Гарячі новини:
“Він став тим героєм, про яких дивився фільми”: історія добровольця з Черкащини з позивним “Ведмідь” (ФОТО, ВІДЕО)
Олексій Латіф народився у невеличкому селі Смільчинці на Черкащині. Там же він знайшов і свій останній спочинок. Завжди усміхнений, з почуттям гумору, яке не покидало його ні в окопі, ні під час зустрічі зі студентами, яким він під час своїх відпусток розповідав про страшні речі буденно і якось так легко, що не вірилося, що ті очі бачили пекло. Життєрадісний гуморист — такі не гинуть на війні, тільки не він — так говорили всі, хто знав і любив Олексія за його добре серце, яке до останнього було вірне Батьківщині й родині.
Подарунок долі
Олексій з’явився на світ 30 червня 1999 року. У родині він був наймолодшим, мав двох старших сестер — Марину й Марію і брата Михайла. З самого малечку тягнувся за ними, щоб вміти, знати й робити не менше за них, а може й більше.
“Він був як подарунок… У мене вже було троє дорослих дітей і тут з’явився Олексій. Це була така радість для всіх. На УЗД показало, що буде дівчинка. Дівчатка придумали назвати її Алінка. І тут я народжую хлопчика. Мишко (старший брат Олексія, — ред.) бігав по подвір’ю і кричав: “Ага, дівчата, я не сам, у мене є братик”. У мене вже на той час двоє дівчаток було, одна вже навчалася в університеті, інша закінчувала школу. І всім так цікаво було, коли Олексій народився. Він виріс у них на руках”, — розповіла мама Олексія Латіфа Олександра.
З найстаршою сестрою в Олексія була різниця в 17 років, з ще однією сестрою і братом 15 і 10 років відповідно. Тож не дивно, що вони фактично виховали його.
“Молодший на 15 років брат — це ж як дитина фактично. Пам’ятаю той чудовий день, коли ми забирали маму з пологового, він їхав у мене на руках. Він і був нам як дитина — веселий, смішний, кумедний, простий і світлий”, — розповіла сестра Марія.
Через значну різницю у віці між дітьми не було й сварок чи конкуренції. Олексію приділяли увагу й дорослі, й діти.
“Ми зростали в атмосфері допомоги, співпраці, любові, тим тяжче було втрачати. Олексій ніколи й нічого не боявся, був відкритий до світу”, — говорить старша сестра Марина.
Олександра Олексіївна згадує, що Олексій був дуже непосидючим і дуже спішив стати дорослим:
“Він бачив, що ці (сестри й брат, – ред.) вже дорослі, щось уміють, і він хоче… і на велосипеді їхати, і на тракторі. Уже в школі він освоїв Т-25 (трактор, – ред.) і міг їздити. І машину гарно водив, і на тракторі умів, є у нього й диплом тракториста. Дуже ж він хотів наздогнати старших, тягнувся за ними й хотів усе й відразу. Якось він зловив товстолоба, який важив 1850 грамів. І каже: “А Мишко, мамо, ще такої рибини не зловив, а я зловив!” Що це ж значить, що він братові носа втер”.
“Людина-сонце, людина-феєрверк!”
Ще з дитинства Олексій любив експериментувати на кухні. Оскільки сам не уявляв свого життя без солодкого, тож і найбільше любив випікати та готувати десерти. Все, що приготував, давав пробувати своєму дідусеві. Так виникла ідея вивчитися на кулінара.
Олексій вступив до Черкаського вищого професійного училища на спеціальність “Кухар, офіціант”. Його тоді всюди супроводжувала сестра Марія, яка вже на той час проживала в Черкасах.
“Він склав вступний іспит, провів там чудові студентські роки, завжди з теплотою відгукувався про викладачів. Я їздила на всі його батьківські збори, заселення в гуртожиток. Він казав: “Там класно! Там чудово!” І я вдячна їм за це”, — говорить Марія.
Життєрадісного Олексія пам’ятають і в училищі, яке він закінчив у 2018 році.
“Це була людина-сонце, людина-феєрверк. Ми не знаємо його сумним, спокійним. Він кожного разу, коли був у відпустці, приходив у навчальний заклад. І він нам завжди так посміхався, що не було схоже, що він прийшов із війни. Усі історії в нього перетворювалися на жарти. Під час одного з відвідувань навчального закладу він із величезною повагою згадував свого комбата. Про біль, втрати, страх — він не говорив”, — розповіла в.о. директора Черкаського вищого професійного училища Ірина Березань, відзначивши, що Олексій Латіф вірив у перемогу України й бачив її вільною і мирною.
Допомагав і навчальний заклад Олексію та його підрозділу закривати потреби, розповіла викладачка Черкаського вищого професійного училища, заступниця керівника волонтерського хабу “Люті бджілки” Людмила Коваленко:
“Ми разом із закладом та волонтерським підрозділом для безпеки Олексія придбали йому оптику. Надалі вже передавали й продукти харчування, й засоби гігієни. Часто хлопці просили передавати їм кікімори. Усе це намагалися завжди організувати якомога швидше. І що цікаво, в яких би найгарячіших точках він не перебував, коли ми з ним зв’язувалися, щоб дізнатися, куди передавати допомогу, поруч і ним відчувався якийсь спокій. Думаю, його побратими теж відчували оцю його мужність, хоробрість, козацьку силу”.
Після закінчення навчального закладу робота Олексія була пов’язана зі здобутою спеціальністю. Він працював у піцерії й в Лисянці, і в Черкасах. А вже як одружився, з’явилася дитина, то пішов на трактор, щоб більше заробляти.
“Він нарешті став тим героєм, про яких дивився фільми”
У 18 років Олексій Латіф пішов на строкову службу в прикордонні війська. Коли повернувся з армії, зустрів свою майбутню дружину Ольгу.
Вони познайомилися 23 листопада 2019 року завдяки родичу, який разом із Олексієм проходив строкову службу.
“Ми тоді разом погуляли й він попросив у мене номер телефону. Я спитала, нащо це йому, адже думала, що він не зателефонує. Наступного ранку я пішла на роботу (працювала офіціанткою), був такий важкий день і тут дзвонить телефон і чую в слухавці: “Бач, я тобі казав, що подзвоню”. І якось у нас все так закрутилося, я познайомила його зі своїми батьками, вони його дуже полюбили. Згодом і він мене познайомив зі своєю мамою. Ми повечеряли разом і я поїхала додому. Передзвонюю йому і питаю, чи я хоч сподобалася його мамі? А він каже: “Ти що, мама дуже задоволена тобою, ти їй дуже сподобалася”, — розповіла про їхнє знайомство дружина Олексія Латіфа Ольга.
У 2020 році пара переїжджає до міста Черкаси, проте ненадовго, оскільки вже незабаром Оля вагітніє, починається епідемія коронавірусу. Вони обоє залишаються без роботи, тож вирішують повернутися в село.
До початку повномасштабної війни Олексію довелося змінити декілька робіт. Велика війна його застала в Сумській області.
“Олексій мені зателефонував зранку 24 лютого і питає: “Ти що спиш?” Я йому відповіла, що так. І він тоді каже: “Вставай, бо почалася війна”, — пригадує події того страшного ранку дружина загиблого воїна. — Альоша тоді всіх обдзвонив, поки був у дорозі. Він за всіх переживав. З перших днів рвався до війська”.
Попри велике бажання встати на захист Батьківщини, рідні відмовляли Олексія. Тож на початку, пригадує староста Смільчинецького старостинського округу Ніна Іващенко, він приєднався до патрулювання громади:
“Він щодня виходив на патрулювання. Не було жодної покинутої будівлі, яку б він не обійшов, настільки він був уважний до всього. Помічав кожну дрібницю. Виконував завжди більше, ніж його просили”.
Олексій обрав одну з найбільш мирних професій, яка ніяким чином не була пов’язана з небезпекою, тим важче було прийнято його вибір піти на війну, пригадує старша сестра Марина.
“Олексій з дитинства був дуже патріотичним. Коли почалася велика війна, його дома не можна було заспокоїти. Він рвався піти до ТЦК. І я його підтримала, бо виховувала дітей дуже добрими й чуйними, — говорить мама захисника Олександра. — І він пішов захищати нас усіх, заради своєї молодої дружини, заради маленької дитини”.
Він любив фільми, де головний герой чесний і справедливий, бореться зі злом. Тож, зізнається сестра Марія, коли їй брат повідомив, що почалася війна, вона не сумнівалася, що він стане на захист України.
“Мені мама телефонує і каже: “Льоша йде на війну”. І в неї такий шок. Я її заспокоювала, що все буде добре. І довгий час, якщо можна так сказати, він там був як риба у воді. Бо він нарешті став тим героєм, про яких він дивився фільми”.
До війська Олексій Латіф приєднався, коли йому було лише 22 роки. Пішов добровольцем. Рідним же сказав, що отримав повістку, щоб вони не відмовляли його.
“Він пішов у військкомат, а тоді сказав, що на нього прийшла повістка. Я тоді передзвонила до своєї знайомої, яка там працювала, і вона мені сказала, що він пішов добровільно”, — пояснює Ольга Латіф.
“Людина, якій можна було довірити виконання будь-якого завдання”
Олексій Латіф з позивним “Ведмідь” служив у 156 батальйоні 118 бригади ТрО. Перший його бойовий виїзд був до Бахмута.
До служби, як і до всього в житті, він ставився дуже відповідально. За гумором та посмішкою завжди ховався професіонал, який має бут готовим до будь-яких викликів. Він був людиною, якій можна було довірити будь-яке завдання, так про нього згадує командир 2-ї стрілецької роти, в якій служив загиблий воїн, Микола Кравчук:
“Мене призначили командиром роти. І знайомство з Олексієм відбулося, коли ми виконували завдання, скажімо так, з охорони неба нашим підрозділом. Я об’їжджав всі позиції, знайомився з кожним особисто. Заїхав і на їхню позицію, на якій було двоє молодих хлопчин. Кажуть, молоді проблемні, але це було не про нього. Це була людина, якій можна було довірити виконання будь-якого завдання. Він не боявся труднощів. І до кожного завдання ставився не так, що просто треба, а з ентузіазмом”.
За час служби в цій роті Олексій Латіф проявив себе, тож отримав підвищення — став головним сержантом роти: відповідав за весь особовий склад, за його бойову підготовку.
“Він уже мав значний бойовий досвід, пройшов Бахмут, тож уже навчав особовий склад”, – додав Микола Кравчук, з яким Олексій воював на Сіверському напрямку.
Микола згадує, що Олексій навіть на бойових позиціях до всього ставився з гумором:
“Був у нас один день тиші… гарна сонячна погода й тиша… ні одного прильоту, ні одного дрону. І ми в той день просто сміялися. Дві пачки насіння й жарти”.
Віталій Дерен також служив з Олексієм Латіфом від початку війни й практично до його загибелі, знав його як дуже відповідального та ініціативного:
“Він був живчиком. Завжди активний. Якось нам привезли дрова, а вони всі мокрі. А це була зима, і вони тільки шиплять, а тепла не дають. І Льоша вирішив, що це не діло. Він пішов, знайшов лісівників, домовився з ними набрати сухостою, і дрова вони ще нормальні дали. Тобто Льоша пішов і розв’язав проблему”.
Уламок потрапив у саме серце
Не раз Олексій за час війни був за крок до смерті. Ольга пригадує, що коли з чоловіком зникав зв’язок — це були найстрашніші для неї та всієї родини дні:
“Я постійно перевіряла, чи не вийшов він на зв’язок. І тут мені з батальйону, до якого вони були прикомандировані, написали, що в нього контузія. І вже 5 травня він вийшов на зв’язок. У нього на фоні були такі сірі стіни підвалу. Але він попри все казав, що в нього все добре. І коли він вже повернувся з Бахмута, я діставала його речі з багажника і там стояв такий запах пороху, крові й смерті. Коли я прала його одяг, я просто стояла й плакала. Я не могла повірити, що мій чоловік все це проходить. А коли дістала рюкзак, то побачила, що на ньому кров. Я спитала, чия вона? І Олексій сказав, що біля нього розірвало його побратима”.
Уже згодом від побратимів чоловіка Ольга дізналася, що коли Олексій шість днів не виходив на зв’язок, його вже вважали “200”. На щастя, тоді найстрашніші побоювання не підтвердилися й захисник вижив.
16 червня 2024 року Олексій був останній раз дома. Після цього він відправився в Донецьку область.
12 серпня мав виїхати додому. Перед цим ввечері він у спільному родинному чаті повідомив, що йтиме на позицію й попросив рідних не переживати.
“Ми з ним ввечері поговорили, він мені сказав, що приїде додому. Але вранці 12 серпня він загинув. У мене був такий шок. Це може зрозуміти тільки та мати, яка втратила свою дитину. І в душі такий біль і водночас гордість, що я виховала такого патріота”, — пригадує мама воїна.
Олексій загинув на Сіверському напрямку біля населеного пункту Верхньокам’янське від ворожого танкового обстрілу. У серце йому потрапив уламок. Це була миттєва смерть.
У сім’ї ще жевріла надія, що, можливо, це знову помилка, оскільки в дніпровському морзі їм сказали, що загиблого з таким іменем у них немає.
“І вже коли до мене подзвонив побратим, з яким ми тримали зв’язок, і сказав, що до нас виїжджає машина “на щиті”… Решту я вже не чула. Це було дуже важко. Коли ми вже їхали в морг Лисянки, я молила Бога, щоб це був не він”, — розповіла дружина.
Доньці Ані Ольга не відразу сказала про смерть батька. Дівчинці на той момент виповнилося лише чотири рочки.
“Я повезла її на кладовище й сказала, що тато тепер живе на небі, світить для нас яскравою зірочкою й оберігає її”, — пригадала Ольга.
“Ти, я, дорога і Карпати, а не оце все”
У шлюбі Ольга з Олексієм прожили лише чотири роки, два з них припали на повномасштабну війну. Вони будували плани на майбутнє, мріяли про спільні подорожі, адже через ковід і службу чоловіка так і не встигли помандрувати разом.
“Він дуже хотів купити машину. І коли був у Бахмуті, то купив автівку, скинув мені фото, проте по ній був приліт. Згодом він купив другу автівку. Проте ми так і не встигли ніде разом побувати. Уже коли був у Сіверську, він мені скидав відео і писав: “Ти, я, дорога і Карпати, а не оце все”. Казав, що ми обов’язково поїдемо в Карпати, але так і не судилося…”
Попри те, що Олексій був наймолодшим у родині, він для своїх рідних завжди був прикладом і опорою, вмів підтримати й порадити.
“Він назавжди для мене залишиться братом, який, коли весь світ був проти мене, казав: “Ти крута, ти найкраща, нікого не слухай!” Він вмів так підтримати, ніколи не засуджуючи й не критикуючи. Це рідкісна риса, яка мало кому притаманна. Я б перефразувала слова з пісні “Океану Ельзи” — “Такий як ти буває раз на все життя”, — сказала сестра Марія.
“Ведмедя” поховали в рідному селі Смільчинці 19 серпня 2024 року. Попри те, що з того часу минув понад рік, родина досі безмежно горює. Вони приносять на кладовище квіти й солодощі, які він любив. Говорять із ним і досі не вірять, що саме його не стало…
“З того часу я живу як на автоматі, заради дитини. Олексій не хотів би, щоб я занепала духом чи постійно плакала. Він постійно мені говорив: “Киць, усе буде добре. Не переживай. Я приїду додому і все буде добре”. І всі тобі співчувають, а я не можу зрозуміти: хіба це мені, хіба це мого чоловіка не стало?”, — говорить дружина Ольга.
А ще вся сім’я безмежно пишається воїном Олексієм Латіфом, який добровільно став на захист родини, Батьківщини та кожного українця.
“Ми не обираємо країну, в якій народжуємося, але мусимо з честю тримати свій обов’язок перед державою, перед тією землею, яка дала нам все. Маємо захищати її — бо це найвища цінність. Ми ніде не дома, крім України”, — підсумувала сестра Марина.
Стіна шани Черкаського вищого професійного училища.
Попередній
Наступна
Авторка матеріалу — Анна Романенко
Авторка матеріалу — Анна Романенко
