Карантинна пауза: черкаські онкохворі не можуть добратися до лікарні

Рятують одних, але наражають на небезпеку інших: карантинні обмеження, які понад півтора місяці діють в Україні, оголили ще одну, не менш небезпечну за коронавірус проблему – онкохворі люди не можуть отримати медичної допомоги, бо банально не здатні доїхати до лікарні. Цю ситуацію медики уже називають бомбою сповільненої дії, пишуть “Факти”. 

Річ у тім, що пацієнтів з онко в Україні дуже багато – близько 1 млн 300 тис. Щодня до них додаються ще 450 людей. Виживе хворий чи ні залежить від того, як швидко поставлять діагноз і розпочнуть лікування. Не можна ані зволікати, ані переривати процес. Що ж відбувається насправді, можна зрозуміти на прикладі Черкащини.

В області мешкає 40 тис. онкологічних хворих, 13 тис. із них щороку мають пролікуватись в стаціонарі обласного онкодиспансеру, решта приїздять на контрольні обстеження, аби раптом не проґавити рецидиву – це повернення недуги. Так, принаймні було раніше.

Нині ж у закладі кажуть: відколи оголосили карантин – ситуація щодень гірша. Якщо раніше пацієнтів навіть у коридорах розміщували – місць просто не було – то зараз кожне третє ліжко – вільне. Тобто, 150 із 450 наявних.

Люди беруть паузу не тільки в оглядах, вони зупиняють променеву чи хіміотерапію. А цих кількох місяців перерви може виявитися достатньо, щоб пропустити ранню стадію раку або дати можливість другій стадії перерости у третю чи четверту, коли лікування складніше та дорожче, а шанси вижити менші.

— Останні 20 років такої ситуації як зараз не було. На кількості пацієнтів не позначалися ані морози, ані снігопади чи інші природні катаклізми. Найбільша загроза зараз у тому, що за декілька місяців зволікань пухлина може наробити великої біди і той пацієнт, який не має змоги добратися до спеціалізованого медзакладу, може заплатити високу ціну за цю паузу карантинну, – Віктор Парамонов, директор Черкаського обласного онкодиспансеру.

Більшість пацієнтів Черкаського обласного онкодиспансеру – пенсіонери без власного транспорту і грошей на таксі. Такі як Лідія Казмірук. Днями вона перенесла операцію, на яку добиралася попутками, бо живе за 70 км від Черкас.

— Це дуже важко у моєму віці і з моїм здоров’ям. Спершу я шукала телефони, просила людей із села, які могли привезти. А востаннє їхали з сином попутніми, так чоловік, який підвозив, навіть грошей не взяв. Дай йому Бог здоров’я за це, – розповідає Лідія Казмірук.

А Геннадій Дудник, який живе за 50 км від Черкас, не знає, як після двох тижнів лікування повернутися додому:

— Я попросив одного товариша,щоб він мене сюди привіз, а добираться назад не знаю як, бо зараз охочих їздить в період карантину дуже мало, – розповідає Геннадій.

Віктор Парамонов зізнається, що слід шукати вихід із транспортного колапсу, який виник через коронавірус:

— Ми не збираємося влаштовувати змагання, який діагноз важливіший, що повинно бути на першому місці, що на другому – це паралельні процеси і вони повинні йти паралельно. Коронавірус – це інфекційне заразне захворювання, онкологія – це велика медико-соціальна проблема і за будь-яких обставин ми маємо використати всі можливі засоби, – каже очільник закладу Віктор Парамонов.

Схожа картина й у столичному Національному інституті раку, стаціонар якого розрахований на 650 ліжок. Нині він заповнений лише на половину, у закладі усього 320 пацієнтів. За такою само пропорцією зменшилася і кількість тих, хто звертається в поліклініку.

— Є проблеми з транспортом і, на жаль, вони стосуються і наших пацієнтів також, але ми підбираємо зараз для них лікування так, щоб можна було деякі курси пропускати. Тобто, ті пацієнти, які отримували підтримувальну терапію, або ті, хто отримували профілактичну терапію, вони можуть почекати 60-70 днів.

Це відповідає міжнародним рекомендаціям. Тих, хто потребує госпіталізації, ми, звісно, беремо до себе, попередньо консультуючи онлайн. Із нашого досвіду, 90% із них знаходять можливість доїхати, – каже в.о. генерального директора Національного інституту раку Олександр Яцина.

39-річна жінка, якій 2016 року поставили діагноз рак молочної залози третьої стадії, побажала лишитися невідомою, але ось що розповіла:

— Зараз я в ремісії, але приймаю препарати підтримувальної терапії, які є для мене життєво необхідними. Їх отримую в Онкоцентрі. Грошей на таксі не маю, живу на пенсію у 1638 грн, тому змушена ходити пішки. Зупиняюся перепочити біля кожної лавки. До кардіолога було направлення, але поліклініка в центрі і до неї дістатися тепер не можу. Терапевту написала у Viber, але вона не відповідає.

Ще більше жінку турбує, що у травні у неї має бути обов’язкове  для онкопацієнтів планове обстеження – УЗД молочних залоз, мамографія та рентген легень. Лише після цього їй продовжать видавати препарати. Воно так само має бути в поліклініці, до якої зараз фізично не здатна потрапити.

— Кожного дня їм доводиться робити вибір між тим, як добратися до лікарні, як їм по дорозі не захворіти на коронавірус і як врятувати своє життя. Держава має їм в цьому допомогти, – каже голова ГО Cancel/R Інеса Матюшенко.

Інеса добре розуміє ситуацію, у якій опинилися українці, які боряться з раком. Кілька років тому вона сама здолала лімфому. Зараз її громадська організація та ще 14 громадських організацій, фондів, груп підтримки і спільнот у сфері дорослої онкології з проханням допомогти онкологічним пацієнтам зберегти життя в умовах пандемії звернулися до Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціальної політики, Кабінету міністрів України та Підкомітету з питань профілактики та боротьби з онкологічними захворюваннями ВРУ.