Гарячі новини:
“Він залишиться для мене прикладом, що здаватися не можна”: історія черкаського прикордонника Владислава Бугаєнка (ФОТО, ВІДЕО)
“Я його запамʼятаю патріотом”, — так говорить про єдиного брата Владислава Бугаєнка сестра Катерина Констянтинова. Владислав — учасник Революції Гідності, старший солдат Донецького прикордонного загону, який, не маючи бойового досвіду, долучився до захисту своєї країни з початку повномасштабного вторгнення рф.
Про те, яким він був воїном, чоловіком і сином, журналістам видання “ВиЧЕрпно” розповіли його найближчі в межах спеціального проєкту “Полеглі, але не забуті”.
“Завжди залишався непосидючим”
Народився Владислав Бугаєнко у Черкасах, ходив до Черкаської загальноосвітньої школи №26 ім. І.Ф. Момота. Мама Владислава Раїса Бугаєнко з ніжністю згадує про свого сина:
“У дитинстві він був лагідним та добрим. Навчався посередньо. Не було вищого, не було нижчого. Йому було легше щось зробити, ніж вчитися”.
Дитинство проходило у хлопця активно, каже сестра:
“Він був шубуршний, влазив у все, що можна. Він і падав, і травми отримував, і завжди залишався непосидючим. Якось впав із велосипеда й отримав струс мозку, через який його потім не взяли до армії”.
Коли Владиславу було сім, його батьки розлучилися. Мати каже, що це зробило з сина відповідального чоловіка, який прагнув допомогти. Однак попри серйозність до поставлених завдань, Владислав завжди був душею компанії. Класна керівниця Ірина Діденко розповіла, що для неї Владислав був не лише учнем, а й хорошим другом її сина, з яким вони товаришували з першого класу:
“У них компанія складалася із пʼяти осіб. Вони почали дружити з садочка, а Владислав до них приєднався у шкільні роки. Він був частим гостем у нас дома. Його хлопці називали Бугай. Владом ніхто не називав. Хлопці казали: “Бугай, нада!”, а він: “Та не питання”. Він брав участь і в шкільних конкурсах, і у виставах. У початковій школі вони самі організували виставу до Нового року. Хлопець був дуже завзятий до всього”.
“У нього була мрія створити сім’ю, щоб його чекали вдома”
Після школи Владислав Бугаєнко навчався у Черкаському художньо-технічному коледжі. Професію землевпорядника обрала йому сестра Катерина. Завдяки щасливому збігу там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ларисою Діденко:
“Пам’ятаю, коли прийшла на перший дзвоник, то Владислав стояв попереду мене. Він повернувся і ніби очима знайшов мене й привітався. Потім підійшов і сказав: “Ти, я бачу, так хвилюєшся. Не хвилюйся, ми будемо разом навчатися, все буде добре”. Я була здивована. І після того ми почали дружити”.
Лариса пригадує, що дружили вони компанією, переважно з хлопців. Із Владиславом вони сиділи за однією партою, каже, було по-різному: і сварилися, і мирилися, але завжди були дружніми. Однак після завершення навчання зв’язок між Ларисою та Владиславом став слабшим.
Хлопець часто відвідував захід України разом із друзями.
“Усі його друзі їздили автобусами та потягами, а він завжди подорожував автостопом. Я переживала, бо це дорога і може будь-що трапитись, але він завжди заспокоювався: “Мама, не переживай. Я відповідальний за це. Я бачу, в яку машину сідаю”, – розповідає пані Раїса.
У 2014 році в Україні розпочалася Революція Гідності. Владислав теж долучився, відстоюючи європейський вектор розвитку країни. Там він отримав поранення. Його сестра Катерина Константинова розповіла, що тоді брат працював у Києві, тому вона була впевнена, що він не залишиться осторонь:
“Я з ним зустрілася в Черкасах. Запитала, чи він там був. Він сказав, що так і показав на брову. Побився там з “беркутом”. Його шукали навіть в лікарнях”.
Згодом Владислав виїхав працювати за кордон. Під час одного з приїздів додому він випадково зустрів Ларису, свою колишню одногрупницю, у центрі Черкас. Ця зустріч була приємною для обох, тому вони обмінялися контактами та відновили спілкування. Через пів року стосунків пара дізналася, що в них буде дитина:
“Він часто працював за кордоном. І в нього була мрія створити сім’ю, щоб його чекали вдома. Ну так його мрія здійснилася. Ми з донечкою Мією завжди чекали”.
Лариса пригадує, що Владислав був хорошим батьком та чоловіком, який підтримував та оберігав:
“Він був дуже уважним. Коли я боялася щось робити, то він підбадьорював: “Лариса, давай, у тебе все вийде, ти зможеш, ти розумна, ти рішуча. Я з тобою…” Багато часу проводив із Мією, вони малювали, ліпили, гралися ”.
“Сказав, що піде захищати свою Батьківщину,своє місто”
Коли почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну Лариса з Мією та Владиславом були вдома.
“Якраз напередодні ми говорили з ним, чи справді почнеться вторгнення, і він не вірив, що таке може статися, — пригадує Лариса. — 24 лютого ми обдумували, що робити далі. Розуміли, що разом поїхати не вдасться, тому за кордон виїхали ми з Мією, а Влад лишився дома”.
Через два тижні Владислав Бугаєнко доєднався до ТрО. Вийшло не з першого разу, адже він не мав армійського досвіду. Пані Раїса дуже переймалася за сина, однак він запевнив, що все буде добре:
“Він мені сказав, що піде захищати свою Батьківщину, своє місто. Я розуміла, що якщо він вже щось вирішив, то його не переконаєш”.
На початку літа 2022 року Владиславу прийшла повістка, він відразу пройшов медкомісію і став на захист Батьківщини. Дружина пригадує, що вони з донькою якраз поверталися додому і не встигли побачити його перед відʼїздом на навчання. Під час служби в лавах Донецького прикордонного загону майбутній захисник познайомився з побратимом, який став його товаришем, Дмитром. Чоловіки були в одному екіпажі.
“Ми під час служби завжди були разом. Влад був відповідальним, серйозним, завжди допомагав та був по-справжньому працьовитий. Робота його боялась, а не він її”, – з посмішкою згадує побратим Дмитро Йохна з позивним “Фін”.
Дружина розповіла, що до служби чоловік ставився дуже серйозно. Завжди біля серця в кишені носив книжку про домедичну допомогу, в яку іноді робив власні помітки:
“Він називав її “біблією для військового”, щоб відразу допомогти собі чи побратиму”.
Також чоловік почав носити хрестик, хоч раніше був скептично налаштованим до релігії.
Улітку під час служби в Краматорську Владислав отримав серйозну травму руки: коли він накривав БТР маскувальною сіткою, то люк, який був відчинений, впав і відсік йому два пальці. Побратим Дмитро тоді був поруч і допоміг йому дістатись до медиків.
“Він не казав про це ні рідним, нікому. Я дізналась через тиждень. Ми з ним говорили телефоном і зрозуміла, що в нього дивний голос і йде відлуння. Подумала, що на позиції таке ж не може бути, тому запитала, де він”, – розповіла Лариса.
Чоловік відразу не хотів зізнаватися, але потім розповів, що в госпіталі:
“Згодом він приїхав додому, але видно було, що морально він вже не той… Ми старалися його потішити вдома, щоб він не сильно звертав на це увагу”.
Після лікування Владислав повернувся до несення служби й був на посаді навідника БТРа. Попри це, чоловік щодня писав та телефонував до рідних.
“Щоранку він писав: “Доброго ранку, дівчулі!”. Питав, як справи, мої квіточки або котики. Казав, аби ми з Мією розповідали все, чим ми займаємось, бо в нього одне й те саме, а йому цікаво, як у нас. Памʼятаю, він казав, аби ми ходили гуляти, не сиділи дома, щоб я сильно не хвилювалась за нього”, – пригадала Лариса Діденко.
“Тато більше не прийде додому”
Підрозділ, в якому проходив службу Владислав, постійно зазнавав артилерійських, авіаційних та мінометних обстрілів, але особовому складу вдалося утримувати зайняті позиції. Неодноразово військовослужбовець Владислав брав участь в боях при спробах наступальних дій противника в Донецькій області.
“Влад був вмотивований, ставився до служби дуже відповідально, яке б не було завдання чи то в тилу, чи на фронті. Він не любив сидіти на одному місці. Але водночас уся серйозність завжди могла перейти в гумор… він був запальною людиною”, – поділився спогадами про Владислава Бугаєнка побратим Арсен.
У квітні 2023 року чоловік служив у Бахмуті. За словами Арсена, там була складна ситуація, територія була в оточені:
“Наш підрозділ стояв на околиці міста. Бійці були виснажені. Ми були в підвалі однієї з багатоповерхівок. Влад побачив, що хлопці втратили мотивацію і були в небойовому настрої, тому він виступив з промовою. Він завжди з розумінням ставився до людей, нікого не засуджував. Він розумів, що бувають моменти, коли страшно. І я пам’ятаю, як він голосно сказав: “Хлопці, заспокойтеся, тут всі бояться, всі розуміють, що це, можливо, наші останні години життя…”. Але, попри все, він вірив, що ми будемо жити”.
Тоді в бійців підрозділу запитали, чи є добровольці, щоб піти на позицію. І першим зголосився Владислав Бугаєнко… Тоді ж, 21 квітня, в результаті ворожого обстрілу вогневих позицій на передньому краю оборони в районі Бахмута Донецької області солдат Владислав Степанович Бугаєнко отримав поранення, несумісні з життям.
“Я тоді був з ним… у нього не було навіть думки відступати. Останні події — це мій біль і моє натхнення. Він залишиться для мене прикладом, що здаватися не можна”, – розповів побратим Арсен.
Про загибель дружину Владислава Ларису сповістив побратим Дмитро.
“Коли почула про це, то спочатку не вірилося… Якраз напередодні Влад не виходив на звʼязок чотири дні, тому я дуже за нього хвилювалася. Тоді він зателефонував і казав, щоб я себе не накручувала, що просто не було звʼязку”, – розповіла Лариса.
Через кілька днів Лариса розповіла про загибель батька чотирирічній Мії:
“Ми вдома сіли на диванчику і я їй сказала, що тата більше нема. Вона подивилась на мене і сказала, що не може такого бути. Я їй відповіла, що тата немає, тато більше не прийде додому… Вона сприйняла це як доросла. Ми з нею плакали, а потім вона сказала: “Ми, мамо, все витримаємо”.
Зараз Мії шість років і вона з теплом згадує миті з татом:
“Памʼятаю, що тато любив розфарбовувати фігурки, гратися зі мною, малювати та робити поробки разом. Тато дуже любив читати й гуляти зі мною… Тато дуже любив мене і маму”.
Захиснику Владиславу Бугаєнку залишилося назавжди 32 роки. 28 квітня його провели в останню путь в Черкасах.
“Біль втрати ніколи не закінчиться. Наші останні обійми в Оршанці ніколи не забудуться в моїй памʼяті… Він ніколи не знав, що таке армія, але казав, що хоче, аби його рідні були на вільній землі. Тому запамʼятаю його як патріота, який попри втрачені два пальці не хотів покидати службу, хотів бути навідником. Він для мене залишився відданим сином своєї держави”, – пригадує сестра Катерина.
“Памʼятаю, він сказав, що коли ми виженемо всю нечисть з нашої країни, то тоді зможемо жити в процвітаючій країні разом. Мені ці слова досі дають надію”, – розповіла мама Раїса Бугаєнко.
Напередодні Дня Героїв у травні 2024 року в школі №26 відкрили куток памʼяті загиблим захисникам, зокрема, Владиславу Бугаєнку. Класна керівниця Ірина Діденко розповіла, що цьогоріч друзі Владислава зробили для Лариси та маленької Мії день памʼяті в честь “Бугая”, аби вшанувати його внесок у російсько-українську війну.
Також військового посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та почесним званням «Захисник України – Герой Черкас».
Авторка матеріалу — Надія Паніван
Авторка матеріалу — Надія Паніван
