Наближався День матері. Треба було щось розмістити на сайті до цього свята. Часу на матеріали залишилося вкрай мало. Оригінальних ідей так само. Дівчата кажуть, напиши сама щось, про себе, ти ж мама…
Вирішила, чому б і не написати. Почала в голові прокручувати початок статті і перше, що спало на думку, це як мене на швидкій допомозі з роддому перевозили в дитячу лікарню. На вулиці був сильний мороз і потрібно було швиденько загрузитися у карету швидкої допомоги. Були мій чоловік і мама, які допомагали мені з вимушеним переїздом. Тут я чую голос медсестри, яка каже “мамочка, сідайте у машину”. Я не реагую. Прохання повторюється. Тут я не витримаю і кажу своїй мамі: ” мама, ну сідай вже швидше, тебе ж просять”. До мене повертається здивоване обличчя медсестри, яка каже мені: “я взагалі-то вас маю на увазі”.
Так відбулося моє усвідомлення, що я стала МАМОЮ відразу двох чудових маляток.
Опісля пригадалася купа чутливих історій, як жінки ледь не на першому місяці вагітності починали відчувати сильний материнський інстинкт, а по тому, як дитина буцнула їх у живіт, вгадували її майбутній характер. В такому контексті, звичайно, можна відчути себе матір’ю-невдахою, що тільки на четвертий день життя своїх двійняток допетрала, що вона стала мамою.
Але у своє виправдання можу сказати, що ось уже 6 років підряд я кожного дня вчуся бути мамою. Виявляється, це найскладніша наука в світі: зрозуміти, що загублений твоєю донечкою рожевий зайчик – це наразі найбільша трагедія її життя. А сльози сина із-за образливого слова сусідського хлопчини є щирими і непідробними. Що не варто відмахуватися від їхніх маленьких бід, якими б незначними, з висоти нашого житейського досвід, вони нам не здавалися.
Мої діти з’явилися у родині військового, тому перші роки довелося пожити вдалині від рідних і близьких. Батьки приїздили рідко і не на довго, тому всю “мамську” науку довелося освоювати самій. Від елементарних речей до надкреативних штук, щоб розважити своїх вередунів.
Формула, що найважче перший рік, у моєму випадку взагалі не діяла (підозрюю, не одна я така). Чим більше вміли діти, тим швидше доводилося вчитися і мені – спочатку розуміти їх, коли вони ще не вміли говорити, потім – зрозуміти, що ховається за їхніми словами.
Нарешті я зрозуміла, чому мама іноді робила вигляд, що не чує мого питання, коли я в десятий раз за хвилину міняла вектор своїх думок. Просто, коли твоя дитина запитує “Чому люди помирають?”, а ти готувався до ” Звідки з’являються діти?” – не відразу знаходиш, що відповісти. Відразу згадуєш купу мудрих порад з не дуже мудрих книг, про те, як важливо правильно відповісти на такі питання, щоб не травмували психіку дитини. Насправді, я не впевнена чи взагалі існує та відповідь. А у нашому випадку мої діти просто хотіли почути, що мама і папа ніколи їх не покинуть.
Отож, я збагнула, що не варто боятися робити помилки, адже ідеальних батьків не існує. Просто потрібно пам’ятати, що ваші діти, хоч іще багато в чому залежні від вас, не можуть самостійно зробити багато речей, не мають право голосу на виборах, проте мають право голосу у вашій родині. І до цього голосу ви маєте дослухатися, бо інакше… колись, вони не почують вас.
А ще я вирішила не втрачати час…
Я ціную кожну посмішку своїх дітей, кожне їхнє досягнення – для когось таке непомітне, а для мене таке велике. Радію дрібничкам, що ми робимо разом з ними, та переживаю, коли не вдається почитати їм на ніч казочку.
Я кожного дня вчуся бути мамою. Роблю помилки, буваю роздратованою і навіть несправедливою, але ніколи не соромлюся сказати своїм дітям “пробач”.
А ще взяла собі за правило нічого не радити іншим мамам. Бо ж у всіх своя історія…
Зі святом, матусі, мами, мамулі!!!…
