Гарячі новини:
“Навчаю власним прикладом”: памʼяті вчителя з Черкащини, який поліг за Україну (ФОТО, ВІДЕО)
«Як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться прямо зараз, а я залишаюся осторонь», – ці слова Василя Отземка, вчителя з Черкащини, стали відображенням усього його життя. Ще у 2014 році він пішов захищати країну, а після демобілізації вчив школярів любити свою землю й бути готовими її боронити. Коли ворог розпочав повномасштабне вторгнення, то знову взяв у руки зброю, аби показати на прикладі, як варто виборювати незалежність країни.
7 липня 2024 року його життя обірвала війна. Тіло досі не повернули додому. У захисника залишилися син, дружина, рідні й десятки учнів, для яких він назавжди буде наставником – учителем, що умів поєднати силу, доброту та любов до Батьківщини.
“Дитинство проводив у бібліотеках”
Василь Отземко народився у багатодітній родині в селі Корнилівка, що на Корсунщині. Мав неабиякі здібності до навчання та вправно їх використовував, пригадує його сестра Олександра Герасименко:
“У нашій сім’ї було четверо дітей. Батьки працювали не на таких роботах, скажімо, щоб приносити великі гроші у родину. Тож із дитинства ми з Васею намагалися вчитися гарно. Адже розуміли, що для того, аби вирватися із села та вступити у навчальний заклад, нам потрібні знання”.
Тож дитинство Василя проходило в бібліотеках: шкільна, сільська, районна — він читав книги всюди.
“Чесно, я не знала, чи існує така книжка, яку б він не прочитав. Він був такий розумний. Під час розмови він часто виправляв мій суржик. Попри те, що це мене зачіпало, я намагалася до нього дотягнутися… він був для мене взірцем. Із самого дитинства я йшла за ним по його кроках”, – ділиться сестра.
Як брат, Василь Отземко був надійною підтримкою. Із юного віку тяжко працював, аби заробити гроші. Однак за рік до закінчення школи хлопець дуже захворів, мав проблеми з легенями. Довгий період лікувався у Києві та через це так і не відсвяткував свій випускний у школі. Сестра зізнається, що “тоді брата витягли з того світу”.
“Ми за нього дуже переживали. Усім селом збирали кошти на лікування”, – пригадує сестра Олександра.
Тоді Василь не лише переміг хворобу, а й після одужання зумів вступити на безплатне навчання до Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького на історичний факультет.
“Він дуже захоплювався історією. Це було його покликанням! Ще зі шкільних часів він був у добрих відносинах із вчителем історії, який став його наставником”.
“Він для нас був взірцем”
Понад двадцять років тому, у серпні 2006-го, студент-першокурсник Андрій Касян уперше зустрів Василя Отземка. Це знайомство відбулося під час заселення у студентський гуртожиток.
“Нам не вдавалося відкрити кімнату. Пригадалося, що колись з однокласниками ми говорили, що є дідівщина в гуртожитках. І тут на поверсі зʼявляється кремезний чоловік у футболці та шортах. Спершу здавалося, що це суворий старшокурсник, який наведе “порядок”. Але перше враження виявилося хибним. Це було моє найпомилковіше враження, бо Василь Отземко був людиною неймовірної доброти”, – розповів Андрій Касян.
Відтоді Василь став для молодших студентів прикладом. Саме він надихнув багатьох почати займатися спортом:
“Він для нас був взірцем, як треба навчатися, займатися фізичною культурою. Мені хотілося бути схожим на нього”.
На відміну від багатьох студентів, які на вихідні їхали додому по продукти, він ішов працювати – копав траншеї, заробляючи на життя. Попри це, успішно навчався. Був старанним, отримував стипендію й не пропускав занять.
“На другому курсі він поселився в гуртожитку. Сусід заснув, а ключ від кімнати забрав із собою. А Василю треба було на фізкультуру, потрібна форма. Він не розгубився – просто вибив двері, аби встигнути на заняття”, – з посмішкою згадує Андрій Касян.
Із подругою Юлією Кріт Василя Отземка також звів гуртожиток. Жінка пригадує його особливу рису – вміння підіймати настрій у будь-яких обставинах:
“Ми були молоді, веселі, безтурботні, багато часу проводили разом. Готували їсти, вчили пари, сиділи вечорами на лавочці біля гуртожитку. Проживали буденне студентське життя”.
Після закінчення навчання Василь залишався важливою частиною її життя. У 2010-му він став боярином на весіллі Юлії:
“Він ідеально підходив на цю роль. Після весілля всі мої родичі його запам’ятали – настільки він був артистичний, щирий, життєрадісний”.
Згодом вони співпрацювали й професійно. Василь викладав історію та правознавство у школі села Квітки, а Юлія працювала у Центрі національно-патріотичного виховання в Черкасах. Тоді ж Василь активно долучався до організації військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»).
“Оскільки Василь був дуже талановитий і різнобічний, ми запросили його до суддівської колегії. Він допомагав організовувати обласні етапи в місті Черкаси – чотирьох-п’ятиденні таборування, стрільбу, смугу перешкод. Потім він настільки запалився цією грою, що вирішив не бути в суддівській колегії, а готувати власні рої. Він дуже любив дітей і вкладав у них максимум – створював гуртки, театральні колективи, разом із ними писав сценарії, постійно радився, надсилав матеріали. Спочатку у нього був рій “Орли”, потім – “Укроп”. Він єдиний в усьому Корсунь-Шевченківському районі тоді рухав “Джуру”, – розповіла Юлія Кріт.
З 2016-2017 років Василь став одним із тих, хто підтримував розвиток цього руху на Черкащині.
Захищав країну і виховував власним прикладом
У 2014 році Василь Отземко став на захист країни в АТО. Як сільський учитель він не підлягав мобілізації. Пішов добровольцем. Понад рік боронив країну, а після демобілізації почав викладати “Захист Вітчизни” школярам: навчав дітей правильно падати, захищати себе та поводитися зі зброєю.
“Він був свідомим українцем. Про своє рішення йти захищати країну нікому не казав, бо розумів, що це будуть сльози. Він цього не любив. Він казав, що робить так, як відчуває: “А якщо всі будуть вдома сидіти, ніхто не буде захищати країну, що тоді буде?”, – відзначила сестра захисника Олександра.
“Я був просто вражений, наскільки діти навколо нього збиралися, ніби біля батька, який дає поради. Під час вчителювання він викладався наповну. Таких педагогів небагато, які всю душу вкладають у свою професію, щось намагаються показати дітям: придумував якісь походи, заняття після уроків”, – розповів знайомий захисника Станіслав Степенькін.
І старання Василя Отземка не залишилися непоміченим: у 2016 році він здобув перемогу у конкурсі “Учитель року”.
“Василь Миколайович був великим вчителем, бо він настільки любив свою роботу і робив він це не за фінанси, не за грамоти, не за якесь визнання… А, бо дуже це любив”, – розповіла подруга Юлія Кріт.
“Перше враження було зовсім не про кохання з першого погляду”
Липень 2018 року змінив життя Василя Отземка. Працюючи у дитячому санаторії “Україна”, він познайомився із майбутньою дружиною Аліною.
“Перше враження було зовсім не про кохання з першого погляду. Ми, мабуть, навіть більше сварилися. А вже ближче до середини табору почали тісніше спілкуватися. По завершенню роботи – близько”, — пригадує дівчина.
Пара одружилася під час карантину у 2020-му. Святкування було скромним — розпис у Черкасах і вінчання в колі найближчими. А напередодні цього Василь та Аліна дізналися, що в них буде син:
“Я захворіла і мені призначили антибіотики, які не варто приймати вагітним. Тому для перестрахування я придбала тест на вагітність. І він показав дві смужки. У той день у Василя були гості, тому я дочекалася поки вони підуть і розповіла про результат тесту. Тоді він запитав: “Що це значить?” Через тиждень я приїхала до нього і зробила тест повторно. Він перший дивиться і каже: “Ну воно (дві смужки, – ред.) не зникло”.
У пари незабаром з’явився син Юрко.
“Як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться прямо зараз, а я залишаюся осторонь”
23 лютого 2022 року, за день до повномасштабного вторгнення, Василю Отземку зателефонували з ТЦК та покликали на медогляд. За словами сестри Олександри, Василь мав бронювання, тому міг не йти служити.
“Він мені не сказав, що може не воювати, аби я не відмовляла”, – поділилась дружина Аліна.
11 місяців Василь, позивний “Тічер”, служив у роті охорони в Корсуні, згодом вирішив отримати офіцерське звання й став командиром розвідувального взводу 44-ї окремої артилерійської бригади.
“Був період, коли ми з ним не бачились три місяці. У 2023 році, на Великдень, нам з сином вдалося до нього поїхати. На той час Юрку було 2,5 роки. Коли син побачив чоловіка, він притиснувся до мене, заплакав і сказав: “Це дядько, це не тато”. З того часу ми почали їздити в середньому раз у півтора місяця”.
Аліна з сином почали приїздити до Василя спочатку в Чернігівську область, а потім значно частіше вже на Схід: Ізюм, Борова, Лиман, Зарічне.
Під час однієї з поїздок в Аліни виникла ідея створити книгу. Спочатку вона планувала написати про дружин, які чекають своїх чоловіків із фронту. Однак один випадок змінив її плани:
“У жовтні 2023 року ми приїхали в місто, де чоловік проходив службу. Я читала там книгу про наслідки Другої світової війни. І в той момент стався приліт поблизу нас. Тоді я усвідомила, що це унікальний досвід, щоб вустами дитини розповісти, що таке війна, чому тато нас захищає, хто такі військові”, — розповідає Аліна Отземко.
Відтак уже улітку 2024 року Аліна готувала до випуску книгу “Чому тато не вдома”, яка покликана допомогти українським дітям пережити важкі події війни, а дорослим знайти правильні слова, щоб пояснити, чому тато захищає країну. Головним персонажем книги є син Аліни — Юрко, а на сторінках книги зображений сам Василь Отземко.
“Книгу я написала за два тижні. Був довгий процес редагування, створення зображень із наших фото тощо. 4 червня вже був готовий макет”, – ділиться Аліна.
Попередній
Наступна
Аліна Отземко попросила чоловіка написати анотацію до книги, адже він напередодні читав електронний варіант. Однак, на жаль, він не встиг цього зробити. 7 червня його життя відібрав ворог.
“Останній тиждень ми мало спілкувалися, адже почалися активні бойові дії на тій ділянці, було багато поранених і загиблих. 6 червня я подзвонила вранці, о 8:29. Він відповів із ноутбука — заповнював документи. Сказав, що зайнятий, і ми швидко попрощалися, сказали один одному: “Люблю тебе”. Це була наша остання розмова. Увечері він уже не взяв слухавку. Побратими казали, що він на позиції, що буде пізніше. Але вранці я відчувала тривогу, не могла ні на чому зосередитися. Випила заспокійливого і лягла спати. А потім я отримала дзвінок із невідомого номеру”.
Того дня Аліна Отземко отримала звістку від побратима Василя, що її чоловік загинув.
“Коли він це сказав, я пішла в іншу кімнату, аби цього не почула дитина, та запитала: “Якою є можливість, що ви помились?”. Пауза. Він відповів: “Якщо і є, то вона мінімальна”. Згодом я зателефонувала в ТЦК, а вони там ще нічого не знали”.
Через певний час Аліна отримала відео з дрона, де видно тіло чоловіка. Вона впізнала його по одягу та статурі.
“Офіційна версія загибелі мого чоловіка — поліг унаслідок мінометного обстрілу. Однак є ще одна, яку мені вдалося дізнатися: Василь пішов уночі шукати побратима, який загубився, однак потрапив у ворожу засідку. Василь отримав поранення у стегно, наклав собі турнікет, а потім його поранили в районі серця. На відео видно, як за кілька метрів від нього лежить росіянин, що може свідчити про те, що вони відкрили вогонь одночасно”.
Василь Отземко загинув у селі Джерельне Луганської області. Через тиждень ця територія була вже окупована.
Могила без тіла
Тіло Василя Отземка все ще не вдалося повернути на рідну Черкащину. На місці його загибелі вже тил ворога. Однак, аби створити місце спочину, Аліні вдалося через суд добитися визнання чоловіка загиблим й встановити йому на Алеї Героїв у Корсуні-Шевченківському хрест.
Згодом там буде пам’ятник, на якому будуть викарбувані слова полеглого: “Як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться прямо зараз, а я залишаюся осторонь”.
Це вдалося зробили завдяки постанові Кабміну про встановлення кенотафів — надгробка на честь людини, спорудженого не на місці поховання померлого.
“У нашій культурній традиції є наслідок смерті – це похорон. І якщо його не було, то психіці складно дійти до процесу інтеграції. А це ніби якась символічна точка. Наприклад, коли ми проїжджали памʼятник Росичу в Корсуні, мій син запитував: “Коли ми тату такий поставимо?” або, коли проїжджали якесь кладовище: “Може ми тата тут поховаємо?”. Тобто його це цікавить, йому це важливо”, – ділиться Аліна Отземко.
Однак жінка все ж сподівається на повернення тіла чоловіка.
Подруга Василя Юлія Кріт поділилась, що назавжди запамʼятає його життєрадісним, бо навіть у складних обставинах, він не втрачав оптимізм та наснагу боротися:
“Сьогодні (на момент запису, – ред.) у мене день народження. І рівно рік тому Василь записав мені привітання із бліндажа. Він знайшов час, зателефонував, читав мені вірші. Він завжди це робив так весело, невимушено. А я була така сумна від того, що він це робить на війні. Він мене більше заспокоював, ніж це мала робити я. І от він був таким весь час. Він сильна людина, сильний педагог, який у своєму маленькому осередку робив дуже багато для дітей та батьків”.
Не вірить у втрату друга й Андрій Касян:
“На жаль, потрібно змиритися з цією думкою, але все ще не віриться. Навіть ось мав би бути його день народження і я думав, який тост я буду казати, чи коли він отримає якусь нагороду. Думав, що це мають бути якісь пафосні слова, бо вони для нього заслужені. Але я ніколи не думав, що доведеться казати слова пам’яті… Він залишиться для мене назавжди життєрадісним. Він до крику не любив пафосу, показовості. У ньому завжди була цілеспрямованість. Для мене він залишився таким, яким я його побачив майже 20 років тому”.
Наразі пʼятирічний син Юрко запитує про те, що любив тато, яку слухав музику. У памʼять про героїчні вчинки батька лишились понад десяток нагород ще із 2014 року, та найбільшим спадком для сина стали сила, любов і приклад мужності, які Василь залишив своїй родині й Україні.
Авторка матеріалу — Надія Паніван
Авторка матеріалу — Надія Паніван
