Дуже вдячний рідним за їхні молитви, що оберігають нас. Сини мої також служать в підрозділі територіальної оборони. Молю Бога, щоб не бачили вони того, що побачив я. Це – моя війна. Прийде час, будуть вони воювати, а поки будемо ми”, – сказав військовий.