Гарячі новини:
Від чемпіона України з боксу до захисника Батьківщини: історія "Отамана" Олега Прудкого (ФОТО, ВІДЕО)
Чемпіон України з боксу, майстер спорту міжнародного класу, спецпризначенець Олег Прудкий з позивним “Отаман” загинув у бою з росіянами 22 травня 2022 року. У той день його доньки залишились без люблячого батька, а рідні без дорогої людини, яка завжди була для них опорою.
“Я сказав їм, що це біжить чемпіон”
Олег Прудкий народився 11 вересня в 1991 році в селі Тіньки, що на Черкащині. Там закінчив школу. Мама Раїса Прудка каже, що коли Олег зʼявився на світ, то в селі казали, що родився переможець.
Ще з дитинства юнак активно почав займатись спортом. Попри те, що батько Олега Віктор Прудкий професійно займався бігом, любов до спорту прищепила йому мати. Вона розповіла сину про тренування в Чигирині. Спочатку хлопець не дуже горів заняттями, а потім, каже пані Раїса: “Мете — не мете на вулиці, а він їде на тренування”.
Заслужений тренер України Андрій Мальований займався з Олегом Прудким із 10 років. Чоловік поставив його в стійку та навчив мистецтва боксу:
“Він прийшов на рік пізніше, ніж його товариші. Пам’ятаю, був маленький і худенький. Він докладав зусиль удвічі більше, ніж інші, бо йому треба було їх наздогнати. Через рік у нього це вийшло, а ще через рік він їх переграв”, – розповів тренер.
Хлопець повністю віддавався тренуванням і не пропускав практично жодного:
“Був випадок, коли не приїхав автобус, який забирав дітей на тренування. Я тоді сказав, що хлопці з Тіньок не приїдуть. І ми почали заняття. Десь через 30-40 хвилин я побачив, як хтось біжить. Олег пробіг 13 кілометрів з села на тренування. Хлопців питають: “Хто це біжить?”. А я одразу його впізнав. Я сказав їм, що це біжить чемпіон. Так і сталося”.
Батьки пригадують, що перші нагороди сину давалися складно:
“Важко йому було. Воно йому ніби й давалось, але… то засудять, то переможе, але кожного разу після них ставав сильнішим”, — каже Раїса Прудка.
За словами тренера, Олег був спортсменом, якому все вдавалося не через талант, а через постійну роботу над собою:
“Найбільший талант — це наполегливість. У нього вона була і завдяки їй він перемагав”.
Про школу юнак не забував. Батько пригадує, син завжди здавав контрольні та був успішним учнем, хоч і часто пропускав навчання через змагання.
Попри спортивні успіхи, у 13 років через хворобу Олег Прудкий ледь не поставив хрест на боксі. Після першого Чемпіонату України хлопець захворів на дуже тяжку хворобу — остеомієліт (запалення кісток, – ред.). Юнаку заборонили будь-які фізичні навантаження. Олег майже рік ходив на милицях, не відвідував школу, бо мав слабкий імунітет.
“Після цієї хвороби він довго не міг займатися спортом. Він прийшов на тренування, маючи 15 кілограмів зайвої ваги. Хвороба була дуже важка, він весь час був на крапельницях. Однак через рік тренувань він знову зміг стати чемпіоном України. Він переміг хворобу, хоча всі думали, що він зав’яже з боксом”, – розповів тренер.
Мати каже, що Олегу хотіли призначити групу інвалідності, однак син достатньо швидко відновився.
“Ми так переживали за нього, але він почав знову займатися, потроху брав навантаження”, – каже мати.
“Привіт, ну все, я тебе нікуди тепер не відпущу”.
Олег Прудкий навчався в навчально-науковому інституті фізичної культури, спорту і здоров’я ЧНУ імені Богдана Хмельницького. Уже в 19 років став членом Національної збірної команди України з боксу. Подруга сім’ї та кума Тетяна Уфімцева згадує, що в студентські роки Олег, хоч вже й був перспективним боксером, залишався скромним і сором’язливим:
“Він був дуже сором’язливим і ввічливим. Ніколи не запитував зайвого і ставився з повагою”.
Спорт подарував Олегу Прудкому не тільки перемоги й визнання, але й цінні знайомства, які залишилися з ним на все життя. Доленосною стала зустріч із Мар’яною, його майбутньою дружиною. Вона, як і Олег, була студенткою того ж університету та займалася легкою атлетикою. Їхні шляхи перетнулися у 2009 році в гуртожитку:
“Я приїжджаю в гуртожиток, заходжу до себе в кімнату, дивлюся, на моєму ліжку сидить якийсь хлопець. Я відразу до нього: “Я не зрозуміла, ти хто?” Він каже: “Олег Прудкий”. Ну я й сказала йому “до побачення”. Він так посміхнувся, у нього така була щира посмішка, такі добрі очі”, – пригадує першу зустріч Марʼяна Прудка.
Із того моменту вони почали спілкуватися, разом проводили вечори та тренувалися:
“Спочатку я його сприймала як друга, бо він був менший за мене. Але коли він їздив на змагання або на спортивні збори, я розуміла, що мені не вистачає його. Але признатися самій собі, що він мені подобається як чоловік, я не могла. Пам’ятаю, приблизно в кінці жовтня-листопада, він поїхав в Харків на змагання, ми не бачилися десь тиждень, можливо, два. Він приїжджає вночі, приходить до мене з таким здоровецьким букетом троянд. Постукав мені у двері, я відчинила, а він і каже: “Привіт, ну все, я тебе нікуди тепер не відпущу”.
Із того моменту закохані почали зустрічатися. Попри напружений графік тренувань і змагань, Олегу вдавалося знаходити баланс між особистим життям і кар’єрою. У 2012 році спортсмен став дворазовим чемпіоном України з боксу серед чоловіків, бронзовим призером Чемпіонату світу серед студентів у Баку (Азербайджан), призером багатьох міжнародних турнірів групи «А». Із 2013 року виступав за боксерську команду «Українські отамани». Тоді ж став чемпіоном України з боксу у легкій вазі. Олег перший в історії черкаського боксу здобув “золото” у ваговій категорії 60 кг.
Попередній
Наступна
У 2014 році Олег зробив пропозицію Марʼяні. Жінка пригадує, що це був для неї довгоочікуваний крок:
“Олег поїхав на турнір до Казахстану в 2013 році й повернувся переможцем саме на День закоханих. Він приїжджає, такий щасливий, витягує коробочку. Я почала хвилюватися, думаю, ось він — момент пропозиції! Відкриваю, а там сережки. Я розгубилася, а він усміхається й питає: “Не подобаються?” Кажу: “Та ні, класні”, — із посмішкою пригадує Марʼяна.
Пропозицію руки та серця Олег зробив через рік — 8 березня 2014 року. Того ранку Мар’яна прокинулася і не знайшла ані Олега, ані звичних квітів:
“Повернувся він якийсь нервовий, без квітів, а тоді підійшов, став на коліно і подарував червону коробочку, як тоді у, 2013 році. І вже там була обручка. Я погодилася одразу!”
Через кілька хвилин Олег приніс величезний букет, обійняв її й сказав, що щасливий мати її поруч. У липні 2015 року вони одружилися.
У липні 2015 року вони одружилися. Того ж року чоловік оголосив про завершення боксерської кар’єри. Згодом у пари народилася перша донька Соломія. Олег підтримував дружину на пологах й був по-справжньому щасливий, каже Мар’яна. Він мріяв про ще одну дитину й потай сподівався на хлопчика. Однак доля подарувала їм ще одну дівчинку Емілію.
Він був ідеальним сім’янином, пригадує друг сім’ї Олександр Малюк:
“Попри цілий день на роботі, завжди знаходив сили гуляти з дітьми, проводити з ними час, допомагати друзям, і навіть встигав тренуватися сам”.
“Він був професіоналом”
У 2015 році Олег Прудкий долучився до лав Національної поліції України та став правоохоронцем. У червні 2016 року молодий поліціянт пройшов навчальний курс з прикладної стрільби для інструкторів патрульної поліції за програмою Всеукраїнської федерації стрілецьких видів спорту. У 2017 році здобув повну вищу юридичну освіту в Національній академії внутрішніх справ за спеціальністю «Право». А вже у 2018 році пройшов підвищення кваліфікації у Донецькому юридичному університеті МВС України за професійною програмою «Поліцейських патрульної поліції».
Із Олександром Малюком, який став згодом вірним товаришем, Олег познайомився ще в університетські роки.
“Ми жили в одному гуртожитку і вже тоді я знав, що є така місцева зірка з боксу — Олег Прудкий. Він вже тоді був членом збірної команди України. Ми не часто бачилися, але один одного поважали. Згодом разом проходили службу в Національній поліції з початку її створення,” – розповів Олександр Малюк.
Попередній
Наступна
Спочатку вони з Олегом працювали в групі швидкого реагування, а згодом стали інструкторами з фізичної підготовки. У той період якраз створювався спеціальний підрозділ, і вони займалися фізичною підготовкою новобранців. Щодня вони з Олегом тренувалися разом із хлопцями в залі, працюючи пліч-о-пліч:
“Ми проводили з ним цілий день, я бачив його в різних обставинах, — ділиться спогадами колега. — Згадуючи нашу службу разом, наші професійні будні, залишаються тільки приємні спогади, бо він був професіоналом”
“За твоєю спідницею я ховатись не буду”
Коли росія розпочала повномасштабну війну, Олег Прудкий ніс службу на посаді старшого інспектора 4-го відділу з проведення спеціальних операцій (штурмового) управління «КОРД» ГУНП в Черкаській області. Марʼяна пригадує, що, зазвичай, коли Олег був на чергуванні або у відрядженні, він зранку надсилав теплі повідомлення:
“Він завжди питав, як я спала, як діти, називав нас своїми принцесами, квіточками. Такі були наші щоденні смс”, — розповідає вона.
Але в той ранок усе було інакше. Вона прокинулася о шостій, а на телефоні вже чекало коротке повідомлення, надіслане о 4:50:
“Кохана, я дуже люблю тебе і наших принцес”.
Хоча слова любові від нього були звичними, цього разу її охопило відчуття тривоги.
“Я одразу набрала його, не розуміючи, що сталося, — продовжує дружина. — І він тоді сказав: “Зайка, почалася війна”.
Олег попросив дружину зібрати документи та речі для дітей, аби вони поїхали до його батьків у село. Марʼяна спочатку відмовилася їхати. Чоловік запевнив, що йому буде так спокійніше.
“З Олегом ми завжди були на зв’язку. Він був позитивним, казав, що все буде добре, аби я не переймалась. Потім, кілька разів їх відпустили додому. Він одразу приїжджав до нас і ми разом проводили час”, – розповіла Марʼяна.
Мама Олега Раїса Прудка розповіла, що по приїзду син завжди хотів бути поміччю для батьків:
“Оце приїде і починає: “Я вам щось допоможу”. Я кажу: “Ні, ні синок. У тебе є сімʼя. Поїдьте десь з дітками на природу, будьте разом”.
Під час одного з приїздів Олег розповів, що деякі хлопці мають поїхати на завдання.
“Я йому прямо сказала, що я не хочу, щоб він туди їхав. Я не готова його відпускати, — каже Марʼяна. — Він сказав, що в цьому випадку мене слухати не буде. Каже: “Я буду приймати рішення сам. За твоєю спідницею я ховатись не буду. Я вас дуже сильно люблю. Хто вас буде захищати, як не я?”
Перед поїздкою в Запорізьку область чоловік востаннє приїхав до сімʼї наприкінці квітня. Дружина пригадує, що Олег подарував їй та дівчаткам жовті тюльпани й хотів якнайбільше провести часу з сім’єю.
“Я заходжу в кімнату, а він там з дівчатками дивиться мультфільми в обіймах. Він нічого не робив, хотів просто провести час разом”, – каже Марʼяна.
Вона відчувала внутрішню тривогу, тому прямо запитала в чоловіка, чи він має кудись їхати. Олег сказав: “Так”. 13 травня чоловік поїхав у Запорізьку область.
“Я звикла, що кожного ранку мені приходило смс від Олега. Коли в нього була змога, ми розмовляли телефоном. Я не знала, в яких він умовах і що робить. Лише випадково він промовився, що в Запорізькій області”, – каже дружина Олега Прудкого.
У ніч з 21 на 22 травня Марʼяна відчувала сильну тривогу:
«Діти були настільки активні, що я відчувала себе знервованою, — розповідає вона. — Увечері він подзвонив. Ми довго розмовляли, він сказав, що хоче ще одну дитину, і ми будемо активно над цим працювати”.
Марʼяна вирішила покупати дівчат, вкласти спати й пообіцяла передзвонити Олегу. Однак укладання дітей зайняло більше часу, ніж вона планувала. Врешті-решт, дівчата заснули лише близько 11. Після цього вона написала чоловікові:
«Він сказав, що вже відпочиває, побажав солодких снів і сказав, що любить мене».
Марʼяна мала безсонну ніч. В її серці панувала тривога і вона відчула потребу зв’язатися з чоловіком:
“Я дочекалася восьмої ранку і вирішила написати: “Зайка, не ображайся на мене, але я не витримала. Як твої справи?”
Жінка постійно перевіряла телефон, сподіваючись на відповідь. Однак уже того вечора Марʼяні сказали, що її чоловіка немає в живих. Під час обстрілу Олег отримав поранення, несумісні з життям.
“Я такого болю ніколи в житті не відчувала. Це найбільша втрата в моєму житті…” – розповідає вдова Марʼяна Прудка.
“Нам і зараз не віриться, що його немає з нами…” – каже Віктор Прудкий.
Про втрату батька Марʼяна розповіла доньці Соломійці наступного дня:
«Соломійка дуже розумна, і не могла їй не сказати, — говорить жінка. — Я сказала, що в нас зараз війна… і наш тато загинув. Його більше немає. У неї така була реакція просто… Вона каже: “Чому саме наш тато?”
Олега немає вже понад два роки. Жінка досі не вірить, що її чоловік поповнив небесний стрій воїнів. Цього року на річницю одруження Марʼяна зробила татуювання на безіменному пальці правої руки замість обручки, як символ нескінченного кохання до чоловіка.
Коли Олега не стало, старшій доньці Соломійці було шість років. Дівчинка каже, що їй дуже не вистачає тата:
“Він свій вільний час приділяв нашій родині. Був дуже щасливим, життєрадісним. Завжди тримав обіцянки… — каже дівчинка. — Мені не вистачає його уваги”.
Друг Олександр Малюк згадує Олега Прудкого як дуже енергійну, чесну та порядну людину:
“Шкода, що він загинув в такому ранньому віці. Він своїми діями, роботою ще багатьох людей надихнув ставати кращими. Він був дуже спокійний, врівноважений, дуже-дуже добрий, але, виходячи на ринг, був справжнім професіоналом”.
Тетяна Уфімцева поділилась, що вона б хотіла організувати в Черкасах забіг у памʼять про Олега Прудкого, бо біг був такою ж частиною його життя, як і бокс:
“Ми з ним останнім часом зустрічалися часто на забігах. Також кожного першого січня ми саме зустрічалися тут (на Соборній площі, – ред.), тому що в нас було заведено починати новий рік зі спорту, — каже Тетяна. — Ми обов’язково з його дружиною організуємо забіг в його пам’ять, щоб всі пам’ятали, що Прудкий не тільки асоціюється з боксом, а що Прудкий був дійсно прудким на все своє значення прізвища”.
Життя Олега Прудкого обірвалося у віці 30 років. Поховали його у рідному селі Тіньки.
Указом Президента України Олега Прудкого нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Також родина отримала почесну відзнаку “Захисник України — Герой Черкас”, а влітку цього року посмертну нагороду “За оборону України”.
Авторка матеріалу — Надія Паніван
Авторка матеріалу — Надія Паніван
