30 років спливло з того часу як «мирний атом» вирвався на зовні, забравши з собою сотні життів. 26 квітня Україна відзначатиме роковини найстрашнішої в історії людства техногенної катастрофи.

За неофіційними даними в країні померло не менше 15 тисяч людей, які були уражені в результаті аварії на Чорнобильській АЕС. Близько 100 тисяч осіб було відселено  з території в радіусі 30 кілометрів від місця аварії.

Без перебільшення можна сказати, що аварія на ЧАЕС та її наслідки торкнулися ледь не кожної родини. Лише в Черкаській області проживає близько 114 тисяч осіб, постраждалих від вибуху на атомній електростанції.

Заражені території, погіршення екології та здоров’я багатьох поколінь українців, міста-привиди та зламані людські долі – все це наслідки техногенного лиха.

Тижні і навіть місяці після аварії, розповідають очевидці, що прибули на ліквідацію наслідків аварії, на станції панували плутанина і невизначеність. Радянський Союз, що відмовився від допомоги міжнародної спільноти, як покаже час, допустився не однієї помилки при ліквідації наслідків вибуху на ЧАЕС. А страшна правда про масштаби катастрофи стане відомою далеко не відразу.

– Тоді все було покрито покровом таємниці. Перша офіційна інформація про аварію на Чорнобильській станції з’явилася тільки через 68 годин після вибуху у програмі «Время». Повідомлення про таку страшну трагедію зайняло всього 17 секунд, – розповідає журналісту інтернет-видання «Вичерпно» ліквідатор аварії на ЧАЕС, фельдшер-дозиметрист Сергій Корочкін. – Нам тоді міжнародна спільнота пропонувала допомогу, але у нас сказали «мы сами с усами». А потім, вже коли пройшло років 10, виявилося: те робили неправильно, а цього взагалі не потрібно було робити, те так-сяк робилося. Прорили тунель під четвертий реактор, щоб поставити вентилятор для охолодження, він виявився непотрібний. Плутанина спочатку страшна була, аж поки воно все уладналося.

Про те, що вибух спричинив викиди величезної кількості радіації дозиметристу Сергію Корочкіну стало зрозуміло з перших хвилин перебування на станції:

– Я тільки приїхав на станцію, відкрив дозиметр і мені все стало зрозуміло. Моє завдання якраз і полягало в тому, щоб виміряти у вказаному мені місці станції рівень радіації, по якому вже інші спеціалісти могли вирахувати, скільки можна знаходитися зовні. Зазвичай це не більше 1-2 хвилин.

Я входив до спеціальної роти бронетранспортерів, у дно яких було залито по 6 тонн свинцю. Вони возили по зоні різних професорів, спеціалістів, керівників штабу і так далі. У результаті я наїздив по станції 45 діб, отримавши при цьому опромінення у 25 рентген, хоча це так написали у довідці, а насправді отримав я більше. А загалом я перебував на ліквідації аварії 69 діб.

Перебували у зоні ліквідації аварії приблизно від 20 до 180 днів. В залежності від наближеності до зони вибуху та кількості отриманої внаслідок цього радіації.

– Мене призвали, як і всіх, на так звані спеціальні військові збори строком на 180 діб. Але уже в залежності від того, хто де знаходився, коливався термін перебування. В самій 30-кілометровій зоні відчуження знаходилося приблизно 10% військових частин, всі ніші знаходилися за межами – вони і служили 180 діб. А ті, хто знаходився безпосередньо в зоні – служили в залежності від кількості отриманих рентген. Наприклад, ти кидав на даху радіаційний графіт, то з тебе і 20 днів вистачить, щоб ти набрав критичну дозу – 18-20 рентгенів. На станції йшов жорсткий облік: кожного дня вимірювали, скільки ти набрав за день, потім все це плюсовали і коли ти набирав критичну дозу – відправляли додому, – розповідає ліквідатор.

Картина запустіння, яка вразила Сергія Корочкіна, коли він вперше опинився в містах-привидах, досі живо стоїть перед його очима:

«Мене зустріло пусте місто, одні злі й голодні собаки бігають. І на фоні цієї пустоти на вітру коливалися дитячі пелюшки, які за цей час набрали вже страшну дозу радіації.  І так проходили тижні, місяці, а вони все сушилися. Моторошно насправді було».

Місцеві жителі також мало були поінформовані про аварію на ЧАЕС та її наслідки. Все казали, що їм ця метушня навколо станції нагадує війну.

«Старші місцеві жителі тоді розповідали, що пам’ятають, що коли війна була, то все теж саме відбувалося – навколо хаос, військові, повсюди танки їздять, кур покрали… Що тоді могла знати звичайна радянська людина? Те, що їй написали в газеті «Правда». А газета «Правда» напише те, що треба написати», – розповідає Сергій Корочкін.

«А ще, – пригадує ліквідатор, – у мене був цікавий випадок з листами дружині. Я їй листи писав і за звичкою кидав у поштову скриньку. А потім вже, коли передав листа через нашого замполіта, до мене дійшло, що мої листи дружина не отримувала, бо ж не було їх кому в цьому вимерлому місті забирати. Може б і досі ці листи лежали в тих поштових скриньках, якби їх на металобрухт не здали».

Трагедія, що жила болючою раною в серцях ліквідаторів, чи то навмисно, чи ні, пройшла повз багатьох жителів тодішнього Радянського Союзу. Залізна завіса, за якою часто ховали правду, багатьом не дала осягнути в перші місяці і навіть роки, що лихо, яке сталося на Чорнобильській атомній станції стосується не тільки відселених місцевих жителів, не тільки ліквідаторів аварії, а їх усіх.

Сергій Сергійович розповідає, що на фоні страшної трагедії в пам’яті виринають декілька історій, які яскраво характеризують тодішній час, владу і людей.

– Я тільки повернувся додому, а мені вже на другий день телефонують і викликають в партбюро. Я прийшов, грішним ділом подумав, може якусь подяку хочуть висловити. А мені говорять, що мені світить сувора догана за те, що я три місяці не платив партвнесків. Я їм кажу, що був у Чорнобилі. Якби я, бігаючи навколо четвертого реактору, платив вам ті внески? А мені відповідають, що їх це не хвилює, внески мають надходити. Тоді ж була така політика у Радянського Союзу, що вони годують голодуючі країни Африки саме за рахунок цих внесків, виходить. Тому заплати і все.

Ще із такого, що врізалося в пам’ять – це випадок на станції. Наближалося 7 листопада (День Великого Жовтня (Великої Жовтневої Соціалістичної Революції) — офіційне державне свято Української Республіки у складі Радянського Союзу на честь Великої Жовтневої Соціалістичної Революції 7 листопада 1917 року – ред.) і по всій Чорнобильській зоні оголошують: хто повісить червоний прапор із серпом і молотом на трубі між третім і четвертим реактором, той відразу поїде додому. Знайшлася людина, яка полізла на той дах, на якому була шалене випромінення. Додому то він поїхав, але я не думаю, що довго після цього прожив. Це ж ким треба бути, щоб послати людину на вірну смерть, щоб «відрапортувати» у програмі «Время», що Чорнобильську аварію подолали?! Ось дивіться! – обурюється ліквідатор.

Наостанок він пригадує життєву історію, як вони відвозили хворого до Київської лікарні і вирішили по дорозі заскочити в магазин у купити горілки, бо ж в Чорнобилі сухий закон був.

«Тоді лікеро-горілчані магазини працювали з двох годин дня і в одні руки давали не більше двох пляшок горілки. А черги такі біля них були, що не менше трьох годин потрібно вистояти. Магазини доводилося штурмувати. Значить підходимо ми до магазину, натовп біля нього стоїть стіною. Тут нас побачили люди і починають шепотіти «чорнобильці, чорнобильці!!!» і розступаються перед нами. Ніхто і слова нам не сказав, що ми без черги. І навіть горілки нам не по дві пляшки дали, а на всі гроші. Так що і таке було», – закінчує свою розповідь ліквідатор аварії на ЧАЕС Сергій Корочкін.

 Читайте також: 30 років потому: за круглим столом говорили про річницю Чорнобильської трагедії