“Якщо я й повернуся в Донецьк, то для того, щоб знести пам’ятник Леніну”. 5 років переселенця з Донецька в Черкасах – спогади і плани

5 березня 2014 року. Мітинг жителів Донецька “За єдину Україну”

До Черкас Всеволод зі своєю родиною переїхав у 2014 році, коли до Донецька прийшов Гіркін зі своєю бандою. Чоловік боявся, що його силоміць можуть призвати воювати проти України. Тож довго не вагався. З кожним днем людині з проукраїнською позицією в Донецьку ставало жити все важче. На щастя, його рішення цілком підтримала сім’я.

Коли переїжджав, думав, що це ненадовго, та вже минуло 5 років. За цей час два рази відвідував місто. Враження від поїздок залишилися гнітючі. Час там ніби завмер, а  місто втратило свій колишній блиск.

---

«Якби мене призивали звідси… Краще вже я помру за Україну, ніж за ДНР»

---

Весна 2014 року принесла в Донецьк багато змін, на хвилі яких місто заполонили сепаратистські настрої та російські окупанти.

– Наступного ж дня (після появи в місті банди Гіркіна – ред.) вони почали бродити з автоматами, потім наставили своїх палаток по місту, в яких вербували записуватися в армію ДНР, – пригадує чоловік. – І багато йшли. Гасла вступати в їхні ряди звучали по радіо, телебаченню, та всюди, загалом нагнітали обстановку. У мене дружина родом з Черкас, так ось, коли говорила зі своїми рідними українською мовою, то йшла й оглядалася, щоб ніхто не почув. Ось така в місті панувала обстановка. Тому я й вирішив виїхати з Донецька.

«Бути проти» засланців з Росії вже на той момент було небезпечно для життя. Якщо ти в Донецьку за Україну – то ти там відкрито про це не скажеш, інакше тебе відразу заберуть «на підвал».

Однак спроба донеччан заявити про свою позицію все ж була. Попри ту картинку, яку на той момент та й надалі показують на пропагандистському телебаченні, в Донецьку були прихильники України.

А вже через тиждень на цій же площі вбили людину і дали зрозуміти, що так буде з кожним, хто за Україну. Ситуація нагніталася і далі ставало тільки гірше. Людину могли посеред білого дня витягти з громадського транспорту і потащити в так званий «білий дім» тільки за те, що вона по телефону відповіла «Слава Україні!»

Жити в Донецьку, не поділяючи погляди приїжджих гастролерів ставало все важче. На роботі, на вулиці, в  громадському транспорті – звучала прокремлівська пропаганда.

– Брехати і робити вигляд, що ти з цим погоджуєшся, було огидно. І ти як біла ворона або мовчиш, або ухиляєшся від розмови, але це ставало все помітнішим. І ті люди, які досі не можуть виїхати з Донецька, вимушені там з певних причин залишатися, але в той же час бачать, що відбувається, просто змушені або ж мовчати, або ж говорити про це лише у вузькому колі осіб. Принаймні так було в 2015, 2016 роках. Зараз, я знаю, в Донецьку вже багато незадоволених, вони наїлися цього «русского міра»». Що може дати «русскій мір»? Тільки те, що  у нього самого, тобто нічого хорошого. Тільки у СРСР могли дати тюремний термін за те, що ти потрапив у полон на війні, захищаючи Батьківщину. Тільки в СРСР могли ветеранів-калік загнати у закриті медустанови як на острові Валаам, де ці покалічені та знедолені люди вмирали як у концтаборі, не маючи змоги вийти звідти. Бо радянській владі ці каліки, які просили на вулиці милостиню, псували картину того «КГБешного миру». Нащадки тієї влади зараз рвуться до України.

---

«Я вибрав вільний світ, я вибрав Україну»

---

Покидати рідну домівку було важко, адже мав вже налагоджений, зі стабільним доходом бізнес, який починав з нуля: від торгової точки на вулиці до власного магазину. Будував плани по розширенню. Мав облаштовану, з гарним ремонтом квартиру.

Попри все, сім’я цілком підтримала рішення Всеволода переїхати на неокуповану територію України. Черкаси не були чужим містом, звідси родом була його дружина. Тож фактично це стало поверненням на її малу Батьківщину.

– Для мене яскравим прикладом послугувала історія, коли Радянський союз будував берлінський мур, розділяючи Німеччину навпіл. Німці, які розуміли, що відбувається, тікали з Німецької демократичної республіки до Федеративної республіки Німеччина. Вони перелазили, перелітали, рили підкопи, де тільки могли пересікали цей кордон, бо вони знали, що тікають у вільний світ. Те ж саме відбулося з Донецьком, тільки вже немає того кам’яного муру, але є блок-пости, є мінні поля. Тому, коли переді мною постав цей вибір, я вирішив їхати в Україну. Я вірю в Бога і знаю, що все буде добре, – розповів Всеволод.

Коли чоловік з родиною покидав Донецьк, то не думав, що це надовго, адже влада обіцяла за лічені тижні завершити АТО. Однак проходив місяць за місяцем, виникла потреба у пошуку роботу. Для початку – будь-якої, аби гроші платили. Однак згодом прийшло усвідомлення, що саме зараз є шанс реалізувати давні мрії.

Чоловіка вже давно цікавила ІТ-сфера. Тож, коли зрозумів, що найближчим часом у звільнений від окупантів Донецьк він повернутися не зможе, почав вивчати програмування, плануючи пов’язати своє майбутнє з веб-розробкою. Паралельно освоїв відеозйомку. Наразі планує й надалі розвиватися саме в цьому напрямку.

Попри те, що Всеволод зі своєю сім’єю проживають на орендованій квартирі, допомога від держави мінімальна, попри всі проблеми, які виникли у них при переїзді, чоловік вірить, що в України все налагодиться, адже вона вибрала сторону вільного світу і той берлінський мур пересунувся від Німеччини до Донбасу.

---

«Ніхто так багато не зробив для національного усвідомлення українців, як Володимир Путін… тепер навіть росіяни хочуть, щоб їх називали українцями»

---

Всеволод російськомовний, однак вважає себе українцем. Навіть знає таких донеччан (росіян за національністю), які після подій в Криму і на Донбасі, просять не називати їх росіянами.

– У Донецьку тоді вірили, що українці – це такий собі колорит росіянина, – пригадує ще свої дитячі роки чоловік. – Але насправді це все навіяно. Я ще коли служив в армії в Підмосков’ї – всі в роті були впевнені, що я українець, всі знали, що Донецьк – це Україна. Все це нав’язувалося роками, тоді просто не всі розуміли, до чого це все приведе. Зараз, оглядаючись назад, для мене все стає очевидним. Ті, хто просяк тією пропагандою, зараз і видають на-гора.

Тим не менш моя мати наполягла, щоб я в школі вчив українську мову, хоча це тоді було не обов’язково. Можна навіть було отримати звільнення від вивчення української мови! Але я мову вивчав, українською книжки читав.

---

«Це Божа милість, що так мало вони хапанули. Їх план провалився. Харкову дуже пощастило, коли туди прийшов Аваков і навів порядок. Він також мав всі шанси стати ХНР»

---

«Колись Донецьк кричав, що годує всю Україну. Зараз у нього прекрасна можливість показати, що він сам себе не може нагодувати. Було дуже багато чванства, інспірованого Москвою. Вони робили подарунки – царь-пушка, пам’ятник Кобзону, постійно формуючи думку, що ми більше належимо до них, ніж до України. І багатьом це вбили в голову».

Чому інші міста встояли, а Донецьк ні? Його просто цілком і повністю здали влада та правоохоронні органи, вважає Всеволод.

– От пішли десятеро людей і захопили будівлю, і міліція така безпомічна розводила руками, – іронізує чоловік. – Всі люди, які розуміли небезпеку того, що відбувається, які були проти – це були прості громадяни, без зброї, нічим не захищені, ніяким чином не організовані. А ті, хто повинен був відреагувати на ці події, не зробив цього. Ніхто! Ні СБУ, ні міліція… Міліція в Донецьку на той момент була наскрізь корумпована. В корупції немає батьківщини, немає прапора. Корупція завжди за тих, хто сильніше, з ким їй вигідніше. І Росія вкладала в це дуже багато грошей.

На підтвердження своїх слів Всеволод пригадує один із випадків. Він та ще дехто з донеччан збиралися на вечерні молитви за мир в Україні. Одного разу, вже після молитви, сімейна пара сіла в свою машину і в цей момент їх обстріляли з пневматичної зброї. Вони вирішили звернутися в поліцію:

«Їхню заяву вийшов приймати співробітник міліції з «колорадською стрічкою». Вони на нього глянули і сказали: «Та ми вже нічого не хочемо!» І поїхали назад собі».

У той же приблизно час був обстріляний з автоматів пост ДАІ. На наступний же день ДАІвці відмовилися патрулювати вулиці міста. Почалися масові угони автівок.

За ці 5 років багато людей прозріли, однак ще в багатьох залишається вкладена Москвою думка, що в усіх їхніх бідах винувата Україна. Однак, здебільшого, ці переконання тримаються на штиках Росії, переконаний переселенець. Якби не було збройної підтримки так званого сусіда, то все б це дуже швидко рухнуло.

---

«Я мрію побувати на зносі пам’ятника комуністичному ідолу»

---

Уже й не дуже хочеться повертатися, хочеться жити в Черкасах, зізнається наприкінці спілкування Всеволод. Ностальгія, яка була на початку, пройшла. На заміну їй прийшло бажання реалізувати себе тут.

– Я приїхав до себе додому. Перш за все я українець. Пригадався такий момент: коли у нас в країні проходив Чемпіонат з футболу, то іноземці говорили, що їх дуже здивувало таке спостереження: кияни пишаються своєю країною, а донеччани своїм містом. Донецьк – це Батьківщина! Отак у нас думали. Насправді, Батьківщина – це Україна, а Донецьк – під окупацією. Так, частина моєї Батьківщини під окупацією. Але тут, в Черкасах, я теж у себе на Батьківщині. Я не зальотний, не перельотний, я такий же громадянин. Я люблю Україну, хоч і говорю російською, – відзначив Всеволод. – Неважливо, повернуся я в Донецьк чи ні, я залишаюся з Україною. Якщо я й повернуся в Донецьк, то для того, щоб знести пам’ятник Леніну. Це моя мрія!

* На прохання переселенця його ім’я було змінено