Для більшості українців війна розпочалася 24 лютого 2022 року. Для нього — ще у 2015-му. Усього 18 років, перший контракт, перші бойові завдання, перші втрати й досвід, який стане йому в нагоді під час великої війни… Відтоді він пройшов службу в різних підрозділах, а сьогодні продовжує захищати Україну в лавах Третього армійського корпусу. Та його боротьба не обмежується лише фронтом. Нині він очолює Черкаський обласний осередок ветеранського корпусу, допомагаючи тим, хто повернувся з війни, знайти своє місце в мирному житті.
Як змінилася війна за ці роки? Чому ветерани нерідко почуваються незахищеними у власній державі? І що потрібно зробити вже сьогодні, аби після повернення захисників додому суспільство було готове їх прийняти? Про це та багато іншого говоримо з військовим Андрієм Колдовим із позивним «Шрам».
“Я є представником великої родини — Третього армійського корпусу”
Як і коли розпочався ваш шлях у війську?
— Мій шлях у війську розпочався з 18 років. Наразі мені вже 29. У мене були перерви менше року між попередніми контрактами. Наразі ж я є представником великої родини — Третього армійського корпусу. І нинішній командир корпусу — це людина, під керівництвом якої я і починав свій бойовий шлях загалом (бригадний генерал Андрій Білецький, — ред.) в далекому 2015 році.
Чому ухвалили для себе таке рішення ще в досить юному віці, що спонукало до цього?
— Не скажу, що це було максимально усвідомлене рішення на той час… 2014 року, коли йшли запеклі бої, я закінчував якраз 11 клас. І, як діти інформаційної ери, ми бачили, що на території нашої країни розпочалася війна… Я бачив, що хлопці мого віку активно долучаються як добровольці до захисту нашої країни. Це було найбільшою мотивацією на той час для мене й спонукало, коли закінчив школу й мені виповнилося 18, долучитися до Сил оборони.
Як родина сприйняла ваше рішення?
— По-різному…(усміхається, — ред.) Узагалі у мене мати військовослужбовиця зі стажем. Наразі вона вже звільнилася за станом здоров’я. Тому нормально… У неї таке світобачення, що чоловік сам має ухвалювати рішення, і якщо воно навіть тобі не подобається, усе одно це близька людина і її потрібно підтримати. І я отримував цю підтримку від матері протягом усього часу, коли був у зоні виконання завдань.
У яких підрозділах вам довелося служити?
— У ЗСП “Азов”, у 93-ій бригаді “Холодний Яр”, черкаській ТрО, далі — ССО “Азов Київ”(це добровольчий підрозділ територіальної оборони, сформований 24 лютого 2022 року для оборони столиці. У 2023 році підрозділ був розширений та реформований у 3-тю окрему штурмову бригаду, — ред.), коли вони вже форматувалися. Після цього — Третя окрема штурмова бригада. Наразі ми вже переформатувалися в корпус і доволі ефективні на своєму напрямку.
“Ми чітко розуміли, що потрібно готуватися, а не втрачати час”
Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?
— Якраз тоді була моя друга перерва після контракту в Збройних Силах. Ми з нашим черкаським колективом знали, що буде повномасштабне вторгнення. Ми проводили тоді велику кампанію “Не панікуй — готуйся!”: готували цивільне населення до нацспротиву. Коли вже почалися бої за Київщину, то Дмитро Кухарчук та Ігор Зайчук поїхали до столиці, а я залишився в Черкасах формувати підрозділ, який у подальшому мав долучитися до них.
На чому ґрунтувалася ваша впевненість, що буде велика війна?
— Тут дуже важливо розуміти, що люди, які ще з початку цієї війни живуть у ній, вміють аналізувати, що відбувається взагалі. І ризик того, що це станеться, був надвисокий. Тому ми чітко розуміли, що потрібно готуватися, а не втрачати час. І це було гарним поштовхом для цивільного населення, яке ми навчали. Багато з тих людей доєдналися до Сил оборони. І, я вважаю, що це гарно зроблена робота.
Чи підготувала вас служба під час АТО/ООС до того, що почалося після 24 лютого 2022 року?
— Різниця колосальна. Це зовсім інший рівень — в озброєні, в тактиці, у тому, як іде перебіг бойових дій.
Із психологічного боку мені було трохи легше, ніж хлопцям, які з цивільного сектору приєднувалися. Але загалом, як я вже сказав, це був зовсім інший рівень. Як мені сказав один знайомий: “Думав, що в АТО воював, а виходить — готувався”.
Яким був ваш бойовий шлях? На яких напрямках довелося виконувати завдання?
— Я не кажу, що я був бравий тигр до повномасштабного вторгнення, що пройшов “крим і рим”, ні… Я був бойовим медиком, набирався навичок на тих напрямках, на які нас відправляли. І ці здобуті під час АТО навички виявилися критично важливими уже після 24 лютого 2022 року. Тому що, по-перше, була можливість передавати ці знання хлопцям, які були поруч, по-друге, було розуміння, що працює, а що не працює в цій ситуації, і як із цим впоратися, як створювати атмосферу того, щоб хлопці підтримували один одного.
Звідки позивний “Шрам”?
— Він у мене ще з далекого 2015 року. Я б не сказав, що він несе прям сакральний зміст… Ні. Колись, коли ми тільки прийшли, ми почали з хлопцями обирати собі позивні. Кожен поринув у свою історію. Моя була не така крута, як у багатьох хлопців, але тим не менш…
Спочатку позивний був “Шрамік”, бо прийшов я дитиною (у 18 років, — ред.), вів себе і почував себе як дитина. А вже під час повномасштабного вторгнення, коли відповідальність за ту роботу, яку мені довірили, впала просто на голову, мені довелося дуже швидко адаптуватися й трансформуватися.
Як потрапили саме в Третю штурмову бригаду?
— Більшість хлопців, яких я знав ще в часи АТО, вони були в цьому підрозділі і є його кістяком. Це топові круті хлопці. І я розумів, що на них завжди можна покластися. Адже більшість наших дій і нашого життя визначає наше оточення. Чим більше навчені й професійні люди поруч із тобою, тим швидше ти набираєшся досвіду й включаєшся в процеси, які навколо тебе.
Чи відрізняється служба в Трійці від служби в інших підрозділах?
— Звичайно. По-перше, інший підхід до людей. І це вирішує дуже багато. Піклування про особовий склад. Коли люди по запиту одне від одного швидко активізуються і рухають просто неможливі речі, які потрібні зараз, і всі починають як одна сім’я включатися, шоб це дуже швидко організувати й воно працювало, тому що там наші хлопці, це круто.
Саме такий підхід забезпечує успішну кампанію з рекрутингу для Третього армійського корпусу?
— Гадаю, що так. Скажімо, техніки багато, засобів багато, але в нашій країні не так багато людей. І тут дуже важливо, що наші підрозділи працюють над тим, щоби навчати й покращувати кожного дня навички людей. І це дає надвеликий результат!
Як змінилася війна за ці понад чотири роки? Наскільки іншими стали технології, тактика й сам противник?
— Вона дуже змінилася і зараз проходить величезні зміни. Колись у 2022-2023 роках під час штурму посадок, коли ти бачиш супротивника й дрони тільки спостерігають, щоб вас координувати, то зараз вже все небо закрите. І це створює навантаження на саму систему управління, і водночас дає нові виклики й можливості для розвитку підрозділів. І добре, що наш підрозділ у цьому надактивний. У деяких сферах ми є інноваторами, вносимо своє бачення, а інші підрозділи бачать це і намагаються підхоплювати.
“Наразі найбільш соціально незахищені — це захисники та їхні родини”
Нині ви очолюєте Черкаський обласний осередок ветеранського корпусу. Які головні завдання й виклики стоять перед вами?
— Ветеранська політика в нашій державі має якийсь розвиток, але тим не менш була потреба у запуску осередків по всій країні з однієї простої причини: з цим все одно потрібно трішки більше працювати, більше приділяти цьому час і увагу. Тому що, як показала практика, наразі найбільш соціально незахищені — це захисники та їхні родини. Тому й наразі основним викликом для нас є їх незахищеність.
Другий виклик — це правильна інтеграція та соціалізація. Немаловажлива частина, якій потрібно приділяти час, але для цього потрібні фахівці. У мене в команді ветерани з мого підрозділу. Це люди, яких війна зачепила не на словах. Кожен викладається по максимуму. А це, нагадаю, громадська діяльність, яка тримається на ентузіазмі й бажанні людей створювати повноцінний простір для тих, хто буде повертатися (з війни, — ред.), щоб вони могли отримати більш швидкі рішення й мали вже дорожні карти, як бути з тією чи іншою проблемою.
Із якими проблемами ветерани звертаються найчастіше?
— Найчастіше це юридичний супровід і реабілітація. Часто виникають питання з правильного оформлення документів, отримання пенсій чи виплат унаслідок загибелі родича. Це всі ті процедури, які мали б працювати (на державному рівні, — ред.), але знову ж таки не все ідеально, як би нам не хотілося. І тому дуже важливо, щоб такі люди, як ми, допомагали й підтримували в цих напрямах. Бо коли людина залишається сам на сам зі своєю проблемою, це призводить до того, що вона замикається і стає поза соціумом. Потім дуже складно цю людину повернути до нормального повноцінного життя.
Моя думка, краще грати на випередження й включатися в життя людини на етапах, коли можна ще пропрацювати проблему й показати, що все насправді не так погано, як здавалося. Так, є проблеми, але поруч є люди, які готові допомагати й підтримувати.
Бачили ваш допис у соцмережах, що у вас виник конфлікт із керівницею ОСББ того будинку, в якому розташовуватиметься приміщення вашої організації. Розкажіть детальніше, через що виник конфлікт і чи вдалося його залагодити?
— Я заїжджав у Черкаське управління поліції для ознайомлення і роз’яснення того, що взагалі відбулося. На мене склали запит у поліції для перевірок і всього іншого. Ми в діалозі з правоохоронцями й готові до перевірок.
Я не хотів би акцентувати увагу на цій жінці, а хотів би сказати, що такі люди в нашому суспільстві є. Так, це проблема, але ми з вами маємо розбудовувати інституцію правильного сприйняття. Тобто люди, які не дотичні до війни, не мають бачити в нас загрозу або, як сказала ця жінка, “хворих”. У кожного з нас своя історія і кожен, як казав наш командир корпусу, не словом, а ділом довів, що, захищаючи цю державу, гідний її і розбудовувати. Тому дуже важливо, щоб ми працювали з населенням і розвивали інституцію правильного сприйняття ветеранів і загалом родин, дотичних до війни. Ніхто не знає, коли закінчиться ця війна, але хлопці повертаються, тому на нас з вами лежить велика відповідальність: яким буде це суспільство, коли вони повернуться в нього. Чи це буде суспільство, яке готове зустрічати своїх захисників і знаходити з ними спільну мову, чи це буде вороже налаштоване проти своїх захисників суспільство.
Загалом, за нашими спостереженнями, наразі в суспільстві почастішали випадки непорозумінь між цивільними і військовими, цивільними й ветеранами. Чому, на вашу думку, є така тенденція до збільшення таких випадків?
— Якщо говорити відверто, то, по-перше, на державному рівні не ведеться повноцінна робота з населенням. У нас немає повноцінної програми по медіаресурсам. Узяти, наприклад, телемарафон — це великий ресурс, який можна було б використовуати більш раціонально й більш спрямовано під людей, які живуть у цій країні. Це сто відсотків не те, що потрібно людям. І це велике упущення, що, скажімо так, в плані пропаганди ми дуже сильно програємо. Робота з населенням має йти, її не можна ставити на паузу і сподіватися, що якось воно там саме й вирівняється.
“Людям потрібно вчитися заново проживати в цьому суспільстві”
Що вас, як військового, найбільше дратує у ставленні цивільних до ветеранів? Щоб вам хотілося б змінити чи донести до них?
— Здебільшого люди, які проживають у своїй бульбашці, керуються власним досвідом. Думаю, ви бачили інцидент, який нещодавно відбувся в Київській області, де людина дозволила собі сказати багато зайвого і про ветеранів, і про військових, і про їхні родини, й думала, що на це ніяк не відреагують. І тут важливо, щоб люди зрозуміли, що ми готові захищати один одного, свої сім’ї.
Слова, які хтось може вважати необразливими, можуть зачепити людину, для якої вони несть реальні сенси. Що мається на увазі? Коли ми їдемо на війну, навіть буденні слова “Я тебе кохаю”, “Я буду поруч” набувають зовсім інших сенсів, бо ти розумієш, що, можливо, це останнє, що ти скажеш.
Я не кажу, що ми якісь супер особливі й нам потрібне інше ставлення. Ні. Я кажу про те, що людям потрібно вчитися заново проживати в цьому суспільстві.
Чи повинні ветерани, військові взагалі перебирати на себе функцію правоохоронних органів і втручатися під час конфліктів між цивільними і військовими?
— Я скажу так, незважаючи на те, чия це функція і як це має працювати, наразі це працює таким чином. І ніхто не заборонить нам захищати своїх.
Якщо я бачу, що є загроза для моєї сім’ї, я не буду чекати пів року чи рік, поки хтось в це втрутиться. Тому що я захищав їх зі зброєю в руках на фронті, і я продовжую захищати їх тут.
Яких помилок найчастіше припускаються люди у спілкуванні з ветеранами і щоб ви порадили їм не робити?
— Не хочу вдаватися до порад, бо всі люди різні. І, насправді, конфліктів не так багато, як це показують в інфопросторі. Але вони все одно, звісно, є і тут потрібно, щоб люди індивідуально займалися своєю гігієною мислення.
До вашої організації зможуть звертатися тільки ветерани Третього армійського корпусу чи загалом всі?
— Усі, хто долучені до Сил оборони. Якщо людина має статус ветерана, вона і її родина можуть до нас звертатися. Також можуть звертатися й чинні військові. Ми хочемо створити повноцінну платформу “Свій до свого по своє”.
Чи допомагаєте з працевлаштуванням у цивільній сфері й чи існують упередження від роботодавців щодо ветеранів?
— І таке буває. Є люди з бізнесу, які чомусь думають, що ветеранам підходить тільки робота вантажника, прибиральника й тому подібне. Ми ж намагаємося при допомозі у працевлаштування трансформувати досвід, набутий на війні. Тобто, якщо людина була десь на керівній посаді, то було б доречно пошукати місце й простір, де вона зможе реалізувати вже той досвід, який у неї є. І це буде приносити користь.
Які зміни у ветеранській політиці на державному рівні ви хотіли б побачити найближчим часом?
— Хотілося б, щоб представником Міністерства ветеранів був ветеран. Це ж просто логічно. Для того, щоб все, що будується, функціонувало як потрібно, треба щоб і на цих посадах були відповідні люди. Ті, які мають компетенцію і знають, що потрібно, коли потрібно і чому потрібно?
Чи бачите ви себе у цивільному житті?
— Я пройшов дуже довгий шлях, щоб налаштуватися на нормальну комунікацію з людьми з будь-якої сфери. Але вважаю, що повноцінно повертатися в цивільну сферу поки що мені рано. Тому що поки ми з командою займаємося, я так само набуваю досвіду, чого не вистачає тут на місцях, для того щоб це повернення (ветеранів до цивільного життя, — ред.) було максимально легким. І поки ми не проробимо цю роботу для хлопців, гадаю, мені ранувато повертатися.
Які плани чи мрію ви відклали на “після перемоги”?
— Це дуже ефемерне поняття “після перемоги”, оскільки перемога для кожного різна. Для когось перемога — це відновлення кордонів, для когось — зупинка лінії фронту, для когось — повернення додому. Але ми втратили занадто багато наших побратимів, людей, які мали бути світилами в нашому суспільстві. І я б не сказав, що це перемога, тому якось так…
