Вичерпно
Інформаційне видання черкащини
Пішов у бій одним із перших: памʼяті захисника із Черкащини Сергія Бабича (ФОТО, ВІДЕО)
«Живіть сьогодні, бо вчора вже нема, а завтра може і не бути…», — ці слова наведені ручкою знайшли на одній зі сторінок блокноту полеглого захисника, батька, чуйного чоловіка та вже дідуся трьох онуків Сергія Бабича. За життя він створив велику родину, якій віддавав усе найкраще, що лише мав. І коли ворог увірвався на українську землю, віддав життя, аби захистити найрідніших.
“У нього були дуже добрі очі й велике серце”
Сергій Бабич народився 4 січня 1971 року в селі Топилівка Чигиринського району. З дитинства був активним, життєрадісним і допитливим. Мав старшу на 11 років сестру Ніну, яка колись дуже захотіла мати братика.
“Коли мені було дев’ять років, я дуже хотіла, аби в мене зʼявився братик чи сестричка. І десь може через півтора роки приходить тато рано і каже: “А в нас народився маленький хлопчик”. Батьки дуже-дуже його любили”, — пригадує сестра загиблого Ніна Ковель.
Батьки довірили маленькій Ніні обрати ім’я для брата. Відтоді вона ніжно опікувалася ним і фактично стала для нього другою мамою.
“Я його годувала, і спатки ложила, їсти тричі на день варила йому”.
Сестра пригадує щедрість молодшого брата, яка з роками лише більшала:
“Коли приходили друзі до Сергія, то не було і разу, аби вони вийшли від нас без гостинців. Він любив пригощати, ділитися”.
Перша вчителька Сергія, а нині директорка Топилівського навчально-виховного комплексу Ніна Оржехівська згадує, що він із дитинства вирізнявся добротою, чуйністю та працьовитістю. За її словами, у сільському житті діти змалку звикають допомагати дорослим, і Сергій не був винятком — він охоче підтримував рідних і однокласників:
“У школі хлопець мав особливо теплий погляд і щире ставлення до людей, завжди прагнув допомогти та підтримати інших. Йому була властива внутрішня відповідальність і небайдужість, яку відчували всі навколо”.
Також учителька зазначає, що Сергій мав лідерські риси: у дитячих іграх він прагнув бути першим, не залишатися осторонь, а вести за собою. Його ставлення до життя вирізнялося серйозністю, не зовсім типовою для дитини, і водночас — щирим бажанням підтримати кожного поруч.
“У нього були дуже добрі очі й велике серце — він завжди хотів допомогти і нікого не залишав без підтримки”, — згадує Ніна Оржехівська.
Коли Сергію було шість років, він втратив батька. Відтоді його виховували мама та старша сестра Ніна, які стали для нього найближчими людьми та підтримкою.
Після школи хлопець вступив до Черкаського ПТУ №15, де навчався на слюсаря з ремонту автомобілів. Це дало йому можливість швидше почати працювати й стати самостійним.
“Згодом я пішла навчатися, а він жив із мамою. Однак потім вона також занедужала, і коли Сергію було 17 років, ми з ним лишилися круглими сиротами…”, — розповідає сестра Ніна.
Попри ранню втрату батьків, пригадує вчителька Ніна Оржехівська, Сергій завжди дарував людям щиру посмішку і казав: “Я до вас із відкритою душею”.
«Я знала, що буду за ним, як за кам’яною стіною»
Опісля смерті матері Сергій лишився жити в будинку батьків. Був повністю самостійним у господарстві та відповідальним на роботі. Та попри все йому бракувало кохання — почуття, що зародилося після випадкової зустрічі в автобусі.
“Я познайомилась з моїм майбутнім чоловіком Сергієм влітку 1989 року, але, як виявилося, він мене помітив ще раніше…”, — розповідає дружина Ольга Бабич.
Сергій побачив Ольгу у сільському автобусі, коли їхав на навчання. Вона зайшла на одній із зупинок, і цей короткий погляд запам’ятався йому настільки, що протягом кількох місяців він намагався знайти незнайому дівчину. Розпитував знайомих, описував її, хоча не знав ні імені, ні де вона живе.
Лише наприкінці серпня їх звела спільна знайома. Уже наступного дня Сергій приїхав разом із нею до Ольги — так і відбулося їхнє перше знайомство. Спершу вона не думала, що ця історія матиме продовження. Однак уже за кілька тижнів, коли повернулася додому на вихідні, побачила його біля хвіртки — він чекав. Саме з того моменту, згадує жінка, почалося їхнє справжнє спілкування.
“Чим він мене підкорив? Мабуть, його невимушеною турботою, яка збереглася з роками. Навіть у важкі 90-ті, коли бракувало найнеобхіднішого, він завжди знаходив можливість потішити мене якимись маленькими подарунками, цукерками. Перед поїздками на мотоциклі завжди питав, чи вдягнула я теплі колготи”, — пригадує зародження стосунків Ольга.
Восени того ж року Сергій пережив втрату матері. У той період, за словами Ольги, вони стали особливо близькими — вона була для нього підтримкою. Згодом обоє зрозуміли, що хочуть бути разом. Через два роки, у 1991 році, пара одружилася.
Вона згадує, що від самого початку відчувала в ньому надійність і силу:
“Я знала, що буду за ним, як за кам’яною стіною”.
Сергій рано звик до відповідальності. Працював, де тільки була можливість: спочатку в агрокомплексі, згодом у колгоспі, їздив на заробітки. У непрості 90-ті в Сергія та Ольги народилися дві доньки – Інна та Вікторія. Народження дітей стало для нього великою радістю. Чоловік доглядав за доньками, допомагав ночами, а згодом, працюючи далеко від дому, адже хотів забезпечити родину, болісно переживав розлуку з сім’єю.
“Коли народилася наша перша донька — Інна, Сергій їздив за кордон працювати, аби дати нам більше. Одного разу, коли він повернувся, наша перша донька вже почала ходити. Памʼятаю, як виводжу її з двору, а вона побігла йому назустріч. Сергій тоді просто сів навколішки і почав плакати біля неї. Він тоді працював на будівництві поблизу дитячого майданчика. Казав, що часто дивився у вікно на дітей і думав про те, що він не поруч зі своєю сімʼєю”, — розповідає Ольга.
Попри зовнішню стриманість, у родині він залишався ніжним і уважним. Навіть у зрілому віці, повертаючись із роботи, привозив дружині солодощі або квіти, знайдені в полі чи лісі.
“У нас жодного разу, щоб він десь їхав з роботи і не привіз мені якусь шоколадку, цукерочку. Він говорив: “Твоя ромашка приїхала”. Але все не міг запам’ятати, що я більше любила молочний шоколад, ніж чорний”, — розповідає Ольга Бабач.
Ольга згадує, що чоловік завжди підтримував її в усьому — у навчанні, роботі, нових починаннях. Коли вона вирішила змінити професію чи поїхати працювати до Києва, він без вагань брав на себе турботу про родину.
Доньки Сергія Інна на Вікторія пригадують батька як суворого, але дуже люблячого. Із журналістам видання “ВиЧЕрпно” старша дочка Інна Мерінець поділилась щирими спогадами з дитинства. Зокрема, коли батько повертався із заробітків, він завжди привозив різні солодощі, які для дітей у 90-х були справжньою рідкістю. Вона згадує, як разом із сестрою вони ховалися під столом і нишком їли ласощі, хоч батьки й сварили за це.
“Він був різким, але, аналізуючи зараз, я розумію, що напевне він нас виховував так із сестрою, аби на тому етапі життя ми могли впоратись”, — ділиться Інна.
У пам’яті залишилося й те, пригадує Інна, як до нього постійно зверталися люди по допомогу. Односельці приходили до їхнього двору, бо знали: він не відмовить. Він підвозив, підказував, вирішував чужі проблеми, часто забуваючи про власний відпочинок.
Особливим для родини був і вечірній ритуал — коли вся сім’я збиралася разом, і батько, попри втому, знаходив сили жартувати, бавитися з доньками.
“Як казав тато: “Я живу у квітнику”, – пригадує молодша донька Вікторія Кравчук.
Ще у ранньому дитинстві маленька Віка якимось внутрішнім відчуттям знала, коли батько повернеться додому із заробітків. І щоразу його приїзд ставав справжнім святом — із подарунками, увагою та радістю. Дівчина каже, що батько їх балував, але водночас учив життя. Завжди намагався бути поруч, брав із собою на роботу, у ліс, на пасіку:
“Був період, коли він працював у лісі пильщиком. Каже мені: “Вік, поїдеш зі мною в ліс, допоможеш?”, “Так, звісно, поїду”. І я їхала. Хоч того дня він і не напрацювався. Але ми були разом. Він узагалі пасічник душею. Дуже любив бджіл — кожну. Міг годинами сидіти й дивитися, як вони літають. Казав: “Дівчата, цінуйте мед, бо уявіть, як важко працює кожна бджілка”. Він їх навіть називав “мої дівчата”. Любив їх неймовірно. І мене завжди кликав: “Віка, йдеш зі мною мед качати?” Коли я була меншою — мені це подобалося, було цікаво. А потім уже хотілося гуляти”, — розповіла Вікторія.
Обидві доньки підкреслюють: Сергій був дуже доброю людиною. Якщо виникали конфлікти, він міг поступитися, аби не залишати образи, адже вважав, що людяність важливіша за принципи.
Друг Сергія — Микола Семеняка згадує товариша, як людину відкриту й прямолінійну — він завжди говорив те, що думає, без прихованих мотивів чи подвійних смислів. Чоловіки познайомились близько 25 років тому за спільною справою — полюванням.
“У мисливському колі Сергій був авторитетною людиною: відповідально ставився до справи, дбав про порядок, безпеку та організацію процесів. У спілкуванні був простий і щирий, і саме за це його поважали”, — пригадує Микола Лукич.
Сергій дуже любив риболовлю, природу, пасіку, а найдужче — свою родину. Зять Сергій Мерінець згадує, що їхні стосунки із Сергієм Івановичем від самого початку склалися особливо тепло — ніби знали один одного задовго до знайомства. Вони швидко знайшли спільну мову, підтримували одне одного у побуті та справах, разом займалися господарством і пасікою.
“Якось так із самого початку почали дружити, старались один одному допомогти. Я — йому по домашніх справах, по бджільництву, а він мене підтягнув до своїх захоплень — полювання, риболовлі”, — розповідає чоловік.
З часом їх об’єднувало дедалі більше: спільні знайомі, інтереси, розмови. Навіть коли Сергій Іванович пішов служити, вони не втратили зв’язку.
“Хто, як не я, піде захищати своїх дітей і онуків?”
Повномасштабна війна торкнулась практично кожної родини в Україні. Вийнятком й не стала сімʼя Бабичів. Напередодні страшних подій, 12 лютого 2022 року молодша донька Вікторія Кравчук одружилася, а тижнем раніше дівчина дізналася, що вагітна. Усі радощі майбутнього батьківства перекреслило повномасштабне вторгнення. У перші дні великої війні приєднався до лав Збройних Сил зять Сергія — Микола Кравчук. Самого ж Сергія спочатку не брали, адже він не проходив строкову службу. Тоді родина допомагала війську, які тільки могла: Сергій одним із перших у селі долучився до організації оборони, допомагав облаштовувати блокпости, сімʼя збирала кошти, продукти, речі та відвозила все захисникам.
“Батько дуже активно всіх залучав — і маму, і сусідів, і знайомих, щоб допомагати. Хто що мав: картоплю, буряки — усе збирали. Тушкованки робили самі, він навіть у автоклаві їх готував. Ночами не спав, домовлявся про рибу у знайомих, аби тільки передати хлопцям допомогу. Мама ж ліпила вареники буквально цілодобово — стояла біля плити без відпочинку. Усі працювали заради того, щоб підтримати інших,” — розповідає про ті дні донька Вікторія.
Дружина Ольга Бабич розповіла, що у 2023 році, коли чоловіка почали викликати на військово-лікарську комісію, він уже тоді говорив про готовність йти служити:
“Я буду йти”, — повторював він, навіть попри відмови родини.
Родина намагалася переконати його не поспішати — через вік і відсутність строкової служби в минулому. Проте він не змінював свого рішення. Ольга згадує, як чоловік повернувся після обстеження у кардіолога. Тоді в нього зафіксували високий тиск. Але він не сприймав це як серйозну проблему.
“Та ні, це нормально. Я просто піднявся на третій поверх, от серце й забилося”, — сказав тоді чоловік медичній комісії.
Згодом родина зрозуміла, що проблеми з тиском були реальні, адже під час служби після Запорізького напрямку йому довелося проходити лікування.
Остаточне рішення піти на фронт, за словами дружини, визрівало в ньому близько двох місяців. Особливо сильним поштовхом стали постійні поховання захисників.
“Близько місяця вони щотижня їздили ховати своїх… Казав: “Так не може бути, молоді хлопці гинуть, а ми вже своє прожили, ми маємо бути там”, — згадує Ольга.
Тоді він неодноразово повторював:
“Хто, як не я, піде захищати своїх дітей і онуків? У кожного є родина, і кожен зобов’язаний її боронити”.
Попри спроби родини відмовити його, Сергій залишився непохитним.
22 листопада 2023 року чоловік добровільно почав служив стрільцем у 118-й бригаді територіальної оборони. Спочатку його підрозділ перебував у Києві, згодом — на Запорізькому напрямку. Після цього певний час він перебував у Черкасах на лікуванні та відновленні.
Побратим Сергія Василь Гаврилюк згадує чоловіка, як просту й дуже щиру людину, і війна в нього ці якості не відібрала:
“Він був простий, але дуже справжній. Завжди розповідав про родину — про доньок, про онуків. Коли ми їхали на завдання, він телефонував дружині. Я часто підвозив його додому, і вона завжди його зустрічала — у них була така тепла, жива зустріч”, — розповідає побратим.
За його словами, навіть на службі Сергій не втрачав зв’язку з близькими:
“Якщо не міг поїхати додому, то рідні приїжджали до нього. Пам’ятаю, як він радів — одразу біг, хапав для онуків якісь солодощі. Він був дуже емоційний, щирий у цих моментах”.
На початку грудня чоловіка відправили на Курський напрямок.
“Ми планували зустрітися, забрати його, побути разом…”
Про той день, який розділив життя родини на «до» і «після», доньки Сергія Бабича згадують із болем і подробицями, що назавжди закарбувалися в пам’яті.
Старша донька Інна розповідає, що все почалося вранці 29 грудня. Прокинувшись, вона одразу відчула: щось не так. Її чоловік Сергій сидів мовчки, і ця тиша насторожувала.
“Я питаю: “Що сталося?” — а він відповідає: “Нічого”. Але я вже розуміла — щось трапилося”.
Тоді Сергій Мерінець дізнався, що Сергій Іванович отримав поранення.
“Я побачив СМС: “Іванович — 300. Ми їдемо на допомогу”. Пів дня нічого не казав дружині — тримав у собі, сподівався, що все буде добре”.
Зрештою Сергій сказав, що тесть поранений. Новина прийшла через повідомлення від чоловіка її сестри, який був разом із Сергієм на виїзді. Водночас він перестав виходити на зв’язок.
“Я вже тоді розуміла: поранений — це не означає, що все добре…”, — каже Інна.
Родина чекала бодай якоїсь інформації до останнього. Сподівалися, що з’явиться зв’язок, що надійде підтвердження, що ситуація не така страшна. Але години минали — і відповіді не було.
Інна пригадує, що не одразу сказала сестрі правду — берегла її, бо та була з маленькою дитиною. Проте внутрішнє відчуття не покидало:
“Було таке відчуття, що нічого доброго з цього не буде…”.
Молодша донька Вікторія згадує цей день інакше — з вечора напередодні. Вона спілкувалася з чоловіком, планувала найближчі дні, зокрема, й день народження батька — 4 січня.
Вранці 29 грудня вона замовляла для нього торт. Каже, хотіли зробити символічний — у стилі військового:
“Ми планували зустрітися, забрати його, побути разом…”
Та чоловік не відповідав, ситуація ставала тривожною. Дзвінок від сестри застав її вже в селі:
“Вона каже: “Батько поранений… дзвони комусь, бо я вже не знаю, що робити”.
Вікторія почала телефонувати знайомим, побратимам, намагалася з’ясувати хоч щось. Врешті наважилася набрати командира.
Саме від нього вона почула слова, які змінили все:
“Я приношу свої співчуття… Батька везуть “на щиті”, як Героя. Він загинув гідно, дійсно, як Герой. Бо він був у цьому бою одним із перших”.
Вона згадує, що в той момент мусила зібратися, попри шок, бо в хаті були мама, маленька дитина і літній дідусь.
“Я не знаю, як я це витримала. Я просто одягла на себе цю маску…”, — пригадує донька.
Дорогою додому вона не сказала правди матері — намагалася вберегти її хоча б на кілька годин. Невдовзі до батьківської хати приїхали Інна із чоловіком. Їхній трирічний син заплакав і сказав: “Чому дідусь загинув”. Тоді дружині Ользі все стало зрозуміло.
“У той момент усе обірвалося…”, — каже Вікторія.
Доньки розповідають, що Сергій загинув під час бою, вийшовши одним із перших. Вони переконані: це було в його характері — не чекати, не ховатися, а діяти.
“Він завжди казав: якщо ти вже там — ти маєш нести відповідальність до кінця”, – каже донька Вікторія.
Побратим Василь Гаврилюк зізнається: можливо, саме відвага стала для нього фатальною:
“Якби десь сховався — може, і вижив би. Але він був не така людина. Він ішов вперед”.
Зять Микола Кравчук, який служив разом із тестем, згадує той день як один із найважчих для всього підрозділу:
“Того дня це був один із найтяжчих днів для всього батальйону. Був масований наступ по всій лінії фронту — майже на всі позиції, де стояли наші хлопці в обороні. Практично всюди відбувався штурм, і всі, хто міг, виходили на відсіч. Я також був неподалік — десь за кілометр від позицій — і йшов на допомогу нашим”.
За його словами, Сергій Іванович отримав кульове поранення. Під час евакуації він загинув.
Сестра полеглого воїна Ніна Ковель пригадує, що того зимового ранку 29 грудня її чоловіку Сергій увидівся:
“Чоловік, каже, що Сергій йому не приснився, а увидівся. У дворі розірвалася бомба, в якій не було заряду. Я тоді й подумати не могла, що це могло стосуватися Сергія, — каже пані Ніна. – Душа підказувала, щось не так. Я кілька разів дзвонила до Олі, але вона не брала слухавки. На четвертий раз взяла слухавку Інна і сказала: Тьотя Ніна, тато загинув…”
Остання зустріч закарбувалася в пам’яті особливо гостро для зятя Сергія. Під час останньої відпустки Сергія Івановича, вони заїхали забрати дитину, але тесть не хотів їх відпускати:
“Каже: “Та залишайтесь, посидимо, чай поп’ємо”. Але ми поспішали… Він кілька разів просив. На жаль, це була наша остання зустріч. Досі шкодую, що ми тоді не лишились”.
Сергій Бабич був відзначений державними та місцевими нагородами. Він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Цю відзнаку присуджують за особисту відвагу, самопожертву та героїзм, проявлені під час бойових дій. Як зазначає родина, нагорода пов’язана з подіями на Курському напрямку, де Сергій перебував на позиціях під час одного з найважчих боїв і фактично опинився в зоні прориву оборони.
Окрім державної нагороди, його відзначили і на місцевому рівні — Черкаська міська рада вручила відзнаку “Захисник України — Герой Черкас” за участь у бойових діях.
Ці нагороди — свідчення мужності та відданості воїна, який до останнього виконував свій обов’язок.
Говорячи про тестя, зять Сергій насамперед підкреслює його людяність і щирість:
“Я завжди казав — це людина найдобрішої душі. Для нього на першому місці було не матеріальне, а соціальне — люди, спілкування, допомога”.
Він пригадує, як той умів радіти простим речам і дарувати цю радість іншим:
“Пам’ятаю, він привіз дві ялинки з корінням, дзвонить зранку: “Виходь, ялинки привіз”. Стоїть такий щасливий… Йому приносило радість робити комусь добро”.
Донька Інна розповідає, коли дівчина не слухала батька, він завжди говорив:
“От не стане батька, ти тоді зрозумієш, що я хотів донести тобі”.
Зараз вона зізнається:
“Напевно, я б віддала все на світі, аби тільки не відчути цієї фрази, яку він говорив”.
Староста села Топилівка Валентила Зубаченко у коментарі журналістам “ВиЧЕрпно” зазначила, що громада пам’ятаме Сергія як відкритого, щирого, товариського чоловіка, який завжди йшов на допомогу.
“Захищати і допомагати — його життєве кредо. Наразі на розгляді в сільської ради стоїть питання про створення Алеї Слави, аби там вшанувати всіх героїв, зокрема, й Сергія Бабича”.
Авторка матеріалу — Надія Паніван
Авторка матеріалу — Надія Паніван
