Гарячі новини:
Він був вогняною стихією… Вірний і незламний до кінця: пам’яті загиблого воїна з Черкас Володимира Помогайба (ФОТО, ВІДЕО)
Енергійний, запальний і дуже справедливий… Володимир Помогайбо з дитинства був непосидючим, неодноразово ставав учасником різноманітних шкільних заходів, хоча й мав не дуже зразкову поведінку. Та в пам’яті багатьох він залишив глибокий слід і навіть через роки його вчителі, колеги й друзі згадують про нього з теплотою як про справжнього патріота, який став на захист Батьківщини.
Володимир Помогайбо народився в Черкасах. Навчався у ЗОШ №8. Потім у Черкаському професійному автодорожньому ліцеї, а згодом закінчив Національну академію внутрішніх справ у місті Київ.
За плечима у Володимира була й строкова служба в армії, й чималий досвід роботи в правоохоронних органах. Свого часу він працював у підрозділі на той час ще судової міліції “Грифон”, і в спецпідрозділі вже поліції, був оперуповноваженим у Поліції Черкащини, брав участь і в антитерористичній операції.
Володя був просто вогник…
Із самого дитинства Володимир був дуже активним. Без його участі не обходилася жодна “справа” в школі. Через це його матір неодноразово викликали до директора.
У 8 школі міста Черкаси він навчався разом із молодшою сестрою Марією, яка нині пригадує, що, на той час, хоч вони й не дуже були близькі з братом, проте він завжди знаходив спосіб її захистити.
Характери у Володимира й Марії теж були абсолютно різні.
“Я була тиха, спокійна, примірна, він же був просто вогник”, – говорить Марія Помогайбо.
Більш близькі відносини, пригадує сестра полеглого захисника, у неї з братом налагодилися вже в дорослому віці. До того вона переважно була в ролі меншої сестри, яка постійно набридає брату.
“Уже з роками коло наших друзів стало спільним”, – розповідає сестра.
Проте, згадує Марія, Володимир від народження володів якимось магнетизмом:
“Його просто любили за те, що він є”.
Запам’ятався непосидючий юнак і вчительці української мови Лесі Пасічник. Це був її перший клас, який їй довірили як класній керівниці.
“Це був 2002 рік, початок моєї педагогічної діяльності. Я тільки закінчила університет і наприкінці серпня прийшла на роботу в загальноосвітню школу №8. Директор закладу мені тоді довірив класне керівництво восьмим класом. Це були мої перші учні, я пам’ятаю кожного з них і Володю тим паче. Це був дружній клас. Вони були спраглі й до знань, і брали участь в різних концертах, КВК… То були веселі часи, сповнені радістю та дитячими витівками”, – пригадує вже нині директорка ЗОШ №27 ім. Путейка Леся Пасічник.
“Він був красенем, джентельменом, надзвичайно привабливим хлопцем, – додає освітянка. – Але дуже гіперактивний. Брав участь в усіх витівках. Якщо треба було піти на репетицію замість уроку, то Володя – перший. Але якщо і скоїв якусь шкоду, він це завжди визнавав. Це був такий невгомонний, незламний хлопець, який не боявся жодного виклику”.
Попри те, що пройшло чимало часу, пам’ятає про Володимира Помогайба ще одна вчителька, яка того часу викладала у 8 школі, Надія Чередник:
“Усміхнений, товариський, великі очі… Хлопець із позитивною енергетикою. Він був як парламентар у класі. Коли приходив вчитель на заміну, він відразу домовлявся про щось для всіх. От у мене перед очима стоїть образ Володі: чорний піджак, краватка і великі карі очі”.
“Я Володю знаю з дитинства, ми жили через два двори від його батьків. Він був для мене як онук. Він був енергійним, непосидючим…”, – пригадує, яким був у дитинстві Володимир Помогайбо, Віталій Ілліч Карабут.
Він дуже любив свою родину
Свою майбутню дружину Володимир запримітив, коли їй ще навіть не виповнилося 18 років. Разом у шлюбі вони прожили 11 років. У них народилися двоє прекрасних діток — старша донька Елеонора та синочок Богдан.
Катерина пригадує, що вони познайомилися з Володимиром на дні народженні його матері, адже їхні батьки навчалися, згодом працювали разом і з часом почали товаришували.
“Але мені тоді ще не було 18 років, тож він чекав ще рік чи півтора, а тоді вже почав запрошувати на побачення. На перше побачення ми пішли в кіно, це було 18 грудня, на вулиці холодно. Він постійно грів мені руки й казав: “Чого ж ти у мене така жаба холодна”, – пригадує знайомство із чоловіком Катерина Помогайбо.
Володимир дуже любив своїх дітей. Попри постійну зайнятість на службі, намагався відвідувати всі концерти, змагання доньки. У 2023 році на світ з’явився довгоочікуваний синочок, і Володимир наполіг, щоб його назвали саме Богданом.
Родина разом любила відпочивати на природі, влаштовувати посиденьки з рідними. Бували разом і на рибалці.
“У доньки випав перший зубик і вона у феї замовила вудку. Фея купила їй вудку (сміється, – ред.), поклала під подушку і наступного дня донька сказала: “Ну раз фея принесла мені вудку, то треба їхати на рибалку”. Треба — то треба, зібралися та й поїхали. Наловили ми риби, донька їй пораділа й випустила назад у Дніпро”, – поділилася родинними спогадами Катерина.
Про те, що Володимир дуже любив свою родину, розповів і друг дитинства Олександр:
“Ми товаришували з Володимиром із самого дитинства, десь із восьми років. Його смерть – це велика втрата для країни. Я його назавжди запам’ятаю як вірного друга, люблячого батька та чоловіка”.
На таких людей потрібно рівнятися
“Я це люблю. Це моє”, – так про свою роботу правоохоронцем говорив Володимир Помогайбо.
Після строковї служби в Збройних Силах України він вступив до спеціального підрозділу судової міліції “Грифон”. А вже за чотири роки став там командиром підрозділу.
Начальник територіального управління служби судової охорони у Черкаській області Анатолій Харенко, який став першим командиром Володимира Помогайба, згадує про нього як про дуже принципового правоохоронця:
“До нас Володимир влаштувався ще коли ми служили в міліції. Я тоді був командиром спеціального батальйону судової міліції “Грифон”. Сюди ми відбирали одних із найкращих чоловіків з певними фізичними та іншими навиками. Що можу сказати про Володю? Він був дуже принциповим і ніколи не зупинявся на досягнутому, завжди йшов уперед. По цей день я його пам’ятаю як про порядного і водночас мужнього чоловіка. На таких людей потрібно рівнятися”.
З Артмемом (прізвище не називаємо з міркувань безпеки, – ред.) Володимир Помогайбо працював у судовій міліції з 2010 по 2015 роки, а згодом ще три роки вони разом прослужили в батальйоні поліції особливого призначення.
“Разом із Володимиром ми навчалися й у вищому навчальному закладі, він був моїм одногрупником. І служили разом до 2018 року, поки доля не розвела по різних підрозділах. Він мені запам’ятався веселим, завжди з посмішкою на обличчі, але водночас він був дуже відповідальним”, – розповів Артем.
Надійним і цілеспрямованим запам’ятав Володимира ще один його колега по роботі в правоохоронних органах Роман Охріменко, який згадав, що через його постійне прагнення підтримати й допомогти всім, чим може, його називали “помогайчиком”.
А ще він вмів радіти кожній миті життя, пригадує Роман:
“У нас із Володимиром було багато спільних історій, але одна мені запам’яталася на все життя. Якось ми вийшли в місто погуляти й побачили на паркінгу, мабуть, з 15 нових елітних автомобілів. І Вова мені каже, що буде відкладати гроші з кожної зарплати й придбає собі авто. Ну я посміявся з ним, оскільки заробітна плата в нас була невисока, і ми просто пішли далі. І буквально через пару місяців дзвонить до мене Вовчик, весь такий на емоціях, і каже, щоб я вийшов на вулицю. Коли я вийшов, я побачив Вовчика, який не міг встояти на місці, його очі горіли, він був щасливий, як дитина, і автомобіль «Запорожець», який стояв посеред двору. Каже мені: “Охрім (так на мене казали), як тобі моя ластівка? Це моє авто. Як тобі? Скажи, що класна”. Ось тоді я зрозумів, що це сама життєрадісна людина, яку я знав на ті часи, він міг радіти кожній малій дрібниці, кожній секунді, миті…”
Згодом Володимир працював оперуповноваженим у ГУНП в Черкаській області. Дружина Катерина Помогайбо згадує, що для нього це була морально важка робота, адже доводилося бачити найстрашніші людські злочини.
Однак, як розповідають рідні, Володимир ніколи не жалкував про свій вибір стати правоохоронцем.
“Ми навіть жартували на цю тему. Він казав: “Якби я не пішов у поліцію, я б став бандитом”, – пригадує слова брата його сестра Марія Помогайбо. – Він був настільки вогняною стихією, що її потрібно було використати або в праведних цілях, або в неправедних. Потім вже він сказав мені: “Я з висоти своїх років побачив, що зробив правильний вибір”.
Своє майбутнє Володимир бачив у правоохоронних органах. Хотів після завершення війни повернутися до Служби судової охорони.
“Там було важко. Там було не життя…”
У грудні 2022 року Володимир Помогайбо з позивним “Ворон” отримав повістку. 5 січня 2023 року він вже був у тренувальному центрі. А в лютому став на захист Батьківщини в складі 37 окремої бригади морської піхоти у званні старшого сержанта.
“Ще на початку війни він записувався в ТЦК на чергу, але йому звідти так і не перетелефонували. Проте він дуже хотів, прагнув туди… Тож, коли отримав повістку, відразу пішов…”, – розповідає дружина Катерина.
На початку служби Володимир Помогайбо був на посаді командира взводу, проте вже незабаром став в.о. командира роти. Влітку 2023 року він отримав звання молодшого лейтенанта, а вже в липні 2024 – лейтенанта. За час перебування в лавах ЗСУ, йому довелося повоювати на різних напрямках, та найважче, пригадує дружина загиблого воїна, було боронити Кринки на Херсонщині.
“Там було важко. Там було не життя…”, – говорив Володимир Каті.
Перед Кринками, де на позиціях вони пробули з пів року, виконували завдання на Курахівському напрямку. Про один із випадків, який там із ним стався, Володимир довгий час не розповідав дружині, аби вона сильно не хвилювалася.
“Там на хлопців посипалося все, що тільки могло: і фосфорні бомби, і гради, і мінометні обстріли. Це все тривало цілодобово. Був випадок, коли він вивів хлопців на позицію, за ним ішло близько 18 людей, а коли дійшли, за його спиною нікого не було. Він залишився один, дійшов до позиції, біля нього якраз був приліт, він заховався в бліндажі, його повністю засипало землею. Він зміг відкопатися й добіг туди, де був зв’язок. Йому передали, де було укриття. А вже звідти він дійшов до своїх позицій”, – переказує розповідь чоловіка Катерина.
Перед пораненням, яке стало фатальним для Володимира, у нього вже були контузії, які загалом погіршили стан здоров’я чоловіка.
“Він проходив реабілітацію і знову повертався, оскільки він був ще й інструктором, постійно приходили новобранці і їх потрібно було навчати”, – пояснила Катерина Помогайбо.
21 серпня Володимир зателефонував дружині й сказав, що виїжджає на позицію.
Близько 8 ранку почався мінометний обстріл.
“Їх було шестеро, п’ятеро з них отримали середньої тяжкості осколкові поранення, а мій чоловік отримав черепно-мозкове осколкове поранення в потилицю”, – розповідає про трагічний день, який змінив життя їхньої родини, Катерина.
Першою про поранення Володимира дізналася його сестра Марія. Саме її попросив сповістити захисник у разі його поранення.
“Він колись мені казав про це, але я тоді не надала цьому значення… Він казав: “Я дав твої дані волонтерам на випадок, якщо із мною щось станеться, саме тебе попередять”, – розповіла сестра.
Тоді Марія не сприйняла слова брата серйозно, адже вірила, що з ним нічого не може трапитися.
Страшну звістку про поранення брата Марія Помогайбо отримала, коли перебувала у відпустці за кордоном.
“Мені подзвонила волонтерка, сказала, що брат має важке поранення”, – розповіла Марія, зауваживши, що на той момент вирішила, що поранення несерйозне, та заспокоїла себе: головне, що її брат живий.
Через свою найкращу подругу, яка родом із міста Добропілля, Марія змогла дізнатися більше про стан Володимира:
“Як мені сказали, руки й ноги цілі, поранення – в голову. І тоді я зрозуміла, що, на жаль, це страшніше, ніж я думала”.
Уже від Марії про важке поранення чоловіка дізналася й Катерина, яку Володимир просив не турбувати, оскільки у них нещодавно народився син. Тож він не хотів, щоб вона сильно переживала.
Володимира доправили спочатку в стабілізаційний пункт, після чого транспортували в Добропілля на операцію, де він пробув близько 6-7 годин. А вже ввечері він був у місті Дніпро, у нейрореанімації лікарні ім. Мечнікова.
“Зранку наступного дня я вже була в нього, – відзначила Катерина. – Мене пустили в палату на 10 хвилин побачити його. Він відкрив очі, буквально на секунд 10. Упізнав мене, заплакав… І більше він уже не приходив до тями”.
Увесь цей час дружина перебувала поруч із Володимиром. Згодом його реанімаційним потягом перевезли до Києва й помістили до нейрореанімаційного відділення Свято-Михайлівської лікарні.
На жаль, попри всі зусилля лікарів, 2 вересня Володимир Помогайбо помер у лікарні.
“Він завжди був справедливим, добрим, вірним… Дуже любив своїх дітей…”, – підсумувала Катерина.
Війна його змінила
Володимир Помогайбо не шукав легких шляхів, тож, коли потрібно було стати на захист рідної землі, своєї родини — він це зробив не замислюючись.
“Те, що він побачив на війні, змінило його, він зробив переоцінку цінностей, — відзначила сестра Марія Помогайбо. — Він став дуже м’який. Кожного разу писав повідомлення, просив, щоб я йому телефонувала, хоча раніше це була рідкість. Навіть останнє його повідомлення було: “Люблю тебе, бережи себе”. Це було так емоційно. Ми тільки ось почали зближуватися і розуміти, як це круто, що ми є одне в одного. А коли Володя став батьком двох дітей, він казав: “Тепер ти їх будеш берегти”. І я ці слова дуже серйозно сприйняла. Я вирішила, що зроблю все, що завгодно, але буду поруч”.
За час своєї служби Володимир був удостоєний багатьох нагород, серед яких: “Ветеран війни”, “За участь в антитерористичній операції”, “Учасник АТО”, почесний нагрудний знак “Срібний хрест” від тодішнього Головнокомандувача України Валерія Залужного та медаль “За оборону України” від президента України Володимира Зеленського.
Для багатьох, з ким служив “Ворон”, він став наставником і вірним другом.
“Він багатьом із нас врятував життя. Мені здається, що він і загинув, щоб інші жили. Він казав: “Не треба помирати за Батьківщину, треба жити за Батьківщину”, – поділився спогадами про свого побратима Ігор, який став хрещеним сина Володимира.
Володимир Помогайбо був людиною, яка перш за все намагалася зберегти життя іншим.
“Це був командир, з яким можна йти в бій. Міг підказати й підтримати порадою. Веселий, кмітливий і завжди на позитиві”, – розповів про службу з Володимиром військовослужбовець Дмитро.
Загибель Володимира, як і всіх українців, чиї життя забрала росія – не можна ні забути, ні пробачити.
“І як оце можна пробачити нам, українцям, оце горе. І не тільки путіну, а й всьому російському народу”, – з гіркотою сказав Віталій Карабут.
Похований Воїн на Алеї Героїв у місті Черкаси.
Авторка матеріалу — Анна Романенко
Авторка матеріалу — Анна Романенко
