Гарячі новини:
«Завжди говорив, що ніхто у світі не має права ображати жінок і дітей»: пам’яті військового з Грузії, який поліг у бою за Україну (ФОТО, ВІДЕО)
Усі, хто згадує Васо, говорять передусім про загострене відчуття справедливості. Він приїхав із сонячної країни добровольцем, бо не міг залишатися осторонь, коли бачив чуже горе й біль. Васілі завжди повторював просту, але непохитну істину: ніхто у світі не має права ображати жінок і дітей. У цих словах була вся його суть — чесність, мужність й велике серце, здатне боліти за інших. Його шлях обірвався на українській землі, але пам’ять про людину, яка стала на захист чужої країни, як своєї, завжди житиме в серцях тих, хто знав і любив його.
«Дитинство, яке відібрала війна…»
Васілі Гіазієвич Кардава народився 14 березня 1990 року на території Абхазії. Хлопчику не було й трьох років, коли грузинські війська в серпні 1992 року ввійшли на цю територію для відновлення контролю, що переросло у повномасштабний збройний конфлікт. Тоді маленький Васо разом із родиною був змушений покинути рідну домівку й виїхати до Тбілісі, у той час як його татко лишився боротися за їхню Батьківщину.
«Діти, які одного разу тікають від війни, виростають й не можуть мовчки дивитися на несправедливість. Мабуть, саме тоді, коли дворічний хлопчик змушений залишати свій дім через війну, у його серці назавжди поселилося розуміння, що свобода й справедливість ніколи не даються без боротьби», — зазначила дружина захисника Наталія Медведь.
«Мріяв про світ без війни — з музикою та сміхом дітей»
Із 1996 по 2005 року Васілі Кардава навчався в школі №65, що в Тбілісі. У 2005 році він вступив до коледжу «Майбутнє», де навчався впродовж трьох років, а опісля отримав спеціальність «Інформаційні системи». У Грузинському технічному університеті здобув спеціальність «Інженер-електронік».
Після навчання в університеті, протягом 2012-2013 років, Васілі проходив військову службу в Збройних Силах Грузії й згодом працював інженером на підприємстві.
У житті Васілі була мрія — побачити світ і займатися тим, що приносить людям радість. Саме тому він поїхав до Туреччини, де працював діджеєм та аніматором. Музика для нього була більше, ніж просто роботою, — це була мова, якою він умів передавати емоції, створювати атмосферу свята та об’єднувати людей. Особливе місце в його серці займали діти. Васо легко знаходив із ними спільну мову, жартував, грався, вигадував для них розваги й щиро радів їхньому сміху.
«Поруч із Васо завжди було багато музики, світла й дитячих усмішок — ніби він намагався подарувати іншим те безтурботне дитинство, яке колись так рано в нього забрала війна», — пригадують рідні Васілі Кардави.
«Мав загострене відчуття справедливості й завжди говорив: «Ніхто у світі не має права ображати жінок і дітей»
Українці свого часу допомагали Грузії у боротьбі з окупаційними військами росії під час Абхазького конфлікту. Ми були єдиною країною, яка відкрито допомагала Грузії у протистоянні з росією, а сьогодні — обов’язок кожного грузина прийти на допомогу Україні, бо це та лінія фронту, де проходить межа свободи та незалежності. Це — чергова лінія військового зіткнення двох різних ідеологій, війна двох світів, тож не дивно, що грузинські добровольці стали воювати на боці України з перших днів повномасштабної війни.
Коли розпочалася велика війна в Україні, Васілі для себе вирішив, що після завершення робочого контракту в Туреччині він долучиться до лав ЗСУ.
«Важливу роль у прийнятті Васо цього рішення відіграла трагедія, коли рф завдала удару по пологовому будинку в Маріуполі. Це дуже вплинуло на нього, адже він завжди казав, що ніхто у цьому світі не має права ображати жінок і дітей», — пригадує пані Наталія.
Довідково: 9 березня 2022 року російські війська завдали авіаудару по пологовому будинку №3 та дитячій лікарні в Маріуполі. Унаслідок вибуху фугасної бомби, загинули шестеро людей, серед яких — діти, а понад 33 особи отримали поранення. Зруйнована будівля стала одним із найкривавіших символів облоги Маріуполя.
У листопаді 2022 року через Польщу він приїхав до України. Спершу він не зізнався рідним про своє рішення, однак часто радився й ділився думками зі своїми друзями.
«Я знаю, що він багато з ними спілкувався й до від’їзду, й тоді, коли перебував в Україні. Васо часто писав друзям про те, що коли війна в Україні закінчиться, то вони обов’язково ще зустрінуться», — розповідає дружина захисника Наталія Медведь.
Спершу Васілі був частиною грузинського національного легіону, а згодом перевівся до 118 окремої бригади територіальної оборони.
Довідково: «Грузинський національний легіон» — це добровольче формування, засноване Мамукою Мамулашвілі у 2014 році, яке першим з іноземних підрозділів офіційно увійшло до складу ЗСУ в 2016 році. Легіон бере активну участь у бойових діях проти росії, об’єднуючи понад 2 500 грузинських добровольців, які виконують розвідувальні та штурмові завдання.
«На фронті Васо був стійким і незламним. Він міг здивувати»
На війні Васілі Кардава був розвідником-оператором. Позивний — «Орел».
«Історія його позивного досить незвичайна. Якось Васо потрапив у дорожньо-транспортну пригоду й, через певні наслідки, лікарі вправляли йому носа, після чого він почав нагадувати орлиний дзьоб. Оскільки Васо — людина з Кавказу, а орел у них — символ свободи, волі й мужності, то так цей позивний і прижився до нього», — розповідає побратим Васілі Ігор Асауляк (позивний «Расмус»).
«Расмус» познайомився з «Орлом» ще наприкінці 2022 року. Спершу вони не часто контактували, оскільки мали певні проблеми, зокрема, мовні. Більш близьке їхнє знайомство сталося вже в 2023 році, коли чоловіки брали безпосередню участь у бойових діях на Сіверському напрямку Донеччини.
«Це було курйозне знайомство. У той період зимові ночі були настільки морозні, що ми ледь доживали на позиціях до ранку. Ми завжди вдягалися дуже тепло й брали з собою ще теплі речі, але інколи й цього було мало. Я був старшим на позиції й в ту ніч якраз мав по графіку вже відпочивати, коли мені повідомили про те, що замерзає один грузин. Коли я побачив Васо, він уже був білий, бо дуже перемерз. Тоді я влаштував його на своє місце, аби він хоча б трохи нагрівся й лишився живим. Опісля цього, якщо чесно, я не думав, що ще колись побачу його, бо після подібних випадків хлопці часто переводилися в більш комфортні підрозділи, однак Васо виявився іншим, я б сказав — стійким і незламним, і справді мене здивував», — пригадує Ігор Асауляк.
Згодом «Орел», «Расмус» та інші побратими почали жити разом, ділити дім, хліб і всі негаразди. Вони проводили час не лише на лінії бойового зіткнення, а й в тилу, коли налагоджували свій побут та позиції. Останнє — з найскладнішого, оскільки для того, щоб це зробити, потрібно було завжди ризикувати, бо ворог мав можливість завдати ураження на будь-якій відстані.
«Коли заносиш матеріали на позицію, — ти незахищений та відкритий перед ворогом. Для Васо це взагалі ніколи не було проблемою й не викликало страх. Лише за одну ніч він міг зробити кілька ходок й вже зранку почати якесь будівництво. Йому ніколи не сиділося на місці, він завжди буде дуже й дуже активним хлопцем», — ділиться «Расмус».
Разом із «Орлом» часто виходив на бойові позиції й Владислав Нагорний (позивний «Каспер»), там чоловіки й здружилися.
«Васо був самий справжній добряк, який завжди усім допомагав, і якщо щось ставалося, — був першим, хто прийде підтримати. Васо — людина з великої літери. Я дуже любив його за цілеспрямованість та позицію», — ділиться спогадами про спільну службу «Каспер».
Васілі й Владислав проводили час не лише на позиціях, а й любили разом відпочивати, коли випадала така нагода. Зокрема, вони часто відвідували лазню, смажили м’ясо, яке, як каже «Каспер», «Орел» готував найсмачніше в світі, говорили про життя й завжди багато сміялися. Часто чоловіки разом вивчали й мови. Наприклад, Васо вчив Владислава англійській, а той вчив грузина українській мові.
«Із того, як ми вчимо мови, і як Васо розуміє українську — дуже сміялися постійно. Він часто каверкав слова. Загалом же Васо не відразу взяли до Збройних Сил України. Це була дуже довга історія, яку він мені якось переповів і часто починав розповідати й іншим, однак, через проблеми з мовою, завжди казав: «Каспер, перекажи ти, в тебе краще вийде». Нам обом було смішно з цього, але водночас якось так тепло на душі», — розповідає Владислав Нагорний.
«Із цією людиною хотілося провести все своє життя»
Васілі Кардава приїхав до України як воїн — із чітким розумінням, за що стоїть й проти чого бореться. Серед вибухів і тривог, між бойовими виїздами й короткими хвилинами тиші, життя подарувало йому щось більше, ніж побратимство. Тут, на цій землі, яка стала для нього другою Батьківщиною, він зустрів свій сенс, тепло і любов — Наталю.
Їхнє кохання не було гучним чи показним, воно проросло тихо, як трава крізь камінь, — уперто, щиро й назавжди. У її очах він знаходив спокій, якого так бракувало на війні, у її голосі — дім, навіть коли до нього були сотні кілометрів, а вона бачила в ньому не лише воїна, а людину з великим серцем, яке вміло любити так само віддано, як і боронити.
«Ми познайомилися в соціальних мережах, тож, до першої зустрічі, так і спілкувалися. Від нього вже тоді віяло затишком і впевненістю. Пам’ятаю, як він мені сказав: «Уяви, що я — твоя золота рибка й виконаю всі твої бажання». Тоді я сказала, що дуже хочу заміж, а він відповів, що спробує здійснити цю мрію», — ділиться дружина захисника Наталія Медведь.
Через два місяці після знайомства, закохані зустрілися й мали десять спільних днів для відпочинку й часу одне на одного. На першу зустріч із Васілі Наталія взяла й свого сина Павла.
«У дорозі Пашка заснув, тож, коли Васо його побачив уперше, сонного взяв на руки. Син тоді міцно обійняв чоловіка й притулився. З того часу вони були нерозлучні й мали сильний зв’язок. Васілі дуже й дуже любив Пашку. Більше, ніж рідного, й було відчуття, що він ніколи не міг із ним награтися вдосталь», — пригадує дружина захисника.
Наталія Медведь розповідає, що для неї це було миттєве кохання, адже вже після першої зустрічі вона зрозуміла, що хоче прожити з Васо все своє життя:
«Це були такі відчуття, які неможливо описати словами. Ця любов мене завжди окриляла й робить це навіть тепер…»
Закохані бачилися раз у два-три місяці, тож першу пропозицію руки й серця Наталія отримала від коханого під час особистого листування, а другу, романтичну, вживу — при батьках, із квітами й каблучкою. Згодом, 29 серпня 2023 року, вони одружилися.
«Чи було нам колись складно? Ні. Все наше життя — один подих. Ми були закохані, щасливі, ніколи не мали конфліктів і все вирішували через домовленості. Це було справжнє кохання і я знала, що Васо — найкращий в усьому. Весілля, без перебільшень, — найкращий день нашого життя. Це видно навіть по наших фото — ми тут надзвичайно радісні», — розповідає пані Наталія.
Васілі Кардава завжди показував свою любов до Наталії у діях — він прибирав, готував, допомагав, підтримував і часто говорив: «Я завжди буду поруч, що б не сталося». Коли чоловік був на фронті, їхнє спілкування було обмежене повідомленнями та дзвінками, однак Васо відчував, що завжди має бути на зв’язку з Наталією.
«Ми домовилися, що коли він йде на завдання, буде надсилати мені «плюсик» чи будь-який смайлик у знак того, що з ним все добре. Він також мав звичку — повертався з виконання завдання й, котра б година не була, писав мені: «Мила, я на місці». Це дуже гріло мою душу й гарантувало спокій», — ділиться дружина захисника.
Однією з мов його кохання була й турбота про спокій коханої. Васілі намагався не розповідати Наталії про свої проблеми чи негаразди, лише запитував поради, як вчинити в тій чи іншій ситуації.
«Наш Васо був надзвичайною людиною: добрий, чуйний, лагідний. Завжди, коли він приїздив до нас у гості, спершу заходила його посмішка, а вже потім — Васілі. Він так сильно любив мою доньку й мого внука, що я ще жодного разу не бачила чоловіка з таким чудовим ставленням до жінок. Війна їх познайомила й війна їх назавжди розлучила. Мені дуже шкода, ще таке кохання закінчилося», — розповідає мама дружини захисника Світлана Семиліт.
«Хотів бути пілотом і вдосконалити армію, але став Героєм України навіки…»
Пробувши понад півтора року в лавах ЗСУ на посаді оператора-розвідника, Васо вирішив, що хоче стати пілотом, тож планував перейти в інший підрозділ.
«Я підтримував цю його ідею, бо бути на тих позиціях, де розміщувався наш підрозділ, ставало все небезпечніше. Тим більше, вже бували випадки, коли життя Васо опинялося під загрозою. Зокрема, ми були з ним на різних постах, ворог безперервно нас обстрілював і мені здалося, що відбулося пряме ураження того бліндажа, де перебуває «Орел». На щастя, він тоді відбувся лише легкими контузіями, але моє серце тоді сильно калатало за нього. Ми багато часу провели разом саме в зоні бойових дій, тож пережили чимало всього», — розповідає «Расмус».
Перед початком виконання нових обов’язків на фронті, Васілі Кардава півтора місяці перебував на відновленні в Черкасах. Він проводив тут час разом із дружиною, сином, рідними, друзями й побратимами.
«За день до від’їзду разом із його побратимами Расмусом і Мироном ми були на «Крутому Замісі» (“Крутий заміс” — мистецький фестиваль, який проходить у Холодному Яру, – ред.), що на Черкащині. Це був справжній сімейний день, сповнений радості, сміху й тепла», — пригадує дружина Наталія Медведь.
Уже 6 серпня 2024 року Васілі Кардава повернувся у військо. Він мав бути пілотом, однак у підрозділі розвідки в той день був брак людей, які змогли б вийти на позиції цього разу, й покликали Васо. Він погодився.
«Було дивне відчуття всередині тоді, але я дуже просив, аби «Орел» не йшов виконувати тоді те бойове завдання. Зараз легко сказати, що це була чуйка, а тоді це був максимально незвичайний стан душі. Васо тоді сказав мені, що зробить цей «вихід» в останнє й далі буде вже пілотувати, але, на жаль, це був останній його «вихід» у житті», — пригадує «Расмус».
10 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Верхньокам’янське Донецької області, внаслідок ворожого обстрілу, Васілі Кардава отримав вогнепальні осколкові поранення, несумісні з життям. Ворожий танк відпрацював по українських позиціях і влучання сталося зовсім неподалік «Орла».
«Один із побратимів знав, що я дружу з Васо, тож зателефонував мені вночі й сказав, що «Орел» — важкий 300. У мене почалася істерика, я не міг ні про що взагалі думати. Ще через 30 хвилин мені зателефонували й сказали, що його більше немає», — пригадує той трагічний день «Расмус».
Бойовий медик підрозділу, який виїхав на евакуацію, розповідає про відчуття, ніби він уже їхав не по Васо, а його тіло. Шансів врятувати Васілі Кардаву не було, навіть якби по нього відправили гелікоптер, оскільки поранення були дуже тяжкі — його тіло не витримало, й від ударної хвилі внутрішні органи розірвалися…
Через сотні кілометрів і шалену відстань, тривогу й неспокій відчувала й дружина Васо Наталія Медведь.
«Мені зателефонував побратим і я відразу зрозуміла — якась біда. Васо мені часто казав: «Якщо зі мною щось станеться, тобі зателефонує мій побратим». Отож було зрозуміло, що щось не так. Я взяла телефон і питаю: «Без руки, без ноги, без чого?» У мене навіть думки не було про те, що мій чоловік загинув, однак Расмус сказав, що Васо більше немає. Це було найтяжче почути…», — пригадує Наталія.
«Мужність й справедливість Васо не мали меж, тепер пам’ять про нього має бути вічною»
15 серпня 2024 року Васілі Гіязовича Кардаву в Черкасах в останню путь провели побратими, родина й всі, хто його знав, любив і поважав. Свій вічний спокій захисник України знайшов у рідній Грузії. Йому навіки 34…
«Орел» загинув, але пам’ять про нього живе — тихо й світло — в серцях людей, у спогадах побратимів, у вдячних поглядах тих, кого він захищав, у кожному доброму слові про нього — він поруч. І особливо — у серці Наталії. У її любові, яка не зникла разом із його подихом, а стала глибшою, міцнішою, вічною. Бо є почуття, які сильніші за смерть. Є люди, які навіть йдучи, залишають після себе так багато світла, що воно ще довго веде інших крізь темряву.
На руці Наталії Медведь тепер живе пам’ять, яку не стерти й не заглушити часом. Орел — сильний, вільний, гордий — розкинув крила, ніби тримає небо над нею, а поруч — прості й безмежно глибокі слова: «Завжди поруч».
«Мій Васо був неординарний, тож мені хотілося, аби й татуювання було незвичайним», — ділиться дружина полеглого оборонця України.
І тепер, куди б Наталія не йшла, де б не була, він — із нею. У кожному русі руки, у кожному дні, як символ його душі, яка не знає меж.
У квартирі, де живе Наталія з сином, є куточок, де все нагадує про Васо: багато фотографій, футболка, нагороди, книга й особисті речі.
Васілі Кардаву було нагороджено нагрудним знаком «Щит територіальної оборони ЗСУ», почесною відзнакою «Хрест 44 ОМБр», орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) та почесною відзнакою «Захисник України — Герой Черкас» (посмертно).
«Васо — хлопець, який жив у сонячній Туреччині, коли почалася повномасштабна війна в Україні. Він залишив усе й приїхав люди, бо мав надмірне відчуття справедливості. Багато українців і досі не взяли зброю до рук, аби боронити свою Батьківщину, а він — приїхав. Люди мають бути вдячними й пам’ятати про це. Його мужність й хоробрість ніколи не мали меж. Він був чудовою людиною, дуже достойною», — розповідає про свого побратима «Расмус».
На знак вічної вдячності, поваги й пам’яті, на фасаді будинку, де в Черкасах жив Васілі Кардава, торік розмістили меморіальну дошку, яка щоденно нагадує містянам про ціну життя й майбутнього українського народу.
«Я дуже хочу, аби мого Васо пам’ятали, бо він, як і тисячі хлопців, віддав своє життя, аби ми могли жити. Я дуже кохаю Васо й буду завжди його кохати, — підсумувала дружина полеглого воїна Наталія Медведь.
Авторка матеріалу — Ліна Костенко
Авторка матеріалу — Ліна Костенко
