Гарячі новини:
“Коли його не стало, світ просто зупинився…” Історія музиканта-мультиінструменталіста, який загинув, рятуючи побратимів
Цікавився музикою та правом, поєднував в собі неабияку зосередженість і цілеспрямованість з творчою енергією та поривами. Він був юристом, який вмів грати на 10 музичних інструментах, співав рок і дуже любив свою родину й Батьківщину. Тому в перший же день повномасштабного вторгнення поїхав до ТЦК, бо був переконаний, що це його обов’язок — стати на захист сім’ї й України. І він виконав його до кінця — віддавши своє життя, щоб жили інші. І хоча захисник загинув понад два роки тому, його тіло ще досі не повернули додому…
“Він був дуже комунікабельним. Гуртував навколо себе людей”
Герой України Сергій Юрчик народився 8 вересня 1990 року в селі Іваньки, що на Маньківщині. У дитинстві хлопчик був спокійним і дуже зосередженим. А професію юриста обрав за порадою матері, яка помітила, що у її сина є чималі здібності до правничої справи.
Кваліфікацію юриста здобув у Національному університеті державної податкової служби України. Потім продовжив навчання в Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національного університету управління при Президентові України.
Трудову діяльність розпочав юристом у Маньківській районній державній адміністрації Черкаської області. Згодом, коли вже переїхав у Черкаси, працював юристом і в Департаменті екології та природних ресурсів Черкаської обласної державної адміністрації. Був юристом як на комунальних установах, так і на приватних. Очолював Державне підприємство «Черкаський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі», ТОВ «Еспо-Консалтинг», юридичний відділ у ТОВ «Світ ласощів» та відділ охорони здоров’я виконавчого комітету Смілянської міської ради.
“Сергій був професійним юристом і дуже цілеспрямованою людиною. Завжди досягав своєї цілі, — розповідає про Сергія Юрчика його колега й друг Сергій Подплєтьонний. – Він був дуже комунікабельним. Гуртував навколо себе людей. І це було його плюсом і як людини, і як юриста”.
Тож за плечима мав чималий професійний досвід. І за словами його друга й колеги Сергія, розмірковував над тим, щоб стати адвокатом:
“Думаю, якби не ця війна, то ми мали б ще одного адвоката. Він у мене запитував, як стати адвокатом, які документи потрібно… Він мав великий досвід у судах, тому в його компетентності взагалі не було сумнівів”.
Окрім юриспруденції, із самого дитинства Сергій цікавився музикою. Він грав на багатьох інструментах і співав. Виступав на всіх заходах, які проводилися в школі чи селі.
Спочатку ще маленький Сергійко вчився грати на баяні. Він дуже хотів відвідувати музичну школу, проте поруч таких закладів не було, а змоги возити дитину далеко батьки не мали. Тому опанувати музичний інструмент Серію допоміг його дядько. Згодом талановитий юнак перемикнувся на струнні інструменти — грав на всіх, окрім скрипки. А також опанував і барабани.
“Ми не просто були одружені. Ми були друзі”
Свою другу половинку Сергію допомогла знайти колега, коли він ще працював на Маньківщині.
“Сергій тоді працював у Маньківській райдержадміністрації. І ось якось до нас приїхала кадровиця звідти й розповіла, що до них прийшов працювати новий юрист — дуже позитивний і класний. І каже: “Давай я тебе з ним познайомлю”, – ділиться дружина полеглого захисника Людмила Юрчик.
На таку авантюру дівчина погодилася не відразу, тим паче першою не збиралася телефонувати хлопцю. Та колега була наполегливою, з тією ж пропозицією вона звернулася і до Сергія, каже Люда:
“І одного разу він мені написав. Ми з ним поспілкувалися, трішки попереписувалися, потім домовилися, що він мене набере. І так все стрімко склалося”.
Зустрічалася молода пара півтора року і вже у 2015 вони створили сім’ю.
Подружжя Юрчиків було справжнім творчим тандемом. Мистецька натура Сергія постійно була в пошуку нових можливостей, тож разом із друзями він почав грати в рок-гурті ще на Маньківщині, був його вокалістом. Коли ж переїхав у Черкаси, а згодом за ним це зробили і його друзі, гурт “L.A” продовжив свою творчу діяльність. Людмила теж дуже гарно співала і була керівницею вокального гурту “Унісон”.
Сергій був мультиінструменталістом, пригадує його дружина, міг замінити ледь не кожного учасника гурту, в якому грав і співав. Якось на концерті в Бидгощі (Польща), грав і на трубі, і на клавішах, і на гітарі — залежно від композиції.
“Він дуже рано почав грати на музичних інструментах, — розповідає друг дитинства Андрій Руденко. – Завжди брав участь в усіх заходах, писав вірші. У нашому колективі (гурті L.A., – ред.) слова на музику писав. У нас навіть є пісня, слова до якої він написав ще в 10 класі. Але, на жаль, заспівати її він не встиг, ми вже зробили це з гуртом”.
Сергій співав у гурті, грав на бас-гітарі, на барабанах, на трубі. Друг пригадує, що легше було сказати, на чому не грав Сергій, ніж на чому вмів грати.
Сергій Юрчик дуже відповідально ставився до свого захоплення, тож разом із друзями-музикантами принаймні три рази на тиждень збиралися в Палаці молоді, на базі якого вони репетирували. Особливістю “L.A.” було те, що всі його учасники були з одного села.
Любов до музики пов’язувала Сергія Юрчика ще з одним його другом дитинства — Федором Новаком, якого він запросив разом із ним грати в духовому оркестрі.
“У старших класах школи ми разом із ним грали в духовому оркестрі. Але він почав туди ходити значно раніше, у нього це гарно виходило. Він взагалі був дуже музично розвинутою людиною. По життю Сергій теж був дуже творчою особистістю, постійно кудись летів, щось вирішував. І був дуже доброзичливим”, – розповів товариш та кум Федір.
Музика панувала і в подружньому житті Людмили й Сергія. Проте, оскільки стилі виконання у них були різні, на одній сцені — опинялися не часто.
“Ми не просто були одружені. Ми були друзі. Цікавилися творчістю одне одного. Не завжди брали участь у спільних виступах, оскільки у нас все-таки різні музичні стилі. Але завжди прислухалися до думки одне одного. Давалася взнаки спільна сфера діяльності. І коли його не стало – світ просто зупинився. Тому що я втратила не тільки кохану людину, а найкращого друга, найкращого батька для своєї дитини”, – розповіла Людмила.
Після смерті коханого бажання виходити на сцену та співати у неї пропало. Вона пояснює це своїм психо-емоційним станом.
“Виходити на сцену і думати, що в цей момент можуть зателефонувати зі звісткою, що повертають тіло — це ненормально, — говорить Люда. – Для мене це пекло, в якому я постійно живу. Не знаєш, що буде завтра, не знаєш, на що сподіватися. Я себе певною мірою обманюю, бо хочу вірити, що він живий. Але є факти, які свідчать про зворотнє. І в такому стані дуже важко… я не знаю, як вийти до людей, яка реакція у мене буде”.
Донька Сергія і Люди Яринка теж з дитинства росла у світі музики. Нині ж мама з нею розучує дитячі пісеньки.
Якось Яринка захотіла подарунок від тата, розповідає Людмила Юрчик. Вона почала думати, що ж їй міг подарувати Сергій. Звісно, це мав би бути музичний інструмент. Тож на день народження донечка отримала барабанну установку. Вона відразу сіла й почала барабанити так, як треба.
Сергій дуже очікував на донечку і безмежно її любив, розповів його друг і колега Сергій Подплєтьонний:
“Він був дуже щасливий, коли у нього народилася донька. Він тоді запросив мене у гості. І якщо на нього тоді подивитися, то можна було побачити найщасливішу людину в світі”.
“А якщо всі відмовляться, що буде?” – Сергій був непохитний у прагненні стати на захист Батьківщини
Усі бачили, що відбувається, проте вірити ніхто не хотів. Так Людмила Юрчик пригадує останні дні перед повномасштабним вторгненням росії на територію України:
“Прокидаюся я 24 лютого, а Сергій мені каже: “Війна почалася, а ти проспала”.
Сергій сказав Люді, що поїде за продуктами й підгузками для дитини. Лише згодом вона дізнається, що він їздив не тільки за необхідними покупками, але й був у ТЦК.
“Він був молодшим лейтенантом (закінчив військову кафедру при університеті, – ред.). Знав свій обов’язок і розумів, що не може стояти осторонь”, – говорить дружина захисника.
Відразу Сергія Юрчика не мобілізували, оскільки було дуже багато людей. Проте чоловік не сидів цей час вдома без діла, він приєднався до місцевої територіальної оборони, чергував на блокпостах, робив “коктейлі Молотова”.
“Знаючи характер Сергія, я не був здивований, що він приєднався до лав ЗСУ, – розповідає його друг і колега Сергій Подплєтьонний. – Ще до початку повномасштабної війни, його погляди на ситуацію вказували на те, що він осторонь не залишиться”.
Про те, що Сергій піде служити, був впевнений і його друг Федір Новак:
“Я розумів, що його на місці не втримати. Якщо він в голову собі вбив — він це зробить”.
У квітні Сергію зателефонували з ТЦК і відправили до навчального центру.
Він був непохитний у своєму прагненні стати на захист Батьківщини, не діяли на нього жодні умовляння рідних. На всі слова він завжди відповідав: “А якщо всі відмовляться, що буде?”
Захисник хотів відправити родину до Швейцарії на початку вторгнення, проте Людмила відмовилася, адже не могла залишити чоловіка самого.
Молодший лейтенант Сергій Юрчик був розподілений у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського, був командиром взводу.
Після навчання він був направлений служити на Донеччину.
“Проте згодом вони повернулися на Черкащину для доукомплектації, — розповідає Людмила Юрчик і згадує, що її радості тоді не було меж. – Я їздила практично кожного дня до нього, оскільки хлопцям потрібно було багато чого докупити”.
Після цього прийшло нове розпорядження, згідно з яким бригада поверталася на Донеччину.
“Їх відразу кинули в дуже тяжкий бій і через чотири дні його не стало…”.
“Сергій — Герой! Він собою прикрив відхід побратимів”
Сергій Юрчик загинув на Бахмутському напрямку 30 червня 2022 року. Йому назавжди буде 31 рік…
Він був у ході бою важко поранений, для збереження життя особового складу взводу віддав наказ відійти уцілілим військовослужбовцям, а сам залишився прикривати відхід побратимів. У зв’язку з інтенсивністю бою, евакуювати тіло Сергія не було можливості.
Про загибель чоловіка Людмила дізналася від командира роти.
“Ми з Сергієм спілкувалися щодня за найменшої можливості. І тут він мені пише, щоб я не хвилювалася, бо у них не буде зв’язку десь добу, перевозять старлінк. Але він не розповідав деталі — де і куди вони їдуть. Дивлюся, він в мережі ніяк не з’являється…” – пригадує Людмила.
Коли минула доба тривожного очікування, Людмила вирішила телефонувати командиру роти, контакти якого про всяк випадок їй залишив Сергій. Спочатку він казав, що Сергій “трьохсотий”. Людмила почала всім телефонувати, щоб дізнатися, де наразі знаходиться її чоловік. Проте вже за 15 хвилин вона дізнається страшну правду, яка назавжди змінить її життя.
“У бою йому осколком перебило руку, — уже від побратимів Сергія дізнається обставини того трагічного дня Людмила Юрчик. – Тому перше повідомлення було, що він поранений. Оскільки бій був дуже інтенсивний, то інформації певний час не було. Коли я вже через 15 хвилин передзвонила, то командир роти мені сказав, що він “двохсотий”.
Наступні дні для Людмили були як в тумані — вона не знала, ні що робити далі, ні як жити:
“Це вже ротний мені сказав, що Сергій — Герой, що він собою прикрив відхід побратимів. І сказав, що зараз вони тіло забрати не можуть. На той час це була вся інформація, яку я знала. Я телефонувала до волонтерів, парамедиків, до всіх, хто був поблизу. Просила, щоб забрали (тіло, – ред.). Але наскільки швидко йшов бій, що ніхто туди підійти не міг. Потім мені почали вже дзвонити й писати побратими із його взводу. Вони розповіли, що був дуже інтенсивний бій, проти них були добре підготовлені й агресивні “вагнерівці”. Сергієві відірвало руку, проте він залишився, щоб продовжувати бій. Він не покинув хлопців і сам не відійшов… Потім дав наказ, щоб вони пішли з позицій, а сам залишився прикривати їх відхід”.
23 серпня 2023 року Сергію Юрчику надали звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
“Як сказали побратими, завдяки його діям вони вціліли”, – відзначила Людмила.
На момент, коли Сергій Юрчик загинув у бою, його доньці Яринці не було ще й двох років. І вона досі не вірить, що тата більше немає.
“Вона розуміла, що тато десь далеко, бо він із нею попрощався. Але вона це якось не сприймала. Потім я їй почала розповідати, що наш тато Герой, наш тато став зірочкою, дивиться на неї… Але ж вона все-таки бачила, що в інших діток тати є, вони їх приводять у садочок. І вона почала запитувати: “А де тато?”. Ну як ти дитині по-іншому про це розкажеш? Але ми їздимо на Алею пам’яті. Вона знає, де тато, біжить до нього. Дивиться багато відео, фото з татом. Мені здається, що вона б його з мільярда впізнала б”.
Для рідних і друзів Сергій Юрчик назавжди залишиться в пам’яті найкращим сином, чоловіком та відданим другом.
“Справжній товариш. Людина, яка ніколи не здавалася, людина слова. Він ніколи не відмовляв у допомозі”, – говорить Андрій Руденко.
“Його дуже не вистачає. У нашій компанії він був одним із ініціаторів дружніх зібрань. І коли його не стало, таких зустрічей стало менше”, – додає Федір Новак.
Хоча Сергія вже немає в живих декілька років, Людмила досі рахує спільні роки їхнього сімейного життя. Кожного разу з острахом вона моніторить списки репатрійованих тіл. Адже десь вглибині душі, попри всі докази й слова побратимів, живе надія, що станеться диво і він повернеться додому, де його чекають і люблять…
Авторка матеріалу — Анна Романенко
Авторка матеріалу — Анна Романенко
