21 березня на Черкащині діятимуть графіки відключення світла
З ініціативи молоді Черкас у місті вдруге відбувся благодійний бал (ФОТО, ВІДЕО)
Пішла з життя медична сестра Черкаського кардіоцентру
У Черкасах триває оновлення та прибирання парків і скверів
В Уманському національному університеті призначили нову виконувачку обов’язків ректора
У ставку в селі на Черкащині сталася задуха риби: що про це говорять фахівці?
Місяці невідомості: “на щиті” повертається смілянин, який поліг у Курській області
Медицина, спорт, підтримка ветеранів: готуються зміни до бюджету черкаської громади
Найближчі дні середньодобова температура на Черкащині почне зростати
Підприємець із Золотоніщини виправдовував збройну агресію рф
У Жашкові 24-річний чоловік викрав дорожню скульптуру «Хлопчик-перехід»
28 березня в Корсунь-Шевченківському попрощаються з Сергієм Русіновим
Перший випадок отруєння грибами на Черкащині цьогоріч зафіксували ще в лютому
Символи пережитого: татуювання, які розповідають історії захисників (ФОТОПРОЄКТ)
Татуювання — це один із найдавніших способів закарбувати власну ідентичність на тілі. Однак у той час, як для більшості людей малюнки на тілі є формою самовираження, для українських військових і ветеранів вони часто стають мовчазними свідками пережитого — символами втрат, побратимства, сили та пам’яті. Сьогодні ці татуювання перетворюються на важливий елемент військової культури та невіддільну частину самовизначення захисників.
У спецпроєкті видання “ВиЧЕрпно” ми розповімо про історії пʼятьох воїнів, для яких тату стали символами пережитого досвіду, пам’яттю про побратимів та знаком особистої незламності.
Сергій Глуховченко — черкасець, який присвятив своє життя служінню країні. Ще до війни він був активним уболівальником черкаського ФК “Дніпро”, але у 2009 році свідомо обрав шлях військового. За роки служби пройшов майже всі кар’єрні щаблі та витримав низку складних операцій, які, каже захисник, його не зламали. Коли росіяни показали справжнє обличчя “братнього народу”, він вирішив долучитися до захисту країни в АТО. Півтора року боронив схід країни від вторгнення росіян, однак згодом через стан здоровʼя опинився поза боєм, але не поза військовою спільнотою. Чоловік продовжує ділитися своїми знаннями з іншими захисниками.
Сергій зізнається, що під час служби його завжди надихало братерство, тож очолив у 2020 році громадську організацію “Сила. Захист. Честь”.
“Ми постійно допомагаємо військовим на передовій, ветеранам, які повертаються зі служби, проводимо психологічну реабілітацію. Окрім того, працюємо з різними верствами населення у вирішенні соціальних потреб. Не опускаємо руки й намагаємось допомагати хлопцям і дівчатам”.
Перше тату майбутній прикордонник зробив ще у 13 років — у “спартанських умовах” голкою, ниткою та гелевою ручкою. Тоді це було просто юнацьке бажання. На цьому захисник не зупинився і під час служби в армії саморобною тату-машинкою (моторчик був із плеєра) йому набили на грудях “ПВ” (прикордонні війська, – ред.), меч та щит. Однак малюнок з часом зійшов, тому він його перекрив зображенням пітбуля. Його тіло сьогодні прикрашають також лавровий вінок переможця, зображення Тора та інші знаки, що з роками стали хронікою життя.
“Кожне тату повʼязане із життєвим шляхом, зокрема, бойовим досвідом, віросповіданням, характером”, – розповідає Сергій Глуховченко.
Він переконаний: тату повинно мати ідею, сенс, внутрішню силу. І його власні татуювання — саме такі.
Фото: Людмила Скринська
31-річний Антон Бойко наразі є спортсменом-ветераном та членом команди МСК “Дніпро” з ампфутболу та волейболу сидячи. До війни також був активним — займався футболом. Виступав за золотоніський клуб «Профіспорт» та виборював нагороди не одного чемпіонату області.
Коли ворог 24 лютого 2022 року вторгся в Україну, став на її захист з першого дня. Спочатку Антон служив у Золотоноші в роті охорони. Згодом, відповідно до наказу, був переведений у 92 Окрему штурмову бригаду імені Івана Сірка.
У складі бригади він воював на Слов’янському та Торецькому напрямках, у Бахмуті, Кліщіївці, Андріївці та інших населених пунктах. Під час бойових дій Антон урятував 32 побратими, виносячи поранених із поля бою. Одне з таких рішень коштувало йому ноги: помітивши міну, він ліг на неї, щоб уберегти бійців свого відділення від ураження. Побратими витягли його до евакуації. Антон пройшов довге лікування у Дніпрі, Києві та Тернополі, де лікарі змушені були ампутувати йому кінцівку вище коліна.
Після реабілітації він повернувся до спорту завдяки МСК “Дніпро”. У складі клубу почав тренуватися, брав участь у змаганнях та активно підтримував команду, яка раніше допомагала йому в найважчі місяці відновлення.
Перше й поки що єдине татуювання Антон зробив після госпіталю — герб України на шиї. Каже, що хотів мати патріотичний знак, який видно відразу, і щоб люди знали: перед ними ветеран, боєць, який захищав країну.
“Це символ України та нашої незламності”, – розповів Антон Бойко.
Фото: Людмила Скринська
Дмитро Манжос народився в Черкасах. Після строкової служби у 2015–2016 роках він став патрульним поліцейським і за чотири роки дослужився до офіцера. Перед початком повномасштабного вторгнення Дмитро планував переходити у спецпідрозділ СБУ, але війна змінила плани — 8 березня 2022 року його мобілізували до Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації.
У 2023 році в Держспецзв’язку сформували спеціальний бойовий підрозділ, що працював на Запорізькому напрямку виключно з безпілотними системами. Дмитро пройшов кілька етапів навчання — у Львівській області та Києві, опанував роботу з великими «бомберами», а згодом і FPV-дронами. Разом із трьома побратимами вони створили свій екіпаж, який виконував складні завдання на передньому краї, інколи за лічені кілометри від нуля.
“Ми знищували техніку та штурмові групи окупантів, працюючи як у зоні бойових дій, так і глибоко в тилу противника — на дистанціях до 30–40 кілометрів”, – пригадує Дмитро.
Найнебезпечнішими моментами, згадує захисник, були заїзди на позиції:
“Коли в машині боєприпаси й паливо, один приліт — і від екіпажу нічого не залишиться”.
Під час служби на нього сильно вплинули побратими, серед яких — 56-річний чоловік, який пішов на війну попри вік і сім’ю.
“Дивишся на таких — і розумієш, що молоді не мають права ховатись”, — каже Дмитро.
Сам він теж не шукав шляхів ухилення від служби: коли розпочалася війна, то вирішив, що зможе дивитися в очі своїй дитині лише тоді, коли виконуватиме свій обов’язок.
“Я не хотів, щоб коли моя дитина запитала, де я був під час війни, мені не було, що відповісти”.
Перше татуювання Дмитро зробив у 2018 році — хрест з ангельськими крилами та літерою «Л» на честь мами Людмили. Згодом, уже у 2022, під час служби з’явився спартанець — символ стійкості та битви.
Після бойових ротацій він продовжив робити тату: завершив масштабний малюнок на руці, а у 2024 році додав козака — для нього це уособлення українського воїна.
“Козак — це захисник свого народу. Так само й ми”, — каже він.
Серед інших тату — напис “4.5.0” із фразою “один із нескорених”. Для Дмитра це нагадування про побратимів, живих і загиблих, про незламність людей, які боронять країну.
“Українці — це нескорені. Хто на фронті, хто в тилу — але ми один народ”, — додає воїн.
Фото: Людмила Скринська
Ветеран Олександр Черненко у 18 років почав службу в добровольчому батальйоні “Айдар”. У такому молодому віці його не хотіли брати, але впертість Олександра перемогла. Тоді воїн вже захищав місто Щастя від окупантів.
“У мене вся сімʼя служила: батько воює, брат і раніше ще дід та прадід. Усі були в піхоті, розвідці”, — розповідає Олександр.
Із 2016 по 2021 захисник служив розвідником у 1 танковій бригаді в механізованому батальйоні. 14 лютого 2022 року звільнився із лав ЗСУ, та ненадовго. Коли ворог здійснив повномасштабне вторгнення на територію України, захисник не вагаючись вирушив до ТЦК та СП, аби знову боронити країну. Олександр Черненко обороняв Київщину, Чернігівщину, Сумщину. Після того, як ЗСУ витисли ворога на півночі, 58-му бригаду Сухопутних військ відправили у Попасну – на зміну 118 бригаді ТрО. У бою чоловік отримав поранення, унаслідок якого найбільше постраждала рука. Лікарі рятували її три місяці, була загроза ампутації. Після операцій та реабілітації має другу групу інвалідності, проте продовжує займати активну громадянську позицію. Зараз Олександр є членом громадської організації “Серце Черкащини”, яка активно волонтерить. Також чоловік проводить вишколи для учнів шкіл та бере участь у спортивних змаганнях.
Окрім бойових шрамів на згадку про службу залишились тату. Усі повʼязані зі армією. Зокрема, одне особливо памʼятне:
“Мій командир колись намалював малюнок. Згодом він загинув, і в памʼять про нього я набив його в Бахмуті. Це була та людина, яка мене змінила. Він казав: “Саша, я бачу, що ти можеш набагато більше. Досить хуліганити, ти військовий, вже берись за розум”.
Також Олександр має татуювання в памʼять про перший батальйон “Айдар”, а на шиї – рядки з пісні “Фортеця Бахмут” гурту “Антитіла”.
Фото: Людмила Скринська
Євген, відомий побратимам під позивним «Жук», народився та виріс у Маріуполі. До війни його життя нічим не вирізнялося: працював на заводі імені Ілліча, будував плани на майбутнє. Та все змінила Революція Гідності.
“Почався Майдан і після нього, у квітні 2014 року, я поїхав у добровольче формування, тоді ще неофіційний батальйон “Донбас”, – розповідає захисник.
Потім були “Дніпро-1”, Донецька 5-та рота, батальйон спецпризначення “Київ-2”. Наприкінці 2015-го він підписав контракт із ЗСУ та перейшов до розвідувального батальйону. Далі — морська піхота, мотопіхота, і вже повномасштабну війну Євген зустрів як командир бригади снайперів. Після важких боїв у 2024 році перейшов до навчального центру підготовки снайперів — передавати досвід новим воїнам. Нині служить у механізованій бригаді, займаючись рекрутингом. За роки служби він пройшов десятки напрямків: Широкине, Саханка, Водяне, Павлопілля, Гнутове, Піски, Горлівка, Чернухіне, Дебальцеве, Волноваха, Оленівка, Щастя, Станиця Луганська, Кримське, Слов’янськ, Лиман, Часів Яр — і це лише частина довгого переліку.
Хоча сам він маріуполець, доля привела на Черкащину — через кохання. Його дружина родом із Христинівки. Щодо татуювань на тілі, то перше Євген зробив ще в 1997 році, однак його вже давно перекрив. Тоді були й інші малюнки — скорпіон, знаки зодіаку, елементи субкультурної юності. Із старих татуювань, що збереглися: рука, яка тримає коктейль Молотова — символ спротиву, коли починався Майдан.
Після 2014-го та в повномасштабній війні тату стали для нього своєрідними маркерами життєвих етапів. Багато з тих, хто працював над його татуюваннями, були військовими або волонтерами — двох майстрів, каже Євген, уже немає: один загинув у Маріуполі, інший помер нещодавно.
Його татуювання не містять прямих патріотичних символів, але, за словами бійця, достатньо чітко вказують, на чиєму він боці:
“Якщо кацапи захочуть ідентифікувати — вони зрозуміють, що я не їхній”.
Він не засуджує ані військові татуювання, ані повну відмову від них — вважає це особистою відповідальністю кожного.
Плани у “Жука” є — завершити татуювання на правій руці, зробити велике тату на грудях, пов’язане з морською піхотою та якірною символікою.
Фото надав Євген
Реклама
