Про сміливих та незламних: історії черкащанок, які змінюють Україну (ФОТО, ВІДЕО)

У країні, яка щодня бореться за свободу, жінки виконують життєво важливі місії. Зокрема, вони стають опорою української армії: воюють на передовій, рятують життя та волонтерять. У складний час виховують нове покоління, представляють країну на міжнародних змаганнях та просувають українську культуру в світі. 

У Міжнародний день жінок ми вшановуємо їхню стійкість і незламність. Видання «ВиЧЕрпно» написало історії сміливих та сильних черкащанок, які щодня доводять свою відданість, неймовірну силу духу, змінюючи країну навіть у найважчі часи.

«Жінка – це незламна берегиня та непохитний воїн в одному обличчі»

Черкащанка Анна Донець є представницею Центрального Регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Вона опікується родинами, які отримали оповістку про зникнення рідних на фронті. У квітні 2022 року таку ж звістку отримала вона сама.

«Мій чоловік зник безвісти в Попасній. На той момент, окрім Національного інформаційного бюро, якому можна повідомити про зникнення людини, нічого не існувало, тому разом із іншими рідними ми почали напрацьовувати алгоритм дій для людей, які опинились у таких обставинах», – пояснює Анна.

Приблизно через пів року після зникнення військових, яких вони шукали, до них почали звертатися інші люди. Зокрема, мешканці Черкаської області телефонували та запитували, як саме вони шукають своїх рідних і куди звертаються.

За її словами, спочатку пошукова діяльність здійснювалася нею особисто та дружинами й матерями військових 156-го батальйону 118-ї бригади ТрО. Згодом в Україні запрацював повноцінно Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Анні Донець запропонували посаду регіонального представника відокремленого підрозділу громадської організації «ГРУПА ПАТРІОТ» в Черкаській області.

Ділиться, що найважче, коли зниклих воїнів повертають «на щиті».

«Ти знаєш про цю людину (зниклого воїна – ред.) всю його історію, починаючи з дитинства до моменту зникнення… Через це ти ніяк не можеш не перейматися, не сприймати це як особисту втрату… Тому хочеться повернути всіх додому живими», – каже координаторка. 

Окрім того, Анна Донець є частою учасницею щонедільних акцій на підтримку полонених і зниклих безвісти захисників. Каже, що першочергово відвідує акції не як посадовиця, а як дружина, що чекає свого чоловіка:

«Ти туди йдеш з тією надією, що, можливо, саме зараз світ дійсно нас почує. І він долучиться до повернення наших хлопців додому».

«Якщо чоловіки тримають зброю, то жінки зараз допомагають, щоб ця зброя з’явилася»

Волонтерка з Черкас Анна Сакун зустріла повномасштабне вторгнення рф в Україну на восьмому місяці вагітності. Каже, що волонтерська діяльність в неї розпочалась із підвезення гарячих напоїв на блокпости:

«Кожен ранок ми ходили пити каву у місцеву кавʼярню. Відповідно, там вже у нас сформувалася така спільнота людей, які один одного знають, один одному допомагають. І 24 лютого 2022 року, ми, не зважаючи ні на що, пішли все одно у кав’ярню й почали розробляти план дій, адже розуміли, що захисникам потрібна підтримка. Тож почали збирати термоси та варити каву, яку розвозили на блокпости», – розповідає Анна.

Згодом діяльність розширилася. Волонтери звернулися до людей у соцмережах, і завдяки підтримці місцевих груп отримали ще більше допомоги. До них почали долучатися знайомі, які пропонували свої послуги – хтось відшивав устілки й спальники, хтось збирав амуніцію.

«Ми почали займатися всім – від збору ложок і виделок для польових кухонь до забезпечення переселенців одягом і засобами гігієни», – каже волонтерка.

Пізніше до ініціативи долучилася їхня знайома з Німеччини, яка організувала кілька великих гуманітарних поставок. Продукти, ліки, одяг та постільна білизна надходили до різних регіонів України – від Запоріжжя до Харківщини.

Найбільше задоволення, за словами Анни, приносить усвідомлення результату.

«Коли ти розумієш, що конкретно твоя участь приносить допомогу війську. Це може звучати пафосно, але це так і є. Коли тобі присилають фотозвіти, коли тобі надсилають повідомлення, коли показують, як ми, наприклад, спільнотою ремонтували танк, збирали гроші на його ремонт. А потім присилають фото цього танка, що він працює і вбиває ворога, то це найбільше мотивує», – розповідає волонтерка.

Допомагає волонтерити Анні її маленька донька Мія, яка вже звикла до активної діяльності мами:

«Я жартувала, що вона – найменша волонтерка міста. Але тепер бачу, що таких дітей стає все більше – діти волонтерів теж долучаються до справ».

Спочатку допомагали родичі, доглядаючи за Мією, проте згодом дівчинка стала частиною волонтерської команди.

«Вона з нами виїжджала і на гуманітарні склади, і памперси змінювались на коробках, і вода грілась в диких умовах. А зараз вона звикла, що вона скрізь з нами, де це можливо. Допомагає сортувати, пакувати, навіть клеїти наліпки», – каже Анна.

«Ми дуже довго йшли до того, щоб жінку визнавали в армії»

Бойовий досвід захисниця Ірина Гаркавенко з позивним «Марго» розпочався ще у 2014 році з черкаської Самооборони після Майдану. Згодом вона приєдналася до добровольчого батальйону «Правий сектор», де здобула перший бойовий досвід, воюючи в Пісках і Водяному. 

«Спочатку я була звичайним солдатом, а потім мене призначили старшиною першої штурмової роти. Я була їхнім наставником. Побратими називали мене «мамою». Ми все ще підтримуємо з ними звʼязок», – розповідає військова.

Після кількох років служби «Марго» зробила коротку перерву, адже мала на вихованні маленьку доньку.

«Після тієї служби в мене була невелика перерва, адже моїй дочці було 5-6 років і мені психологічно було важко, бо вже були «200» серед побратимів і це було складно усвідомлювати. Однак я і мої знайомі розуміли, що розпочнеться повномасштабна війна. Тому знала, що скоро знову долучусь до лав ЗСУ», – розповіла «Марго».

У 2022 році, уже під час великої війни, Ірина не вагалася і повернулася до несення служби. За ці роки вона втрачала друзів, які загинули, обороняючи Україну. Попри біль втрат, вона й досі продовжує свою службу.

«Мене мотивує служити майбутнє моєї дитини. Я не хочу, щоб вона жила в рабстві, щоб повторювала історію наших предків, які потерпали від радянського режиму. Україна має бути вільною, а її народ – сильним і незалежним», – поділилась військова.

«Бокс для жінок — це більше, ніж просто спорт!»

Бокс у житті черкащанки Тетяни Довгаль з’явився несподівано. У 15 років Тетяна сама вирішила спробувати свої сили в цьому виді спорту, не повідомляючи батькам. Коли батько дізнався, спочатку був шокований:

«Не треба туди ходити, це ж не жіночий вид спорту!», – згадує з посмішкою спортсменка.

Але згодом, побачивши успіхи доньки, він став її прихильником. Відтоді батьки завжди підтримують її на кожному кроці.

Тренування були нелегкими, але Тетяна була готова до викликів. Вже через кілька років вона стала багаторазовою чемпіонкою України, чемпіонкою Європи, віцечемпіонкою світу та призеркою Чемпіонату Азії серед дорослих. Її шлях був сповнений важкої праці, але особливо важливим моментом став другий чемпіонат Європи. Після бронзової медалі на першому чемпіонаті Тетяна вирішила працювати ще інтенсивніше.

«Підготовка була надзвичайно важкою, витривалою, але це було того варте», – розповідає вона.

У результаті Тетяна Довгаль здобула заслужену перемогу, яка стала важливим етапом на шляху до світового чемпіонства.

«Бокс для жінок — це більше, ніж просто спорт! Завдяки боксу ми стаємо більш витривалими, він навчає нас тривати емоції під контролем, постійно розвиватися та з кожним тренуванням ставити кращою версією себе», – розповіла боксерка.

Сьогодні Тетяна Довгаль продовжує свій шлях у світовому боксі, ставлячи перед собою ще вищі цілі.