«Ти сидиш і молишся, щоб тобі подзвонили», — єдине бажання черкащанки Анни Донець, коли відбувається обмін військовополоненими. Востаннє голос свого чоловіка жінка чула 24 квітня 2022 року. Захисник зник безвісти в Попасній.
Журналісти видання «ВиЧЕрпно» поспілкувалися з координаторкою уповноваженого з питань зниклих безвісти в Черкаській області Анною Донець, яка, чекаючи звістки про свого чоловіка, сама стала підтримкою для таких же родин.
Анна Донець із Черкас. Її чоловік боронив Україну в 2015-2016 роках, однак згодом був списаний за станом здоров’я. До великої війни вони разом займалися власним бізнесом, та через повномасштабне вторгнення росії 24 лютого чоловік відразу вирішив повернутися в стрій.
“Це було миттєве рішення, що він йде. До своєї військової частини, в якій він служив в часи АТО, він не зміг потрапити, бо вони були частково розформовані. Він вступив до лав територіальної оборони – 156-го батальйону 118-ї бригади”, — розповіла Анна Донець.
18 квітня батальйон виїхав на бойове завдання у місто Попасна Луганської області. Востаннє пані Анна чула голос свого чоловіка 24 квітня, перед тим, як він із побратимами заходив на бойові позиції.
“27 квітня на ворожих інтернет-ресурсах я побачила відео про те, що хлопця із батальйону мого чоловіка взяли у полон. Із того моменту я зрозуміла, що там складні бої. Ми виходили тоді з родинами під нашу державну адміністрацію, просили, щоб їм відправили якусь допомогу, бо вони перебували в оточенні й ситуація була вкрай важка. Але, на жаль, це не вирішується миттєво. Не було вже можливості відправити нашим хлопцям когось на допомогу. Вони вже були оточені”, — пригадує черкащанка.
Офіційне сповіщення про те, що її чоловік вважається зниклим безвісти, Анна отримала 28 квітня. Разом із ним зникли й інші захисники. На той момент, окрім Національного інформаційного бюро, якому можна повідомити про зникнення людини, нічого не існувало.
“Національне інформаційне бюро не надає алгоритми дій для пошуку зниклого безвісти. Тобто ти їм дзвониш, повідомляєш про факт зникнення, вони це фіксують. Все. Ніхто тобі не каже, що робити далі”, — розповідає Анна.
Однак завдяки тому, що командування військової частини пішло назустріч, Анна разом із іншими рідними зниклих безвісти почали напрацьовувати алгоритм дій для людей, які опинились у таких обставинах:
“Щопонеділка в нас були зустрічі з командуванням у військовій частині. Ми намагалися напрацювати хоч щось… що робити, куди їхати”.
Через півтора місяця для родин організували поїздку до Дніпра на опізнання тіл, які доставляли з різних напрямків.
“Це був наче квиток в один кінець. Їдеш, не розуміючи, що ти там побачиш, і чи витримаєш ти це. Але в нас була підтримка, супровід військових. Ми тоді зʼїздили у два морги. Ми дивилися на тіла по фотографіях та по особистих речах. Ця поїздка, знаєте, не в надії опізнати свого, а впевнитися, — поділилася Анна Донець.
Згодом в Україні запрацював повноцінно Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Анні Донець запропонували посаду регіонального представника відокремленого підрозділу громадської організації “ГРУПА ПАТРІОТ” в Черкаській області.
Відтепер Анна Донець щодня опікується родинами, які отримали оповістку про зникнення рідних на фронті:
“До мене приходять люди, наприклад, в яких хтось зник тиждень тому. Вони сповнені вірою… я просто пам’ятаю себе в перші місяці. Ти думки про те, що сталося щось погане, відразу відкидаєш. У такому стані родини перебувають перші місяці, бо в них є не те що надія, а вони на 300% впевнені, що він живий, що ось він зателефонує, ось ви його знайдете”.
Під час роботи з родинами жінці допомагає триматися розуміння, що зайві емоції не допоможуть.
“До цієї “маски”, яку ти одягаєш перед людьми, звикаєш. Ти “маску” одягнув, день пропрацював, у тебе все добре, ти тримаєшся, — зазначає координаторка. — Також я не показую родинам, що їм можна розклеюватися, поки ми не знайдемо їхню близьку людину. Це їм не допоможе”.
Відтак Анна Донець починає працювати з родиною як тільки та отримала сповіщення про зникнення. У її кабінеті вона розповідає план дій, допомагає зі зверненнями до державних інстанцій:
“Деякі родини просять, щоб я була поруч, поки вони дзвонять. Кажуть: “Я на емоціях, я не знаю, що казати”. Бувають і такі моменти”.
Виконання всіх рекомендованих дій для родин зниклих воїнів може затягнутися на місяці. Як пояснює пані Анна, коли вона з рідними закінчує відпрацьовувати звернення до державних інстанцій, наступним кроком є написання заяви до поліції, здавання ДНК, якщо цього вони не зробили раніше. Кримінальні провадження, які близькі відкривають за місцем свого проживання, зокрема, в Черкаській області, відправляють у той регіон, де зник їхній близький. І там вже призначають слідчого.
“На це йде орієнтовно місяць. Адже, поки справу сформують тут, поки її відправлять, поки там слідчий її прийме. Далі біологічні зразки ДНК. Для них важливо дізнатися, чи вони вже внесені в базу”.
Однак, за словами Анни, центри ДНК наразі перевантажені, тому потрібно від двох з половиною до трьох місяців, тільки для того, аби ДНК родини внесли в базу. Попри всю цю роботу на плечі рідних лягає перегляд ворожих телеграм-каналів:
“Скільки б фотографій родина не надала мені чи якійсь державній інстанції, ніхто не опізнає свого близького так, як рідні. Хтось за мочечкою вушка впізнає, хтось за родимочкою”.
Якщо родина знаходить схожість зі своїми рідним на якомусь відео або фото, то вони пишуть спочатку пані Анні. Разом вони звертаються до слідчого з клопотання про проведення портретної експертизи, а потім до кожної державної інстанції.
“Це потрібно детально описати, розписати, за якою підставою родина вважає, що це їхній захисник. Ми відправляємо звернення. Десь отримуємо відповідь, десь ні, десь потрібна повторна експертиза. Ми все це робимо до того етапу, допоки людині не змінять статус”, — розповідає Анна Донець.
Наразі “на щиті” повернулися додому кілька захисників, які були з чоловіком Анни на позиціях. Тіла цих воїнів вдалося повернути завдяки координаційному штабу під час великого обміну в листопаді 2023 року. Їх вдалося поховати лише цьогоріч, зазначає Анна:
“Будь-які герої, які повертаються “на щиті” — це біль. Але найбільше вибиває з колії, коли це хлопці, які були з моїм чоловіком… Ми не зупинимося, поки кожного не повернемо додому”.
Анна Донець поділилась, що під час кожного обміну чекає дзвінка про повернення її чоловіка додому:
“Коли я дізнаюсь про обмін, то прошу знайомих до мене не дзвонити перші чотири години. Бо я чекаю того дзвінка, в якому скажуть: “Вашого обміняли”, — розповідає дружина зниклого безвісти. – Я дійсно дуже рада за кожного хлопчика, якого повертають, але коли проходить ті чотири-пʼять годин, ти усвідомлюєш, що твого там немає. Це неймовірний біль. Ти розумієш, що до наступного обміну тобі треба якось дожити”.
Тому найзаповітнішою мрією Анни є зустріч зі своїм чоловіком:
“Я мрію про зустріч 24 години на добу. Тому перше, що я уявляю, наскільки швидко зможу зібратися, скакнути в машину і їхати до нього”.
Нагадаємо, у Черкасах встановили інсталяцію, присвячену зниклим безвісти.
